П’ять років я доглядала свекруху, витираючи сльози й змінюючи простирадла, поки Андрій заробляв на ліки в місті. Я вірила, що ця самопожертва купить нам шматок землі й спокійне життя після її відходу. Але заповіт, зачитаний холодним голосом, виявив таємницю, яка розірвала родинні нитки.
Коли я вперше взяла в руки той пакет з підгузками для дорослих, серце стиснулося від жалю. Моя свекруха, сильна жінка, яка колись тягала відра з водою з колодязя і ліпила найсмачніші вареники, тепер лежала безпорадна, як немовля. Я обтрушувала пил з полиць у нашій старій хаті, а в голові крутилася думка: “За це все вона має оцінити мою відданість”. П’ять років я віддавала їй кожну вільну хвилину, мріючи, що в останню мить вона скаже: “Дитино, все твоє”. Але реальність виявилася гіршою, як зимовий мороз на полі.
Ті дні почалися непомітно, ніби краплі дощу, що накопичуються в калюжу.
Я, Мирослава, проста дівчина з села, зустріла Андрія. Він мав такі теплі очі, що я забула про всі попередні розчарування. “Миросю, ти – як сонях у полі, завжди повертаєшся до сонця”, – шепотів він, коли ми гуляли стежками між городами. Ми одружилися швидко, бо ситуація на сході нагадувала: життя коротке, не зволікай.
Наші перші роки були як медовий місяць, що тягнеться вічно. Ми оселилися в хаті Андрієвої мами, бо власної ще не мали. Ганна, свекруха, була вдовою вже десять років. Свекор відійшов у вічність, лишивши їй ділянку землі, старенький трактор і заначку в банку – не мільйони, але на скромне життя вистачало. Вона тримала все в залізній дисципліні: город доглянутий, курник повний, а влітку продавала ягоди на базарі. “Хлопці, ви – моя родина, а родина – це святе”, – казала вона, наливаючи нам компот з вишень.
Але недуга прийшла раптово, як грім серед ясного неба. Ганні стукнуло сімдесят, і одного ранку вона не встала. Лікарі в районній поліклініці розводили руками. Оперативне втручання не допомогло і скоро вона опинилася прикута до ліжка.
Андрій працював на будівництві в місті, повертався ввечері зморений, як собака після полюваня. “Миросю, ти ж сильна, потурбуйся про маму, – благаав він. – Я ж зароблю, щоб ми вибралися звідси”. Я кивнула, бо любила його більше за все на світі. Хто ж знав, що це стане моїм хрестом на п’ять довгих років.
Спочатку все було терпимо. Я готувала їй каші, міняла простирадла, читала газети вголос. Ганна посміхалася крізь біль:
– Дитино, ти золота. Без тебе я б не змогла.
Я гладила її руку, суху, як осіннє листя, і думала: “Вона бачить, як я стараюся”. Але з часом недуга прогресувала. Перший раз, коли довелося міняти підгузник, я плакала в кухні, ховаючи сльози за рукав. “Це ж тимчасово, – заспокоювала я себе. – Скоро одужає”. Андрій обіймав мене ночами:
– Ти моя героїня, Миросю. Мама каже, ти краща невістка в світі.
Я вірила. Жертвувала роботою – кинула шиття на замовлення, бо часу не вистачало. Город заростав бур’янами, курки почали нестися рідше. Сусіди шепотілися: “Бідна Мирослава, вся в догляді”. Але в глибині душі я таємно мріяла про винагороду. Ганна часто розповідала про спадок:
– Хата моя, земля – все лишу родині. Андрієві, бо він син, і тобі, Миросю, бо ти як дочка.
Ці слова гріли, ніби гарячий чай у холодний вечір. Я уявляла, як після її відходу ми перебудуємо хату, посадимо нові яблуні, а я повернуся до вишивання – може, навіть відкрию майстерню. П’ять років минали, як пісок крізь пальці. Я вчилася вправно міняти ті підгузки, купувала найдешевші в аптеці, раціонуючи пенсію Ганни. Андрій підіймав зарплату, але більшість йшла на аптеку.
Були моменти, коли я ламалася. Я бігла до неї, спотикаючись об поріг, і тримала за руку, поки не приїхала швидка. “Вибач, дитино, – шепотіла вона потім. – Я не хочу бути тягарем”. Я заперечувала:
– Мамо, ви – наше сонце. Ми все витримаємо.
Але всередині кипіло: “Чому я? Чому не її сестра Марія, яка живе в місті й приїжджає раз на рік з коробкою печива?” Марія, старша сестра Ганни, була вчителем на пенсії, мала квартиру й сина-інженера. Вона дзвонила:
– Дорогенька, тримайся, ми з вами. Надішлю тисячу гривень на ліки.
Але приїжджала рідко, бо “дорога далека”. Я не скаржилася – Андрій і так мучився провиною. “Ти робиш більше, ніж будь-хто, – казав він. – Мама в заповіті все врахує”. Ця думка тримала мене на плаву. Я навіть почала планувати: після спадщини купимо машину, поїдемо на море – вперше в житті. Ганна любила розповідати про молодість, як гуляла з хлопцями на танцях під гармошку. “Ти, Миросю, така ж жвава, – сміялася вона. – Тільки не здавайся”.
Коли Ганна відійшла від нас, це стало полегшенням, змішаним з болем. Було це восени, коли листя жовкло, а в повітрі пахло грибами. Вона заснула спокійно, тримаючи мою руку. Поховання зібрало всіх: сусідів з квітами, родичів з поминальним столом – борщ, голубці, вареники з картоплею. Андрій плакав, я тримала його, шепочучи: “Все буде добре”. Серце стискалося від спогадів: ті п’ять років стали частиною мене, ніби шрам на душі. Я втомилася, постаріла на десять років, але думала: “Тепер наш час”.
Через тиждень нотаріус викликав нас. Старий дядько з окулярами на носі, в маленькому кабінеті з запахом паперу. “Ганна Петрівна залишила заповіт, – сказав він сухо. – Читати при всіх?” Ми кивнули: я, Андрій, Марія з сином Ігорем. Він розгорнув папери, і слова полилися, як холодна вода: хата Андрію, земля – Марії, бо “вона завжди допомагала з документами”. А мені? Мені – стара шафа з посудом і… набір підгузків, що залишилися в комірчині. “Для пам’яті про турботу”, – написала Ганна.
Андрій зблід:
– Мамо, як так? Мирося ж все робила!
Марія опустила очі, а Ігор бурмотів: “Ця жінка знала, що робить”. Нотаріус зітхнув:
– Це воля ушедшої. Ніяких оскаржень.
Я не заплакала – не при всіх. Але всередині все розривалося. П’ять років! Тисячі змінених підгузок, ночей без сну, відмовлених мрій. А натомість – таке ставлення, ніби я була найманою прислугою, а не дочкою. Андрій обійняв мене:
– Вибач, люба. Я не знав.
Ми вийшли на вулицю, де дощ моросив, як сльози. Я дивилася на калюжі, думаючи: “Чому? За що?” Марія підійшла:
– Дорогенька моя, не ображайся. Сестра казала, ти сильна.
Але слова не врятували. Тієї ночі я не спала, перебираючи спогади. Ганна любила мене – чи ні? Може, це її спосіб сказати: “Не прив’язуйся до речей”? Чи просто несправедливість старого серця? Андрій шепотів:
– Ми все одно побудуємо нове життя. Ти – моя спадщина.
Але смуток не вщухав. Я повернулася до шиття, вишиваючи рушники з новими візерунками – калинами й соняхами. Сусіди питали: “Як заповіт?” Я посміхалася: “Все гаразд”. Але в душі кипіло.
Минуло пів року. Ми з Андрієм вирішили продати свою частку землі – ту, що лишилася нам. Купили маленьку квартиру в місті, де я відкрила крамничку з вишиванками. Життя поповзло вперед, як річка після повені. Але той заповіт досі ниє. Я навчилася цінувати не речі, а моменти: сміх Андрія над моєю кашею, запах свіжого хліба, що печу самотужки. Та інколи, вночі, думаю: чи правильно я все робила? Чи чекати нагород – це слабкість?
А ви, друзі, як би вчинили? Чи пробачили б таку “дяку” за роки турботи, чи шукали б правду в серці? Поділіться в коментарях – може, ваші історії допоможуть мені зцілитися.
