Ольга сиділа у своїй маленькій квартирі в Черкасах, коли телефон задзвонив пізнім осіннім вечором.
За вікном шелестів дощ по листю каштанів, а в кімнаті тихо гудів телевізор.
Вона саме наливала собі трав’яний чай, коли почула знайомий голос подруги Наталі.
— Олю, приїдь, будь ласка. Мені якось зовсім недобре.
Голос Наталі лунав тихо й надломлено, наче вона говорила крізь вату.
Ольга миттєво вимкнула телевізор і притулила слухавку ближче.
— Наталю, що трапилося? Знову втома?
— Не знаю точно. Важко дихати, руки німіють. Дітей уже вклала спати, не хочу їх лякати.
— Швидку викликала?
— Ще ні. Може, мине. Просто приїдь, гаразд? Я тут сама, а раптом…
Ольга вже стояла в передпокої, натягаючи теплий светр і хапаючи ключі від машини.
Її чоловік Сергій, розвалившись на дивані з пультом у руках, ліниво обернувся.
— Куди ти зібралася так пізно?
— До Наталі. Їй погано.
— Знову? Вона мало не щотижня скаржиться. До її Веселого дві години їхати, ти серйозно?
— Поїхали разом, мені за кермом самотньо буде.
Сергій тільки зітхнув і відкинувся назад.
— Ні. Я з ранку на роботі. Не можу щоразу кидати все через дзвінки.
Ольга зачинила двері без зайвих слів. Машина тихо виїхала з двору, фари розрізали темряву осінньої траси.
Дорога до села Веселе пролягала через поля й невеликі гаї, де листя вже вкривало землю золотим килимом.
Ольга думала про те, як Наталя весь останній рік повторювала: втомлююсь швидко, голова паморочиться ночами, ноги набрякають.
Ольга радила: сходи до лікаря, перевірся. Але Наталя завжди відмахувалася — район без ветеринара не залишиться, Артемко до школи, Соломійка в садок, корови чекають, город сам себе не прополе
П’ять років одна після втрати чоловіка, без відпочинку, без вихідних. Усе на своїх плечах.
Коли Ольга завернула на сільську дорогу, біля Наталчиного будинку вже миготіли жовті вогні швидкої.
Хвіртка була відчинена навстіж. Ольга припаркувалася й побігла до хати.
Дім Наталі — міцний, цегляний, збудований ще її чоловіком з душею, але останні роки без господарської руки давали себе знати: фарба на вікнах облупилася, паркан похилився, на ґанку дошка прогнила.
Усередині пахло ліками. Двоє медиків схилилися над Наталею — вона лежала на старому дивані у вітальні, бліда, з маскою на обличчі.
Очі були відкриті, але погляд блукав.
— Ви родичка? — спитав один із медиків.
— Найближча подруга. Ольга. Вона мені дзвонила.
— Госпіталізація потрібна. Стан серйозний. Веземо до обласної.
Наталя слабко потягнулася рукою, зсунула маску.
— Олю…
Ольга сіла поруч, взяла її холодну долоню.
— Я тут, Наталю. Тихо.
— Олю, доглянь за дітьми, поки мене не буде. Раптом затримаюсь надовго.
У дверях стояли Артемко й Соломійка в піжамах, босоніж на холодній підлозі.
Артемко обіймав сестричку, обоє дивилися великими очима.
— Звичайно, Наталю. Не хвилюйся. Ти тільки одужуй.
— Обіцяй, — Наталя стиснула її пальці міцніше, ніж можна було чекати. — Обіцяй, що не покинеш їх.
— Обіцяю.
Медик акуратно повернув маску. Наталю перенесли на ноші. Біля дверей вона ще раз обернулася, шукаючи поглядом Ольгу.
Потім двері швидкої зачинилися, і машина поїхала, залишаючи мокрі колії на землі.
Ольга стояла на ґанку, слухаючи, як стихає сирена. Холодний вітер гнав хмари, дощ крапав по даху.
Вона повернулася до хати, зачинила двері. Діти стояли в коридорі на тих самих місцях.
— Ходімо спати, пізно вже, — сказала Ольга м’яко. — Маму повезли до лікарів, полікують і повернуть. Усе буде добре.
Вона вклала обох на другому поверсі, посиділа з Соломійкою, поки та не заснула, обіймаючи іграшкового ведмедика.
Артемко лежав із відкритими очима, але мовчав. Ольга погладила його по волоссю й вийшла.
На кухні ввімкнула чайник. На столі стояла Наталина улюблена чашка — блакитна, з вицвілими ромашками.
Поруч лежав зошит із записами: «Артемко — школа 8:15, Соломійка — садок 8:40, виклик до Петренків (корова), увечері — до лікаря??».
Останнє слово було обведене кілька разів. До лікаря вона так і не дійшла.
Ольга просиділа до світанку. Дзвонила до лікарні — стан стабільний, але важкий.
Вранці зателефонула на роботу, пояснила ситуацію, попросила відгул за свій рахунок
Керівник погодився, але попередив — не затягуй. Потім подзвонив Сергій.
— Ну як вона? Доїхала?
— До обласної повезли. Серйозно все.
— Зрозуміло. А ти коли назад? У нас на вихідні до друзів планували.
Ольга потерла скроні.
— Мені зараз не до друзів. Тут двоє дітей, їх годувати, водити треба. Більше нікому.
— Олю, ти ж не зобов’язана. Є сусіди, родичі якісь…
— Немає в неї нікого близького.
Сергій помовчав.
— Гаразд. Телефонуй, якщо що.
Ольга відвезла Артемка до школи, Соломійку до садка. Обох заспокоювала однаково: мама лікується, скоро буде вдома.
Соломійка кивнула й побігла гратися. Артемко подивився довгим дорослим поглядом і нічого не спитав.
П’ять днів Ольга жила в Наталчиному домі. Готувала сніданки, вечеряла з дітьми, годувала курей, відповідала сусідам.
Щовечора дзвонила до лікарні. На шостий ранок зателефонували звідти самі.
Голос лікаря був спокійний, професійний. Новий інцидент уночі. Організм, виснажений роками без відпочинку, не впорався.
Ольга поклала слухавку й довго дивилася на блакитну чашку з ромашками.
За вікном починався дощ. Діти ще спали, і в неї було трохи часу, щоб зібратися з думками.
За сніданком вона налила Соломійці молоко саме в Наталину чашку — дівчинка завжди до неї тягнулася. Артемко мовчки їв кашу.
— Дітки, мені треба вам дещо сказати.
Артемко відставив ложку. Соломійка крутила ногами.
— Мама дуже хворіла. Лікарі робили все можливе, але її серце дуже втомилося. Воно більше не змогло.
Артемко опустив очі в тарілку.
— Тобто вона не повернеться? — спитав тихо.
— Так, Артемчику. Не повернеться.
Соломійка припинила крутити ногами. Подивилося на брата, потім на Ольгу.
Мовчки підійшла й обхопила її руку обома долоньками. Не плакала. Просто трималася.
— А ми тепер куди? — спитав Артемко.
— Нікуди. Залишитеся зі мною. Я обіцяла вашій мамі.
Артемко кивнув і пішов нагору. Двері його кімнати тихо зачинилися. Соломійка все ще тримала Ольгу за руку.
Ольга сиділа, гладила дівчинку по голові й думала про своє дитинство — до дванадцяти років у дитбудинку, казенні ліжка, черги до їдальні, вихователі, які казали: «Нічиї ви, нікому не потрібні».
Тоді ніхто не сказав «залишишся зі мною». Тепер вона могла сказати це сама.
Через кілька днів після похорону Ольга зібрала дітей і поїхала до Черкас — забрати речі, поговорити з роботодавцем, зустрітися з Сергієм.
Усю дорогу Артемко дивився у вікно. З того ранку він майже не розмовляв — відповідав коротко, а ночами Ольга чула, як він ворушиться за стіною.
Соломійка трималася за її руку чи поділ сукні, наче боялася відпустити.
Квартира зустріла запахом кави й розкиданими речами. Сергій сидів за ноутбуком на кухні. Подивився на дітей, на валізи, на Ольгу.
— Надовго?
— Треба речі забрати й документи оформити. Кілька днів.
Сергій кивнув. Перший вечір минув тихо. Соломійка малювала на підлозі, Артемко гортав книжку, Сергій пішов до друзів.
Наступного дня він повернувся раніше й застав Ольгу за приготуванням обіду — Соломійка сиділа поруч на стільчику.
— Олю, треба поговорити, — він кивнув на коридор.
Вони вийшли.
— І що далі? Ти їх сюди привезла. Скільки це триватиме?
— Поки опікунство не оформлю.
— Яке опікунство? — Сергій подивився здивовано. — Це чужі діти. Є держава, відповідні люди, хай вони й вирішують.
— Я обіцяла Наталі.
— Наталя… — він потер чоло. — Мені шкода, справді. Але ми з тобою планували інше. Іпотеку, весілля, своїх дітей колись. А тут — двоє, село, ти все кидаєш?
— Я не віддам їх до притулку.
— Чому? Там нормальні умови…
— Бо я там була! — Ольга сказала це голосніше, ніж планувала. Із кухні визирнула Соломійка. Ольга всміхнулася їй — усе добре, малюй.
Повернулася до Сергія й додала тихіше:
— Дванадцять років чекала, коли хтось скаже «ти моя». Не дочекалася. Тітка забрала з жалю. Я не відправлю їх туди.
Сергій відступив, притулився до стіни.
— Це не мої діти, Олю. Годувати й виховувати їх я не буду. Вирішуй.
Ольга подивилася на нього довго. Потім пішла до кімнати й почала збирати свої речі — документи, одяг, улюблені каструлі. Решту забере пізніше.
— Ти серйозно?
— Цілком.
Через годину вона завантажила машину, посадила дітей і виїхала. У дзеркалі бачила, як Сергій стоїть біля під’їзду. Не гукнув.
Дорогою до Веселого Ольга згадувала, як вони з Наталею познайомилися в школі.
Ольгу щойно забрали з дитбудинку — тітка оформила документи, перевела до сільської школи. Новенька, тиха, в старій куртці. Діти одразу відчули чужу.
А Наталя просто підсіла в їдальні й сказала: «Хочеш мій кисіль? Я не люблю».
З того дня дружили до випускного. Потім Ольга поїхала до міста, закінчила кулінарний коледж, працювала в ресторані, стала шеф-кухарем
Наталя залишилася, вивчилася на ветеринара, вийшла заміж, народила дітей. Бачилися рідко, але завжди раділи.
Соломійка заснула, притулившись до ведмедика. Артемко дивився на дерева за вікном. Раптом тихо спитав:
— Тітко Олю, а той дядько Сергій — він більше не приїде?
— Ні, Артемчику.
Хлопчик кивнув і вперше за довгий час усміхнувся кутиками губ.
У Веселому життя потроху входило в колію. Ольга водила дітей до школи й садка, готувала, прибирала, розбирала Наталчині папери.
По вечорах помічала, скільки дрібниць накопичилося без чоловічої допомоги — ринва на даху відірвалася, хвіртка скрипіла, фарба на вікнах потріскалася, сходинка на ґанку прогнила.
Одного ранку, коли Ольга стояла на драбині й намагалася примотати ринву дротом, у хвіртку постукали.
За парканом стояв чоловік у робочій куртці з невеликим возиком, навантаженим дошками.
— Добридень. Наталя Петрівна вдома? Просила дошки для паркана привезти, я обіцяв із лісопилки.
Ольга спустилася, витерла руки.
— Наталі більше немає. Вона не повернулася з лікарні.
Чоловік зняв шапку, помовчав.
— Співчуваю. Я вчора з відрядження повернувся, не знав. А ви?
— Подруга. Залишилася з дітьми.
Він глянув на ринву, на похилений ґанок, на Ольгу з дротом.
— Дошки я все одно привіз. І ринву цю нормально закріплю, а то впаде колись.
Закріпив за пів години, заодно й перила на ґанку підправив. Ольга винесла чай на ґанок. Сиділи, пили.
— Я Роман, за дві хати звідси. Лісник, недавно з Івано-Франківщини перевели. Якщо по господарству щось — звертайтеся, я ввечері вдома.
— Дякую велике, — Ольга обхопила чашку долонями. — Справді дякую.
Він кивнув і пішов. Без зайвих слів.
Сергій дзвонив щовечора. Ольга не відповідала. Приходили повідомлення: «Поговоримо?», «Ти як дитина», «Передзвони». Вона читала й клала телефон.
У суботу Ольга попросила Романа замінити прогнилу сходинку — Соломійка вже раз мало не впала.
Він прийшов удень, упорався швидко. Ольга запросила на кухню, налила чаю, поставила пиріг із вишнями.
Розмовляли — він про Карпати, вона про ресторан. Звичайна розмова. Раптом за вікном грюкнула машина. Ольга виглянула — біля хвіртки стояв Сергій.
Сергій увійшов без стуку, зупинився в дверях кухні. Побачив Романа з чашкою, Ольгу навпроти, пиріг посередині.
— Швидко ти нове знайшла, — сказав, схрестивши руки.
— Сергію, це сусід. Сходинку полагодив, я чаєм пригостила.
— Зрозуміло. Чай, пиріг, затишно.
Роман мовчки встав, кивнув Ользі й вийшов через задні двері. Сергій проводив його поглядом.
— Ми все вирішили, — сказала Ольга спокійно. — Ти свій вибір зробив, я свій.
— А я, може, приїхав миритися! Думав, ти одумаєшся. А тут… — кивнув на порожню чашку. — Бажаю щастя з чужими дітьми й новим сусідом.
Вийшов, грюкнув дверима машини, різко рушив.
Ольга стояла й слухала, як стихає двигун. Із-за дверей визирнув Артемко.
— Тітко Олю, він більше не приїде?
— Ні.
Хлопчик кивнув і вперше за довгий час усміхнувся по-справжньому.
Через кілька днів у хвіртку постукали знову. На порозі — жінка в строгому костюмі з текою.
— Добридень. Марина Іванівна, органи опіки. Треба поговорити про дітей Наталі Петрівни Коваленко.
Марина Іванівна оглянула дім, холодильник, запитала про розпорядок. Ольга відповідала спокійно, хоч усередині все стискалося.
— Без офіційного опікунства ми мусимо тимчасово визначити дітей до спеціального закладу.
— Жодного закладу, — Ольга сказала твердо. Жінка підняла очі від паперів. — Я оформлю опікунство. Скажіть, що потрібно, усе зберемо.
Марина Іванівна подивилася довго. Потім до кухні зайшла Соломійка й узяла Ольгу за руку. Інспекторка помітила цей жест.
— Гаразд. Ось перелік. Довідки, висновки, характеристики. Місяць термін. Приїду з перевіркою.
Залишила папери й пішла. Ольга перечитала список тричі. Багато пунктів. Але папери — то папери.
Роман став заходити часто. То паркан підправити, то дрова наколоти, то двері змастити. Одного разу в неділю прийшов із вудками.
— Артемчику, рибу ловити вмієш?
Хлопчик стояв на порозі.
— Ні. Тато обіцяв навчити, але…
— То навчимо. Збирайся, річка чекає.
Артемко глянув на Ольгу — та кивнула. Повернулися ввечері — мокрі, з відром окунів.
Артемко розповідав без упину: про поплавок, про чайку над водою, про боброву греблю. Ольга слухала й дивувалася — місяць мовчав, а тут прорвало.
— Дядько Роман сказав, що наступного разу на обхід візьме. Можна?
— Можна, — Ольга всміхнулася й подивилася на Романа. Він стояв біля хвіртки й просто кивнув — хлопцеві треба.
Ольга наготувала юшки. Роман їв і раптом сказав:
— Найсмачніша юшка в житті. Без жартів.
— Я ж розповідала — шеф-кухарем була.
— Пам’ятаю. І до цього веду. Слухай, Олю… у селі роботи мало. А в тебе руки чарівні. Може, напівфабрикати робити? Вареники, пельмені, голубці. Люди купують у районі всяке заморожене, а ти б справжнє робила. Я з доставкою допоможу, машина є.
Ольга хотіла відмахнутися, але задумалася. Гроші скінчалися, до міста на роботу не повернешся — дітей лишати ні з ким. А готувати вона любила понад усе.
— Спробуємо.
Наступного дня оформила самозайнятість — для офіційного доходу й опіки.
Почали з вареників із вишнею. Ольга ліпила вечорами. Тісто, начинка, спеції — руки пам’ятали.
Роман розвозив по селах, залишав у крамницях райцентру. За тиждень подзвонила продавчиня: «Привези ще, за день розібрали».
Додалися пельмені, котлети, голубці. Соломійка допомагала розкачувати тісто — криво, але радісно.
Артемко писав етикетки акуратним почерком.
Зима минула в роботі. Роман приходив щодня, залишався довше.
Спочатку до вечері, потім до ночі. Одного разу лагодив проводку нагорі — стара, грілася. Закінчив пізно, Ольга сказала — лишайся, куди їхати.
Так і лишився. За тждень привіз свої речі — дві сумки й ящик інструментів.
Діти сприйняли природно — Артемко за вечерею просто посунув тарілку, Соломійка спитала: «Дядьку Романе, ти тепер назавжди?» Він глянув на Ольгу. Та кивнула. «Наавжди», — відповів.
Навесні опікунство оформили — комісія побачила чистий дім, спокійних дітей, стабільний дохід. Запитань було мало.
Влітку Роман привіз від своїх батьків сина Богданчика — вісім років, білявий, тихий.
Артемко взяв його за руку й повів до річки. Повернулися друзями.
Богданчик прижився швидко — з Артемком нерозлийвода, Соломійку опікав, Ользі на третій день сам приніс тарілки й спитав: «Тітко Олю, а що на вечерю?» Дім перестав бути чужим.
Восени, через рік, Ольга пішла на цвинтар. Листя на липах пожовкло.
Поклала на Наталчину могилу букет хризантем, посиділа.
— Рік минув, Наталю, — сказала тихо. — Артемко добре вчиться, з математики самі відмінно. Соломійка малює, альбоми цілі. Я слово тримаю. Ти б раділа за них.
Посиділа, послухала вітер і пішла додому.
Вдома, розбираючи полицю, знайшла старий зошит. Відкрила — і перехопило подих.
Наталчин почерк, акуратний: рецепти. Ольжині рецепти. Борщ із сметаною, вареники з картоплею, пиріг із яблуками, котлети.
Наталя записувала, коли Ольга приїздила й готувала. На першій сторінці: «Ольжині рецепти. Щоб пам’ятати».
Ольга притулила зошит до себе й стояла довго. Не плакала. Просто згадувала — шкільну їдальню, кисіль, випускний, приїзди до Веселого, коли готували разом і сміялися до сліз.
За вечерею Ольга дивилася на повний стіл — Артемко розповідав Богданчику про школу, Соломійка малювала на серветці, Роман різав хліб.
П’ять тарілок, п’ять чашок, і на полиці та сама Наталина блакитна з ромашками.
Соломійка підняла голову, простягнула серветку.
— Мамо, дивись, це наш дім.
Слово повисло в повітрі. Соломійка дивилася знизу вгору й чекала. Роман перестав різати хліб. Хлопці притихли.
— Дуже гарний дім, — Ольга поставила каструлю, взяла малюнок. На ньому великий будинок, п’ять фігурок і котик. — Прекрасний, Соломійко.
Дівчинка всміхнулася й знову взялася за олівець. Ольга стояла з малюнком у руках.
Мамо. Її назвали мамою. Вона відвернулася до плити, щоб ніхто не побачив, як тремтять губи.
Ввечері, коли діти заснули, Ольга сиділа на ґанку. Роман вийшов, сів поруч.
— Чому не спиш?
— Соломійка сьогодні назвала мене мамою.
— Чув.
Помовчали. Ольга взяла його за руку й поклала собі на живіт.
— І ще дещо. Нас скоро буде шестеро.
Роман спочатку не зрозумів. Подивився на неї, на руку, знову на неї.
— Ти… серйозно?
— Сьогодні тест показав дві смужки.
Він устав, пройшовся ґанком, зупинився.
— Тобто ми…
— Ми, — Ольга всміхнулася.
Роман сів, обійняв її міцно й тихо сказав:
— Олю, це найкраще, що я чув у житті.
На ґанку було тихо. Пахло свіжою деревиною від нових сходинок і осіннім листям.
Десь далеко в лісі ухала сова. Ольга дивилася на темні силуети дерев і вперше не намагалася планувати завтра.
Усе потрібне вже було тут — у цьому домі, на цьому ґанку, в теплій долоні на її животі.
Головна картинка ілюстративна.
