Суботній ранок розпочинався за звичним сценарієм, що був відшліфований роками нашої спільної долі.
Мій чоловік, Артем, стояв біля розчиненого багажника свого старого позашляховика, зосереджено укладаючи порожні полотняні мішки поверх ящика з приладдям.
Його похилі плечі в потертій вітрівці випромінювали якусь безмежну тугу та смиренну готовність до виснажливої праці на благо родинного гнізда своєї неньки.
— Олено, ну я поїхав, не сумуй тут без мене, — він навіть не обернувся, перевіряючи засувки на дорожній сумці. — У мами огорожа зовсім похилилася, треба опори міняти, та й підгортати вже час, поки затяжні зливи не почалися.
Я стояла біля вікна, стискаючи в долоні керамічне горнятко з гарячим напоєм так міцно, що пальцям стало нестерпно гаряче.
— Звісно, їдь, це ж свята справа, — мій голос лунав рівно, наче монотонний гул побутового приладу. — Олена Андріївна хоч мене і бачити не хоче, але ти їй привіт передай.
Він квапливо кивнув, гучно зачинив багажник, і за хвилину його автівка зникла за поворотом нашої затишної вулиці.
Ось уже п’ять довгих років кожні вихідні він вирушає «поратися в городі» до матері в далеке село.
У будь-яку пору року, за будь-яких погодних умов він зривається туди, створюючи образ ідеального сина та невтомного трудівника.
У мене із його матір’ю стосунки геть не склались. Жінка горда і вольова, вона мене не сприйняла, була холодною і відчуженою.
Якось так вийшло, що ми припинили спілкуватись. Ще були холодні дзвінки, а років із п’ять тому і того не стало.
вісно, я вітала її зі святами, намагалась поновити стосунки, але марно. Жодного разу на мої дзвінки вона не відповіла і взагалі попросила сина мене до неї не возити.
Я поставила горнятко на стіл саме тоді, коли в коридорі вимогливо озвався мобільний телефон.
На екрані висвітилося ім’я моєї давньої подруги Наталії, яка вже вічність працювала в реєстраційній службі.
— Олено! Ти просила перевірити відомості щодо твоєї свекрухи для оформлення тієї допомоги, пам’ятаєш? — голос Наташі був дивним, переривчастим, ніби вона кудись бігла. — Слухай, я перевірила тричі за всіма реєстрами, державна база помилитися не може.
— Що там, виявили заборгованість за комунальні послуги? — я байдуже перекладала квитанції на столі, не очікуючи нічого надзвичайного.
— Оленко… Твоя свекруха, відійшла у кращий світ ще п’ять років тому. Свідоцтво було видане у травні.
Підлога під моїми ногами наче хитнулася, ніби я опинилася на палубі судна під час шторму, і мені довелося міцно вхопитися за спинку стільця.
— Як це — відійшла? — запитання вирвалося саме собою, безглузде й дитяче у своїй наївності. — Артем же до неї їде прямо зараз, везе пакунки з продуктами та ліками.
— Не знаю, що і кому він там возить, люба, — Наташа говорила жорстко, відтинаючи мої ілюзії одну за одною. — Але за тією адресою в селі Соснівка тепер зареєстрована така собі Грачова Поліна, якій двадцять п’ять років, і троє неповнолітніх малят.
У вухах зашуміло, обличчя охопило палючим жаром, але я змусила себе дихати глибоко. Молода жінка, двадцять п’ять років, і відразу троє дітей?
Невже він п’ять років приховує правду про матір, щоб утримувати другу родину на стороні?
Я подивилася на ключі від своєї машини, що лежали на полиці. Великого гніву не було, було відчуття, ніби мене зненацька занурили в крижану ополонку.
Стережись, «господарю», я їду допомагати тобі зі збором урожаю.
Дорога до села зайняла дві години, які я провела в абсолютній тиші, не вмикаючи музику.
В голові крутилася одна й та сама картинка: охайний будиночок, гамак у затінку дерев і довгонога дівчина, що подає моєму чоловікові холодний напій.
Я очікувала побачити ідилію, таємне гніздечко, побудоване на моєму терпінні та нашому спільному бюджеті.
Реальність бул іншою, щойно я заглушила двигун біля знайомих зелених воріт.
Це не був дім відпочинку, це було щось середнє між складом та галасливим гуртожитком.
Огорожа справді була новою, високою, з дорогого металу, але за нею не було чути ні співу птахів, ні шелесту листя.
Звідти долинало багатоголосе, безперервне, вібруюче гудіння, від якого ставало не по собі.
Я смикнула хвіртку, але вона виявилася замкненою зсередини.
Обійшла ділянку з боку занедбаного саду, де кропива та бур’яни стояли майже по пояс.
Жодного городу чи впорядкованих грядок тут не було й близько. Тільки витоптаний до самої землі майданчик і цілі гори різнокольорового пластику — поламані іграшки, деталі конструкторів, якісь дитячі ванночки.
Я підібралася до вікна веранди, скло якої ледь помітно тремтіло від шуму всередині.
Там горіло яскраве, нещадне світло, що вихоплювало кожен куточок розгардіяшу в кімнаті.
Посеред приміщення, заваленого речами так, що підлоги не було видно, стояла дівчина.
Вона зовсім не була схожа на фатальну жінку чи хижачку.
Це була виснажена тінь у не надто чистому халаті, з сірими колами під очима та розпатланим волоссям.
Навколо неї, наче зграйка невгамовних створінь, бігало троє дітей, абсолютно однакових з обличчя.
Вони голосили так, що в мене заклало вуха навіть через подвійне скло.
Дівчина притискала до вуха слухавку й намагалася перекрити цей галас:
— Тату! Ну де ти, ти ж обіцяв бути годину тому! Вони всі троє одночасно потребують догляду, я більше не витримую! Вези суміш і серветки, у нас усе закінчилося, тату, швидше!
«Тату?»
Усі деталі в моїй голові миттєво з’єдналися в зовсім іншу, неочікувану картину.
Отже, не коханець і не шукач пригод. Отже, мимовільний опікун, що приховує старі помилки.
До воріт під’їхав знайомий автомобіль, шурхочучи колесами по гравію. Я відступила в тінь розлогого куща жасмину, щоб не бути поміченою завчасно.
Рука намацала біля стіни господарської споруди старий держак — облуплений, але міцний.
Артем вийшов з машини, і вигляд у нього був максимально далекий від романтичного.
В обох руках він тягнув величезні промислові пакування засобів гігієни, а на плечі висіла важка сумка, набита банками з дитячим харчуванням.
Хвіртка дзенькнула, він увійшов у двір, ледь не спіткнувшись об кинуту триколісну іграшку.
— Полю, я приїхав! — вигукнув він з приреченістю.
Я вийшла зі свого схову, перехопивши держак зручніше.
— Ну вітаю тебе, господарю-агрономе.
Артем здригнувся всім тілом, і пакунки з речами з глухим звуком гепнулися в осінню грязюку.
— Олено?! — Його очі округлилися, ставши схожими на дві великі скляні кулі.
— Вона сама, приїхала допомогти тобі з важкою працею. Дивлюся, врожай у тебе цього року вдався на славу, відразу в потрійному обсязі? — я кивнула на вікно, звідки не вщухав галас. — І мама якось підозріло помолодшала та змінилася на обличчі.
— Олено, це зовсім не те, що ти думаєш, дай мені можливість усе пояснити! — Артем почав задкувати, виставивши перед собою вільну руку. — Будь ласка, заспокойся!
— П’ять років, Артеме, ти брехав мені, дивлячись прямо в очі. — Мій голос був тихим, але він якимось дивом перекрив навіть дитячий плач. — Ти п’ять років розповідаєш про матір, якої вже немає, щоб приїжджати сюди?
На ґанок вискочила та сама Поліна, тримаючи в одній руці маля, а в іншій — якусь річ.
— Тату! Хто це?! — вона була на межі.
Я зробила повільний крок уперед. Артем притиснувся спиною до металевої огорожі, розуміючи, що втекти не вдасться.
— Ну все, дорогі мої. Зараз я вам влаштую такий лад, що мало не здасться.
— Олено, чекай, не чіпай її! — вигукнув чоловік, закриваючи собою дівчину. — Це моя донька!
Я завмерла на місці, відчуваючи, як дерево холодить долоню.
— Яка донька, Артеме? У нас один син, Денис, і йому двадцять років.
— Це… це було до тебе, до нашого весілля, помилка юності. — Артем заговорив скоромовкою, ковтаючи слова, піт котився по його обличчю великими краплями. — Я сам не знав про неї, присягаюся, мама перед тим, як відійти, зізналася мені й адресу дала.
Він важко дихав, витираючи лоб рукавом.
— Я приїхав тоді, п’ять років тому, коли мами не стало. А тут Поліна, зовсім одна, її мати теж пішла з життя, жила вона в напівзруйнованій хаті. Мені стало її шкода, почав допомагати, будинок ось цей відбудував, паркан поставив, поки вона вчилася.
Поліна на ґанку раптом перестала голосити й почала голосно, невтішно плакати.
— А рік тому той… хлопець її втік, щойно дізнався про трійню. — Артем махнув рукою в бік будинку. — Олено, я не міг їх покинути напризволяще, вони б просто зникли від злиднів! Трійня — це неймовірно важко, я приїжджаю сюди тільки для того, щоб вона могла хоча б поспати три години!
— Я б пропала без нього! — схлипувала Поліна, притискаючи до себе дитину. — Він тут не відпочиває! Він миє підлогу, доглядає малят, заколисує їх ночами, поки спина не почне боліти!
Я дивилася на чоловіка, на його змарніле обличчя, на темні кола під очима та втомлені руки.
Отже, він не зрадник у тому брудному сенсі, який я собі намалювала в уяві.
Він просто людина, яка не мала сили відкрити правду, яка звалила на себе непосильну ношу і тягне її таємно.
— Отже, я сувора? Жінка, якій не можна сказати правду? — перепитала я крижаним тоном.
Я впевнено підійшла до Поліни, яка злякано відсторонилася до стіни. Забрала в неї з рук немовля — важке, тепле хлопченя.
Звично притиснула його до плеча, легенько поплескала, і дитина, здивувавшись новим рукам, раптом затихла.
— Ну що, діду Артеме. Вітаю, ти втрапив у великі пригоди.
— Що ти маєш на увазі? — Чоловік відійшов від паркану, часто кліпаючи очима. — Ти… ти збираєшся піти від мене?
— Ще чого не вистачало. — Я хмикнула, поправляючи одяг на малюку. — Це було б надто легким виходом для тебе і надто збитковим для мене.
Я повернулася до Поліни, дивлячись їй прямо в заплакані очі.
— Так, сонечко. Дитину швидко в манеж. Сама марш у душ і спати, чотири години щоб тебе ніхто не міг докликатися.
Дівчина здивовано глянула на мене, не вірячи своєму раптовому порятунку.
— А ви?..
— А я вступаю в права родички, що тимчасово виконує обов’язки.
Я подивилася на чоловіка, який усе ще стояв нерухомо посеред двору.
— Йди на кухню, Артеме. Готуй харчування, і щоб температура була рівно тридцять сім градусів.
— А ти? — з несміливою надією запитав він.
— А я зараз зателефоную нашому синові Денису, він якраз просив додаткові кошти на новий комп’ютер. Нехай приїжджає, буде «поратися в городі» разом з тобою, це дуже корисно для дисципліни.
Артем зблід ще дужче, уявивши цю зустріч.
— Олено, може не варто Дениса сюди залучати?
— Варто, Артеме, варто. — Жорстко відрізала я. — І до речі, слухай уважно.
— Що?
— Оскільки ти тепер офіційно багатодітний дідусь, я забираю твій фінансовий доступ під свій повний контроль.
— Навіщо? — ледь чутно запитав він.
— Малятам потрібні нормальні ліжка та зручний візочок, а не цей брухт. А мені — відшкодування за моє хвилювання та витрачені нерви. Я давно хотіла оновити гардероб і тиждень провести на відпочинку, у повному спокої.
Я заколисала маля, що вже засинало.
— А ви тут… «працюйте», поки сонце ще не сіло. І щоб до мого повернення з відпустки тут справді був лад. Інакше я розповім усім твоїм знайомим, що ти не великий бізнесмен, а головний фахівець з догляду за немовлятами в нашому районі.
Артем покірно підхопив пакунки й побрів до будинку, схилившись під тягарем свого таємного життя, яке нарешті стало явним.
Я вдихнула осіннє повітря, яке пахло не листям, а дитячою присипкою та затишком.
Тепер цей безлад став керованим, і важелі управління перебували в моїх руках.
За місяць я сиділа на терасі свого будинку, загорнувшись у нову теплу річ, незважаючи на прохолоду.
Телефон подав сигнал, прийшло сповіщення про переказ коштів з рахунку чоловіка.
Слідом надійшло фото: Артем і Денис, стомлені, але задоволені, котять перед собою великий дитячий візочок.
Я усміхнулася і зробила ковток гарячої кави. У кожного в цьому житті має бути свій обов’язок, і Артем свій, здається, нарешті навчився цінувати по-справжньому.
Головна картинка ілюстративна.
