«Оце так родичі, з такою сім’єю й ворогів не треба», — Сергій Володимирович ледве стримував обурення. «Більше жодної благодійності, все, добротою наївся», — твердо вирішив чоловік, беручи до рук телефон.
Анна Вікторівна стояла на касі магазину й судомно шукала гроші по всій сумці.
— Зараз, одну секунду, — ніяково звернулася вона до касирки.
— Нічого страшного, не хвилюйтеся, — співчутливо відповіла касирка.
— Ось, знайшла, — Анна Вікторівна дістала з паспорта п’ятсот гривневу купюру, яку колись сховала «на чорний день».
— Дрібнішого немає? — запитала касирка радше автоматично, ніж сподіваючись на позитивну відповідь.
— Добре хоч це знайшла, — усміхнулася Анна Вікторівна.
Дівчина якось назбирала здачу й простягнула її Анні Вікторівні. Та поклала гроші у гаманець і вийшла з магазину в цілковитій розгубленості. Вона точно пам’ятала, що знімала готівку, і не могла уявити, куди вона зникла. Жінка навіть не згадувала, щоб ходила у магазин після цього. Прийшовши додому, Анна Вікторівна перевернула всю сумку, сподіваючись, що гроші просто загубилися серед інших речей.
— То ти від мене з’їжджаєш? — з усмішкою запитав Сергій Володимирович, оглядаючи вміст сумки дружини.
— Сергію, мені не до твоїх жартів, у мене гроші пропали, — Анна Вікторівна вп’яте перебирала всі речі.
— Ти впевнена? Може, ти їх у якесь інше місце поклала й забула?
— Навіщо б я їх клала в інше місце? Я ж їх зняла й поклала у гаманець!
— На сто відсотків упевнена?
— Ну… — питання чоловіка змусило Анну Вікторівну задуматися.
Останнім часом вона й справді стала доволі розсіяною й часто забувала навіть важливі речі.
— От бачиш, сама сумніваєшся, — зауважив Сергій Володимирович.
— Може, й справді десь заховала… але куди? — запитально глянула на чоловіка.
— А я звідки знаю, — Сергій Володимирович підійшов до комода. — У нашій схованці не дивилася?
— Там точно немає, навіть часу на це не витрачай, — махнула рукою Анна Вікторівна.
— Ну, як знаєш, – чоловік відійшов від ящиків. — Я Маринці телефонував, каже, у Владика горло болить.
— А я ж йому казала, що без шарфа гуляти не можна! — сплеснула руками Анна Вікторівна.
— Ми для них не авторитет. Вони до нас як на свято їздять.
Анна Вікторівна й Сергій Володимирович щовихідних забирали до себе двох онуків — десятирічного Владика й восьмирічну Дашу. Діти дуже любили бувати у бабусі й дідуся, радіючи свободі, якої їм бракувало вдома. У будні Сергій Володимирович і Анна Вікторівна теж не відчували самотності, бо вже майже рік із ними жила двоюрідна племінниця Анни Вікторівни, яка приїхала з провінції здобувати освіту.
Однак головною метою Віри була зовсім не навчання — дівчина мріяла знайти собі успішного нареченого, щоб той допоміг їй закріпитися у великому місті.
— Віро, коли ти встигаєш вчитися? По-моєму, ти тільки й робиш, що бігаєш на побачення, — якось сказала Анна Вікторівна, спостерігаючи, як племінниця причепурюється перед дзеркалом у коридорі.
— Не хвилюйтеся, тітко Аню, я вмію розпоряджатися своїм часом, — відповіла Віра, підводячи очі.
— Ну дивись, я ж твоїй мамі обіцяла, що доглядатиму за тобою, — попередила Анна Вікторівна, погрозивши пальцем.
— Не підведу, — впевнено сказала Віра, оцінюючи своє відображення.
Після того, як Віра пішла, Анна Вікторівна взялася за прибирання, сподіваючись, що під час протирання пилу їй вдасться знайти зниклі гроші у найнеочікуванішому місці. На жаль, це їй не вдалося. А ввечері повернувся Сергій Володимирович і приніс ще одну неприємну новину.
— Уявляєш, уся премія наче крізь землю провалилася! Не можу зрозуміти, куди вона могла подітися.
— А ти впевнений, що приніс її з роботи? — запитала Анна Вікторівна.
— Звісно, таке на роботі не забувають, — хмикнув Сергій Володимирович. — Я чудово пам’ятаю, як прийшов додому і поклав конверт на тумбочку у коридорі. А потім… — він замислився. — Потім хотів покласти його у нашу скарбничку на дачу, але конверт десь зник.
— Може, ти вже поклав його туди й забув? — припустила Анна Вікторівна.
— Як таке можна забути? — обурився Сергій Володимирович.
— Ну я ж забула, куди поділа гроші, — парирувала Анна Вікторівна.
— Теж правда. Але ми ж обоє не можемо бути такими розсіяними з грошима.
— До чого ти ведеш? — насторожилася Анна Вікторівна.
—– Поки ні до чого. Але давай-но вести запис кожної нашої дії з готівкою — так би мовити, грошовий щоденник.
— Ідея непогана. Головне — не забувати записувати і пам’ятати, що ми щось записували, — пожартувала Анна Вікторівна.
— Не все з нами так погано, — розсміявся Сергій Володимирович.
З цього дня подружжя почало вести облік своїх доходів і витрат, особливо ретельно зазначаючи, куди вони кладуть гроші.
— Ну що, починаємо розслідування. Я сьогодні на роботі залишився без обіду, — сказав якось увечері Сергій Володимирович, повернувшись додому.
— А що сталося? — запитала Анна Вікторівна.
— Те, чого ми й боялися. У мене зникли гроші, хоча я точно пам’ятаю, що клав їх у гаманець. У щоденнику теж усе записано.
— Це дуже дивно, — напружено відповіла Анна Вікторівна. — І що ти думаєш?
— Навіть не знаю, що думати, — знизав плечима Сергій Володимирович. — Я вже, грішним ділом, почав думати на наших малих.
— На Владика і Дашу? — обурилася Анна Вікторівна.
– А що ти так хвилюєшся? Діти є діти, могли не втриматися й узяти гроші на морозиво.
– Але ж вони вже достатньо дорослі, щоб розуміти, що так робити не можна, – заперечила Анна Вікторівна. – Хоча, знаєш… Гроші почали зникати після їхніх візитів.
— Ну от, усе сходиться, — зазначив Сергій Володимирович.
— І що тепер? Дзвонити Марині? — невпевнено запитала Анна Вікторівна.
— Зачекай. Спочатку треба впевнитися, а тоді вже з такими звинуваченнями виступати. Заберемо їх на вихідні й подивимося, чи пропадуть знову гроші.
— Добре, — погодилася Анна Вікторівна, зрадівши, що неприємної розмови з донькою можна уникнути.
Відволікти подружжя від похмурих думок змогла їхня подруга Надія, яка нещодавно повернулася з Греції й завітала до них, щоб поділитися враженнями від відпочинку.
— Море там фантастичне, підводний світ такий різноманітний! — захоплено розповідала Надія, допиваючи другу чашку чаю. — Вам обов’язково треба туди з’їздити.
— Та ми ж на дачу відкладаємо, Греція зачекає, — відповіла Анна Вікторівна. — Там, мабуть, усе дуже дорого?
— Знаєш, я придумала, як окупити свою поїздку, — Надія відсьорбнула чай. — Ти бачила сукню, в якій я прийшла?
— Так, чудова сукня, — кивнула Анна Вікторівна. — Схоже, коштувала вона немало.
— От і ні, — хитро посміхнулася Надія. — Я її привезла з Греції значно дешевше, ніж вона у нас коштує. Ще кілька речей собі купила.
— Ти серйозно? — здивувалася Анна Вікторівна.
— Абсолютно. Якщо хочеш, можу тобі дати контакти закладу, де я брала.
Анна Вікторівна задумалася. Звісно, вона ніколи не планувала купувати таку розкіш, як дорогий одяг, але в її голові раптом зародилася думка, що, можливо, Віра якось дізналася про такі “вигідні” пропозиції.
Провівши Надію, Анна Вікторівна одразу ж набрала номер Сергія Володимировича.
— Сергію, я, здається, знаю, куди діваються наші гроші. Це не Владик і не Даша.
— А хто ж тоді? — здивувався чоловік.
— Віра. У неї з’явився новий одяг. Вона ж мала його на щось купити?
— Хм… Цікава версія, але як вона могла витягти стільки грошей?
— Не знаю, але треба це з’ясувати. Може, поспостерігаємо за нею?
Сергій Володимирович погодився.
Наступного дня, коли Віра знову пішла на прогулянку, Анна Вікторівна ретельно перевірила її кімнату. В одній із шухляд вона знайшла чек на купівлю пальто за п’ять тисяч гривень.
Пізніше того вечора, коли Віра повернулася додому, її чекала серйозна розмова.
— Віро, я хочу тебе запитати, — почала Анна Вікторівна, тримаючи в руках чек. — Звідки це?
Дівчина різко зблідла й заплуталася у словах.
— Ну… це… я…
— Не треба виправдань. Краще чесно скажи, звідки ти взяла гроші на пальто? — строго запитав Сергій Володимирович.
Зрозумівши, що її викрито, Віра зітхнула й зізналася:
— Я знала, що ви збираєте на дачу, але у мене немає елементарного одягу, щоб носити. Мати грошей не дає, ви ж знаєте. Мені іноді здається, що вона мене до вас вигнала, щоб своє життя влаштувати. Я купила пальто, але хотіла його дорожче продати, тільки не думала, що ви все так швидко помітите… А якщо не продасться, то буду сама носити.
— Це не виправдання, — суворо сказав Сергій Володимирович. — Завтра ми йдемо до банку, і ти береш кредит, щоб усе нам віддати.
— І ніяких більше дорогих речей, поки не навчишся відповідальності, — додала Анна Вікторівна.
Віра зрозуміла, що більше виправдовуватися немає сенсу. Вона пообіцяла все повернути, хоч і знала, що це буде нелегко.
Ганна Вікторівна взяла телефон і набрала номер Світлани — своєї двоюрідної сестри.
— Світлано, привіт. У нас тут сталося дещо неприємне: Віра взяла у нас велику суму грошей. Як ти розумієш, відшкодовувати все доведеться тобі.
— Які ще гроші? — незадоволено перепитала Світлана.
— Ми з Сергієм відкладали на покупку дачі, — пояснила Ганна Вікторівна.
— На дачу вони копили! Зовсім збожеволіли у своєму місті!
— Що? — Ганна Вікторівна зовсім не очікувала від сестри такої реакції.
— А те, жодних грошей я вам повертати не буду. Ще накопичите. Я тут і сама не шикую, щоб ще й вам грошима допомагати.
— Я не прошу нам допомагати, я прошу повернути те, що забрала твоя донька, — Ганна Вікторівна здивовано дивилася на чоловіка, притискаючи трубку до вуха.
— Це ще треба довести. Може, ви дарма наклеп на мою доньку зводите, — не вгамовувалася Світлана. — Були б у вас докази, ви б не мені дзвонили, а в поліцію.
— Ну ми ж хотіли по-родинному, — сказала Ганна Вікторівна.
— Значить так, — Сергій Володимирович вихопив трубку у дружини. Всі слова Світлани він прекрасно чув. — У нас є свідок, у якого Віра купила пальто. Вона зможе все підтвердити. А тобі дякуємо величезне за ідею. Дійсно, дарма ми тебе потурбували. Зараз подзвонимо в поліцію, — і Сергій Володимирович натиснув кнопку завершення дзвінка.
Сварка була велика, але не така сильна, як образа Сергія Володимировича та Ганни Вікторівни на жадібних родичів, які знехтували їхньою добротою, зробивши вибір на користь легкої наживи.
Через місяць Сергій Володимирович попросив Віру повернутися до матері, або переїхати у гуртожиток. Дівчина вмовляла залишитися, але після всіх подій подружжя було непохитним.
