Отримавши від подруги 2000 гривень у борг, я нарешті відчула полегшення: мої онуки отримають на свята те, про що мріяли. Але ця радість розвіялася, коли прозвучали слова Антона: – мамо, не купуй їм цих дешевих цукерок і іграшок, Віра їх минулого року віддала в дитячий будинок!
– Мамо, я ж тобі пояснював, не купуй дітям цих дешевих цукерок і іграшок. Вони їх не їдять. Минулого року Юля все віддала у дитячий будинок.
– Але ж… – я ледь не попирхнулась сльозами, які тиснули мені горло, – я хотіла, щоб був якийсь подаруночок від бабусі. Не можу ж я прийти з порожніми руками. Я ж знаю, як Юля старається, але…
– Не треба цих “я ж знаю”, мамо. Ти ж розумієш, що ми самі справляємося. Це наші діти, і ми подбаємо про їхні бажання. А ти краще подбай про себе. Твої подарунки виглядають як благодійність, і мені незручно. Просто приїдьте з татом і насолоджуйтеся святом.
– Мені так прикро, Антоне, – прошепотіла я, відчуваючи, як стискається серце. Його слова були гострий. Я думала, що роблю добро.
Я завжди думала, що коли діти виростуть, а я вийду на пенсію, настане той “золотий вік”, про який говорять у книжках і фільмах. Спокій, умиротворення, можливість нарешті присвятити час собі та своєму чоловікові, мандрівки, довгі розмови за чашкою чаю. Але реальність, як це часто буває, виявилася набагато суворішою та сірішою.
Ми з чоловіком, Петром, прожили довге і непросте життя, виростили двох чудових дітей – доньку Оксану, яка зараз живе за кордоном, і сина Антона, який залишився в нашому місті, але має свою сім’ю. Наша пенсія невелика.
Ми з Петром обидва пропрацювали все життя в бюджетній сфері – я в бібліотеці, він на заводі, але, коли обіцянки про гідне пенсійне забезпечення виявилися лише обіцянками, ми опинилися у скруті.
Свята наближаються, а в мене в голові паніка. Різдво та Новий рік завжди були для нашої сім’ї особливим часом. Це час тепла, магії та, звичайно, подарунків. Коли діти були маленькими, ми могли дозволити собі все, що вони просили, хоча й тоді доводилося відкладати по крихтах цілий рік.
Але тепер? Тепер, коли у нас четверо онуків – двоє від Оксани, які живуть далеко, і двоє, Віра та Марко, від Антона та його дружини Юлі, які живуть близько, – наші фінансові можливості майже зникли.
Я не можу забути вираз обличчя Віри, старшої онуки, минулого року. Їй тоді виповнилося дванадцять. Я придбала їй набір для малювання – дешеві акварелі та альбом, який знайшла на розпродажі.
– О, дякую, бабусю, – сказала вона, її посмішка була натягнута. Вона поклала його поруч із великою коробкою, в якій був сучасний графічний планшет, подарований батьками. Тоді я зрозуміла. Мої подарунки – це лише додаток, який викликає ніяковість. Вони не приносять радості, вони лише підкреслюють мою нездатність купити щось справді бажане.
Антон та Юля – хороші батьки. Вони багато працюють, Юля відкрила свою невелику справу з випічки, Антон – інженер. Вони не купаються в розкоші, але завжди намагаються дати дітям найкраще. Я їх розумію і поважаю, але їхні стандарти – це розкіш для нас.
Нещодавно я випадково почула їхню розмову по телефону з Вірою.
– Я б так хотіла нові ролики, – зітхала Віра. – Ті, що в мене були, вже малі, а я ж так люблю кататися в парку з друзями. Але вони такі дорогі.
– Ми подумаємо, сонечко, – відповіла Юля. – Вони недешеві, але ти ж була така чемна цього року.
Ролики! Я одразу подивилася в інтернеті. Навіть найпростіша модель коштувала як половина моєї пенсії. Але Віра так про них мріяла!
І Марко, молодший, якому п’ять. Він пристрасно захоплюється поїздами, іграшковими, звичайно. Він цілими днями може сидіти й будувати з них цілі міста. Юля якось показала мені фото – справжній залізничний набір, з купою вагонів і станціями, він коштував ще дорожче за ролики.
Я вирішила. Я не можу бути бабусею, яка дарує лише дешеві цукерки та блокноти. Можливо, це моя остання можливість подарувати їм щось справді вартісне, поки вони ще діти і вірять у дива.
Я почала заощаджувати. Це було нелегко. Ми з Петром і так жили дуже скромно, але тепер довелося відмовляти собі навіть у мінімумі.
– Любо, чому ти не купуєш свіжого хліба? – запитав мене Петро якось за вечерею.
– Ой, я забула, – збрехала я. – З’їмо той, що вчора купили, він ще не зовсім черствий.
Насправді, я знала, що хліб уже був не першої свіжості, але різниця в ціні, хай і невелика, була для мене вагомою.
Я перестала купувати вітаміни, які лікар порадив мені для коліна. Я казала Петру, що мені стало краще, хоча біль у колінах посилювався з кожним днем. Я також відмовилася від свого улюбленого чаю з бергамотом, а замість нього заварювала звичайну ромашку. Петро помітив, що я стала більше втомлюватися.
– Ти щось останнім часом зовсім змарніла, – сказав він, дивлячись на мене з тривогою. – Може, тобі варто звернутися до лікаря?
– Ні-ні, все гаразд, – поспішно відповіла я. – Просто втома, це ж підготовка до свят, стільки всього треба зробити.
Я не хотіла зізнаватися йому, що всі ці “заощадження” – це мій секретний план із порятунку Різдва.
Минулого тижня я зібрала всі свої заощадження. Три тисячі гривень – ось і все, що мені вдалося назбирати, відмовляючи собі в найнеобхіднішому протягом двох місяців. Цього не вистачало навіть на один із омріяних подарунків, а мені ж треба було купити два.
Я сиділа на кухні, перебирала ці купюри, відчуваючи розпач. Що мені робити? Я не могла звернутися до Антона чи Оксани. Вони б, звичайно, дали мені грошей, але хіба я для цього все це вигадувала? Я хотіла подарувати подарунки від себе, як доказ своєї любові, а не як просто гроші від батьків.
Я згадала про свою давню подругу, Аліну. Ми з нею разом працювали в бібліотеці. Вона завжди була більш рішучою і сміливою. Я набрала її номер.
– Привіт, Аліно. Як твої справи? – голос мій тремтів.
– Любо, привіт! Все добре, а ти як? Щось ти якась… сумна.
– Я б хотіла попросити в тебе невелику позику. Дві тисячі гривень. На місяць, максимум два.
У слухавці запала тиша. Я готова була провалитися крізь землю від сорому.
– Любо, ти ж знаєш, що я не маю звички позичати. Але для тебе… Звісно, я тобі допоможу. Тільки скажи, що сталося? Ти ж завжди була така ощадлива.
Я не змогла стримати сліз.
– Це на подарунки онукам, Аліно. Я не можу дозволити, щоб вони розчарувалися. Я хочу, щоб їхні очі світилися від щастя.
Аліна пообіцяла, що принесе гроші завтра.
Отримавши ці дві тисячі, я відчула величезне полегшення. Тепер у мене було п’ять тисяч гривень. Цього вистачало на ті ролики та набір поїздів, які я пригледіла в інтернет-магазині. Вони були зі знижкою, але все одно це була значна сума для нашого бюджету.
Наступного дня я вирушила на пошту забирати подарунки. Повертаючись додому, я відчувала себе справжнім Різдвяним дивом. Ролики були яскравими, із блискучими колесами, а коробка з поїздом була велика й важка.
Коли Антон подзвонив мені ввечері, щоб обговорити час нашого приїзду, я не змогла стриматися і проговорилася.
– Ми купили дітям подарунки, – сказала я, задоволена собою.
– Які? – насторожено запитав він.
– Вірі – ролики, а Марку – поїзд. Вони ж так хотіли, – додала я.
– Мамо, ти що?! – його голос пролунав голосно, – скільки це коштувало?
Я не встигла відповісти, як почався діалог, який я написала на початку.
Його слова вразили мене до самого серця. – Не купуй їм цих дешевих цукерок. Вони їх не їдять. Твої подарунки виглядають як благодійність.
Я не знала, що сказати. Моє велике зусилля, моя жертва, мої приховані сльози – все це виявилося непотрібним, навіть образливим для моєї родини.
Я поклала слухавку, і настрій свята розвіявся, як дим. Я розуміла, що Антон не хотів мене образити. Він просто хотів захистити мене від фінансових проблем і захистити своїх дітей від, як він вважав, непотрібного дискомфорту. Але мені це було боляче. Я відчувала себе невдалою мамою і бабусею. Я не змогла зберегти сім’ю в єдності, навіть у подарунках.
Петро, бачачи мої сльози, обережно обійняв мене.
– Що сталося, Любо? – запитав він тихо.
– Антону не подобаються наші подарунки, – прошепотіла я, – він сказав, щоб ми подбали про себе, а не про них.
– Він правий, Любо, – зітхнув Петро. – Ми вже старенькі. Нам потрібні ліки, тепла ковдра. Не варто відмовляти собі у всьому заради миттєвої радості. Головне – це любов.
– Але любов має проявлятися в турботі, Петре. Я ж турбувалася.
Ми вирішили не скасовувати поїздку. Подарунки залишили вдома, але все ж таки поїхали до Антона та Юлі. Юля, як завжди, накрила чудовий стіл. Було багато страв, було гамірно від сміху дітей.
Віра підійшла до мене, коли я сиділа на дивані, трохи відсторонившись.
– Бабусю, ти чого?
– Нічого, сонечко, просто втомилася.
Вона сіла поруч, притулилася.
– Мені так сподобався твій блокнот минулого року. Той, із квітковим малюнком. Я в ньому свої вірші записую. Мама купила мені планшет, і я в ньому малюю, але вірші пишу тільки в твоєму блокноті. Він такий… затишний.
Я подивилася на неї. Її слова були несподіваними, але такими теплими. Я не знала, що вона пише вірші.
– А де ж він? – запитала я.
– У моїй кімнаті, на найкрасивішій поличці. Я не хочу, щоб хтось його брав.
Я подумала, як часто ми дорослі шукаємо складніші рішення, тоді як діти цінують прості речі, що йдуть від серця. Можливо, Антон і правий. Можливо, фінансова стабільність важливіша, ніж дорогий подарунок. Можливо, моя любов справді має проявлятися в моєму здоров’ї та моєму щасливому обличчі, а не в ціні роликів.
Коли ми з Петром поверталися додому, я думала про те, що буду робити з подарунками та боргами. Я не могла їх повернути, адже вже пройшло кілька днів. І не могла дозволити собі не віддати борг Аліні. Я вирішила, що продам їх через інтернет за невелику ціну, щоб хоч якось покрити свої витрати. Боротися з Антоном не було сенсу, і я не хотіла сваритися з ним перед святами.
Я розуміла, що доведеться скоротити витрати ще сильніше, відмовляти собі в найнеобхіднішому, щоб повернути борг. Але на душі стало легше після розмови з Вірою. Можливо, мій подарунок, хоча й недорогий, справді був цінним. Просто я не вміла його правильно подати.
Я подивилася на Петра. Він міцно тримав кермо, втомлено дивлячись на дорогу. Він ніколи не скаржився. Він завжди підтримував мене, навіть коли я робила щось нерозумне. Може, варто поговорити з ним про мою фінансову ситуацію, а не ховати все це?
Я ще не знаю, як вирішиться моя ситуація. Я відчуваю провину перед Петром і тривогу через борг. Але я також відчуваю тепло від слів Віри та розуміння, що справжнє свято – це не подарунки, а просто бути разом. Ми всі живі й здорові, і це головне. Я мушу знайти спосіб вийти з цієї ситуації з гідністю.
Дорогі читачі, а що б ви зробили на моєму місці? Як знайти баланс між бажанням потішити своїх онуків і необхідністю дбати про своє здоров’я та фінанси?
