Оксана завжди думала, що її сімейне життя — це тиха, звична річ, як осінній дощ за вікном: передбачуваний, не надто яскравий, але стабільний.
Вони з Андрієм познайомилися ще в університеті, на спільній практиці в маленькій бухгалтерській фірмі. Він — серйозний, трохи замкнутий хлопець з Черкас, вона — усміхнена дівчина з Умані, яка любила квіти на підвіконні й тихі вечори з книгою. Через три роки побралися, через п’ять купили невелику двокімнатну квартиру в новобудові на околиці.
Не розкіш, але своя. Оксанина. Її батьки допомогли з першим внеском, і в документах значилося саме її прізвище — так вирішили, бо Андрій тоді ще не мав стабільної роботи.
Життя текло розмірено. Робота в офісі з дев’яти до шести, вечері вдвох, вихідні в парку або в мами Оксани. І Валентина Миколаївна — свекруха, яка з першого дня стала частиною їхнього побуту.
Спочатку це здавалося милим: приносить домашні вареники, радить, яким милом краще прати білизну, розповідає, як правильно солити огірки. Але з часом її візити ставали частішими, поради — категоричнішими, а погляд — оцінюючим.
Вона заходила без дзвінка, переставляла банки на полицях, перекладала рушники в шафі, поливала квіти, які Оксана спеціально купувала, щоб догодити собі, а не їй.
«Це ж мама, вона турбується», — повторював Андрій, коли Оксана намагалася поговорити про кордони. Вона кивала, ковтала образу й продовжувала посміхатися. Звикла. Прийняла як даність.
Звичайне життя. Звичайна квартира. Звичайна свекруха, яка вважає, що знає краще.
Аж поки одного осіннього вечора Андрій не повернувся додому з незвичною усмішкою й не сказав спокійно, ніби про погоду:
— Квартира тепер моя.
Слова впали, як камінь у склянку з водою.
Саме з цієї миті її звичне, розмірене життя перестало бути звичним.
Оксана сиділа за кухонним столом і переглядала старі квитанції, коли пролунав дзвінок у двері.
— Оксаночко, відчиняй, це я! — пролунав бадьорий голос Валентини Миколаївни.
Свекруха. Звичайно. Хто ж іще в середу вдень може прийти без попередження.
Оксана відчинила двері. Валентина Миколаївна стояла на порозі з двома великими пакетами, широко усміхаючись.
— Добридень, доню! Пиріжки принесла, з капустою, твої улюблені. І ще борщику наварила, думаю, вам з Андрієм на вечерю вистачить.
— Дякую, Валентино Миколаївно, — Оксана взяла пакети й понесла на кухню.
Свекруха пройшла слідом, звично оглянула квартиру оцінюючим поглядом. Завжди так робила. Перевіряла, чи чисто, чи прибрано, чи все на своїх місцях.
— Ой, а квіточки зів’яли, — Валентина Миколаївна підійшла до підвіконня. — Оксано, треба ж поливати. Зараз я полью, а то зовсім засихати почали.
Не чекаючи відповіді, вона взяла лійку, налила води й почала поливати фікус у горщику. Оксана мовчки спостерігала. Звикла вже. Валентина Миколаївна вважала цю квартиру майже своєю.
Приходила три-чотири рази на тиждень, господарювала, переставляла посуд, давала поради.
Андрій казав, що мама просто турбується.
Хоче допомогти. Після розлучення з батьком Андрія десять років тому, коли той пішов до іншої жінки, Валентина Миколаївна залишилася сама у своїй двокімнатній квартирі. Трималася за сина, за його сім’ю. Оксана це розуміла. Намагалася ставитися терпляче.
— Ну ось, — Валентина Миколаївна поставила лійку на місце. — Тепер оживуть. Оксаночко, сідай, чайку поп’ємо.
Свекруха дістала з шафки чашки, заварила чай. Як у себе вдома. Абсолютно як удома.
— Знаєш, я вчора з сусідкою розмовляла, — почала Валентина Миколаївна, розмішуючи цукор. — У її племінниці така історія сталася. Молода жінка, тридцять років раптом пішла з життя. Уявляєш?
Оксана кивнула. Не дуже уявляла, але кивнула.
— Отак раз — і все, — свекруха клацнула пальцями. — А в неї чоловік, діти. Квартира на неї була оформлена. Потім така тяганина з паперами почалася, з спадщиною. Чоловік півроку нічого не міг зробити. Ні продати, ні переоформити. Діти маленькі, грошей нема, а тут ще ця бюрократія.
— Сумна історія, — Оксана відпила чай.
— Дуже сумна, — Валентина Миколаївна зітхнула. — От я й думаю, треба ж якось себе убезпечити. Мало що в житті трапляється.
Оксана подивилася на свекруху. Куди вона хилить?
— Про що ви, Валентино Миколаївно?
— Та так, міркую, — свекруха помішала ложечкою. — У вас квартира на тебе оформлена. Якщо, не дай Боже, щось трапиться, Андрій залишиться ні з чим. Треба б якось його права захистити.
Оксана насупила брови. Захистити права. Від неї, чи що?
— Валентино Миколаївно, ми з Андрієм подружжя. Якщо зі мною щось станеться, квартира автоматично перейде йому за спадщиною.
— Ну так, але це ж довго, — свекруха поставила чашку. — Папери, суди, нотаріуси. А якщо треба швидко продати? Чи обміняти? Чи просто комуналку оплатити?
— Навіщо продавати? — Оксана не розуміла.
— Мало що, — Валентина Миколаївна знизала плечима. — Життя непередбачувана річ, доню.
Розмова закінчилася нічим. Свекруха допила чай, зібрала пакети й пішла. Оксана залишилася сама. Мила посуд і думала про цю дивну бесіду. Навіщо Валентині Миколаївні було говорити про можливу втрату невістки? Дуже дивно.
Ввечері прийшов Андрій. Втомлений, але задоволений. На роботі все добре, премію обіцяли. Повечеряли борщем, який принесла мама. Чоловік розхвалював мамину кухню. Оксана мовчала.
— Андрію, твоя мама сьогодні дивні речі говорила, — почала Оксана, коли прибрали зі столу.
— Які? — Андрій увімкнув телевізор.
— Про квартиру. Про те, що треба тебе захистити. На випадок, якщо зі мною щось трапиться.
Андрій повернувся до дружини.
— А, так. Мама говорила. Вона взагалі правильно міркує.
— У якому сенсі?
— Ну квартира на тебе оформлена. Якщо, не дай Боже, щось станеться, мені доведеться оформлювати спадщину. Це довго, дорого. А якщо терміново гроші знадобляться?
Оксана сіла на диван.
— Андрію, яке спадщина? Я здорова. Мені тридцять років.
— Оксано, ніхто не знає, що завтра буде, — чоловік сів поруч. — Ось у мами знайома недавно пішла з життя. Молода зовсім.
— Мені Валентина Миколаївна розповідала.
— От бачиш. Треба підстрахуватися. Мама пропонує оформити довіреність. На мене. Про всяк випадок.
Оксана подивилася на чоловіка. Довіреність. Значить, вони вже говорили про це удвох. Обговорювали, планували.
— Навіщо довіреність? — запитала Оксана повільно.
— Щоб я міг розпоряджатися квартирою, якщо що. Рахунки оплачувати, ремонт робити, документи оформлювати. Зручно ж.
— Рахунки ти й так можеш оплачувати. Ремонт робити теж.
— Але юридично буде простіше, — Андрій узяв дружину за руку. — Оксано, це ж просто формальність. Папірець. Для зручності.
— Папірець, який дасть тобі право розпоряджатися моєю квартирою.
— Нашою квартирою, — поправив чоловік. — Ми ж сім’я. У нас усе спільне.
Оксана висмикнула руку. Встала, пройшлася кімнатою. Всередині щось опиралося. Якийсь внутрішній голос шепотів: не треба, не роби цього.
— Я подумаю, — сказала Оксана.
— Ну думай, — Андрій знизав плечима. — Тільки недовго. Мама каже, чим швидше оформимо, тим краще.
Мама каже. Знову мама. Завжди мама.
Наступний тиждень Валентина Миколаївна приходила щодня. Приносила їжу, прибирала, готувала. І щоразу заводила розмову про довіреність. То про знайому, в якої проблеми з житлом через папери.
То про сусіда, який не може продати квартиру після втрати дружини. То про племінника, який застряг у бюрократичній тяганині.
Андрій теж тиснув. М’яко, але наполегливо. Щовечора заводив розмову. Говорив про практичність, про зручність, про те, як це нормально в сім’ї. Мовляв, багато хто так робить.
Оксана відчувала, як опір слабшає. Втомилася від цих розмов. Від щоденного напору. Від поглядів чоловіка й свекрухи, повних докору. Мовляв, не довіряєш. Сумніваєшся. Вважаєш чужим.
— Гаразд, — сказала Оксана одного вечора. — Оформимо вашу довіреність.
Андрій засяяв. Обійняв дружину, поцілував у щоку.
— От і розумниця! Я знав, що ти зрозумієш!
Наступного дня поїхали до нотаріуса. Валентина Миколаївна теж поїхала. Сказала, що хоче переконатися, що все правильно оформлять. Нотаріус — літня жінка в окулярах — прочитала текст довіреності. Оксана слухала напівпритомно. Якісь юридичні терміни, незрозумілі формулювання.
— Підписуйте тут, — нотаріус простягнула ручку.
Оксана взяла ручку. Подивилася на документ. Рука тремтіла. Не підписуй, кричав внутрішній голос. Не роби цього.
— Оксаночко, чого завмерла? — Валентина Миколаївна поклала руку на плече невістки. — Підписуй, доню. Усе заради твого ж добра.
Оксана розписалася. Швидко, не дивлячись. Нотаріус поставила печатку.
— Готово. Довіреність дійсна три роки.
Три роки. Три роки Андрій зможе робити з квартирою що завгодно.
Поїхали додому. Андрій був веселий, балакучий. Валентина Миколаївна теж сяяла. Оксана мовчала. Дивилася у вікно й відчувала, що зробила помилку. Страшну, непоправну помилку.
Перші тижні нічого не змінювалося. Життя йшло своїм шляхом. Андрій ходив на роботу, Оксана теж. Ввечері дивилися телевізор, готували вечерю, говорили про дрібниці.
Валентина Миколаївна приходила рідше. Разів два на тиждень. Але стала холоднішою. Не затримувалася надовго, не пила чай, не розповідала про сусідів.
Потім почалися зміни. Андрій став приймати рішення сам. Без обговорення. Купив новий телевізор, хоча старий працював нормально. Змінив замок на вхідних дверях, не спитавши Оксану. Записався на дорогі курси водіння, витративши половину сімейного бюджету.
— Андрію, ти б попередив, — казала Оксана. — Ми могли б обговорити.
— Навіщо обговорювати? — чоловік знизав плечима. — Я вирішив — і все. Це ж нормально.
Нормально. Раніше було не нормально. Раніше вони все обговорювали разом. Кожну покупку, кожне рішення. А тепер Андрій вирішував сам.
Валентина Миколаївна, коли приходила, поводилася відсторонено. Не допомагала по дому. Не готувала. Сиділа в кріслі, гортала журнали, розмовляла з сином. Оксану ніби не помічала.
— Валентино Миколаївно, може, чаю? — запропонувала Оксана одного разу.
— Ні, дякую, — свекруха навіть не підняла очей від журналу. — Недовго побуду.
Оксана стояла посеред кухні. Відчувала себе зайвою. У власній квартирі. У власному домі.
Через два місяці після оформлення довіреності стався перший серйозний конфлікт. Оксана захотіла переклеїти шпалери в спальні. Старі вицвіли, місцями відклеїлися. Вибрала гарні, у квіточку. Показала Андрієві.
— Ні, — сказав чоловік коротко.
— Як ні? — Оксана не зрозуміла.
— Не будемо міняти шпалери. Дорого.
— Андрію, вони недорогі. Я вибрала по акції.
— Сказав — не будемо, — Андрій навіть не глянув на зразки. — І взагалі, досить тобі витрачати гроші на дрібниці.
— На дрібниці? — Оксана відчула, як усе всередині стискається. — Шпалери — це дрібниці?
— Старі ще тримаються. Потерпи.
— Я не хочу терпіти! — голос Оксани затремтів. — Це моя квартира! Я хочу нормальні шпалери!
Андрій повільно повернувся до дружини. Подивився довгим важким поглядом.
— Твоя квартира, кажеш? — промовив він тихо. — Ти впевнена?
Оксана завмерла. Щось у тоні чоловіка змусило її напружитися.
— Звичайно, моя. Документи на мене оформлені.
— Були, — Андрій усміхнувся. — А тепер уже ні.
— Що? — Оксана не зрозуміла.
— Квартира моя, — чоловік підвівся, підійшов до столу. Дістав з шухляди теку з документами. Розкрив, показав дружині. — Дивись. Власник — я. Усе законно.
Оксана дивилася на документи. Не вірила очам. Свідоцтво про право власності. Адреса їхньої квартири. Ім’я власника — Андрій Вікторович Коваленко.
— Як… як ти це зробив? — прошепотіла Оксана.
— Просто, — Андрій сховав документи назад. — Усе по закону.
— Але… я ж не знала…
— А навіщо тобі знати? — чоловік знизав плечима. — Я вирішив, що так буде краще. Тепер усе чітко. Квартира моя, я господар. Ти — гостя.
Оксана опустилася на стілець. Ноги не тримали. Голова йшла обертом. Не може бути. Цього не може бути.
— Андрію, ти жартуєш? — Оксана спробувала всміхнутися. — Це ж дурний жарт?
— Жодного жарту, — Андрій подивився на дружину холодно. — Цілком серйозно. І знаєш що? Мені ця квартира тепер не потрібна разом із тобою. Збирай речі. До вечора щоб пішла.
Оксана викликала таксі. Поїхала до мами. Розповіла все. Мама обійняла, посадила на диван.
— Доню, завтра ж ідемо до юриста.
— Навіщо? Валентина Миколаївна сказала, що нічого не доведу.
— Доведемо, — мама стиснула руку доньки.
Наступного дня пішли до юриста. Чоловік років п’ятдесяти, у строгому костюмі, вислухав історію.
— Так, це класична історія, — сказав юрист. — Але я вас заспокою. Шанси добрі.
Оксана підписала документи. Почалося довге очікування.
Судове засідання призначили через два місяці. Оксана прийшла з юристом. Андрій прийшов зі своїм адвокатом. Валентина Миколаївна сиділа в залі, дивилася на невістку холодно.
Суддя вислухала обидві сторони. Вивчила документи. Опитала свідків. Нотаріус підтвердила, що роз’яснювала Оксані наслідки довіреності. Але Оксана наполягала — роз’яснення стосувалися управління майном, все.
Адвокат Андрія заперечував, стверджував, що довіреність була повною, без обмежень.
Суддя пішла на нараду. Повернулася через годину.
Рішення: визнати угоду з переоформлення квартири недійсною. Відновити право власності Оксани. Стягнути з Андрія судові витрати.
Оксана видихнула. Юрист усміхнувся, потиснув руку.
— Вітаю. Квартира ваша.
Через тиждень Оксана отримала нове свідоцтво про право власності. Квартира знову належала їй. Поїхала забирати речі. Андрій відчинив двері, мовчки пропустив усередину.
— Я з’їжджаю сьогодні, — сказав він тихо. — Речі вже зібрав.
Оксана кивнула. Пройшла до спальні. Усе було на місці. Навіть старі вицвілі шпалери. Ті самі, які вона хотіла замінити.
ндрій пішов увечері. Забрав валізки, не попрощався. Просто зачинив за собою двері. Оксана залишилася сама. Сіла на диван. Оглянулася. Квартира. Її квартира. Знову її.
Наступного дня подала на розлучення. Процес пройшов швидко. Майна ділити не довелося. Квартира визнана судом її особистою власністю. Через місяць шлюб розірвали.
Валентина Миколаївна більше не з’являлася. Оксана одного разу побачила свекруху здалеку, на вулиці. Жінка йшла, спираючись на палицю, постаріла, зсутулилася. Оксана пройшла повз. Не привіталася.
Життя поступово налагоджувалося. Робота, дім, друзі. Оксана змінила замки в квартирі. Зробила ремонт. Переклеїла ті самі шпалери — у квіточку. Гарні, світлі.
Купила нові меблі. Позбулася всього, що нагадувало про Андрія.
Одного вечора, через півроку після розлучення, Оксана сиділа біля вікна. Дивилася на місто, на вогні будинків. Думала про те, як легко можна втратити все. Як один необачний крок, один підпис здатні перевернути життя.
Довіра. Така тендітна річ. Її так легко обернути проти людини. Зробити зброєю.
Валентина Миколаївна мала рацію в одному. Не треба було довіряти. Особливо тим, хто називає себе сім’єю, а сам планує за спиною.
Оксана підвелася, потягнулася. Завтра новий день. Нова сторінка. Без Андрія, без Валентини Миколаївни, без обману. Сама. Але вільна. І це була справжня перемога.
