— Тато! Тато, ми приїхали! Ти ж казав, що сумуєш за нами!
Голос мого шестирічного сина Артема пролунав над усим залом, наче дзвінкий дзвіночок у тиші дорогого ресторану. Він вирвався з моєї руки й кинувся вперед, а за ним, тримаючи мене за пальто, побігла чотирирічна Катруся, її очі сяяли від щастя.
Сергій, мій чоловік, різко повернув голову. Його обличчя, ще хвилину тому розслаблене й усміхнене, миттєво змінилося: очі розширилися, губи розтулилися, а рука, якою він тримав долоню Наталі, завмерла в повітрі.
Наталя, моя найближча подруга останніх десяти років, відсмикнула руку так швидко, ніби обпеклася. Її щоки спалахнули, а погляд заметушився по столу, уникаючи мого.
Усе навколо наче сповільнилося. Жива музика — ніжний фортепіанний джаз — стала тихішою, люди за сусідніми столиками повернули голови, а офіціанти завмерли з тацями в руках.
Я стояла посеред залу в своєму святковому червоному платті, тримаючи в руках сумочку, і посміхалася. Посміхалася так широко, що аж щоки боліли.
— Олю… — прохрипів Сергій, намагаючись підвестися. Його голос тремтів. — Звідки… як ти…
— Сюрприз! — перебила я його веселим тоном, підштовхуючи дітей ближче. — Діти так чекали на тебе весь вечір! Артемко тричі питав, коли тато повернеться з відрядження, щоб разом відзначити Новий рік. А ти ж обіцяв, що приїдеш обов’язково!
Катруся вже чіплялася за його ногу, підіймаючи голову догори.
— Тату, ти казав, що літак не полетить через сніг! А ти тут! Це диво?
Сергій ковтнув повітря, його погляд метався між мною, дітьми й Наталею, яка тепер сиділа, опустивши голову, і нервово крутила в руках серветку.
— Олю, це… це не те, що ти думаєш, — почав він тихо, але я знову перебила.
— Звісно, не те! — сказала я голосніше, щоб чули сусідні столики. — Ти ж герой, Серьожо! Подолав снігову заметіль, прилетів із Дніпра, щоб бути з нами! І ще й Наталю зустрів! Який щасливий збіг обставин! Наталю, привіт, люба! Скільки ми не бачилися?
Наталя підняла очі — в них був переляк і сором водночас. Вона відкрила рот, але жодного слова не вимовила.
А я продовжувала посміхатися. Усередині мене вирувала холодна, кришталево чиста лють, але зовні я була втіленням святкового настрою.
Це почалося ще вдень, коли я готувалася до новорічного вечора, сподіваючись, що цього разу все буде інакше.
Я прокинулася рано, повна передчуття свята. Квартира пахла хвоєю й мандаринами — я цілий вечір учора прикрашала ялинку разом із дітьми.
Артем допомагав вішати гірлянди, а Катруся розкладала під ялинкою подарунки, загорнуті в блискучий папір. Ми планували ідеальний вечір: святкова вечеря, шампанське, феєрверки опівночі, і головне — Сергій мав бути вдома.
Він поїхав у відрядження до Дніпра три дні тому. Останнім часом такі поїздки стали частими — то Одеса, то Львів, то якісь термінові зустрічі. Я не скаржилася.
Він казав, що робить це заради нас, заради кращого майбутнього, заради нових можливостей для дітей. Я вірила. Вірила, бо кохала. Бо ми разом уже дванадцять років, потому що він був моїм першим і єдиним.
Телефон задзвонив близько п’ятої вечора.
— Олю, слухай, погана новина, — голос Сергія звучав роздратованим, ніби весь світ проти нього. — Рейс скасували. Тут справжній заметіль, аеропорт закритий до ранку, а може, й довше. Ніхто нікуди не летить.
Я стояла на кухні, тримаючи в руках тарілку з запеченою качкою з апельсинами. Стіл уже був накритий: кришталь, свічки, серветки з новорічними візерунками.
— Але ж сьогодні Новий рік, — тихо сказала я, намагаючись не показувати розчарування. — Діти чекають. Артем уже п’ять разів питав, коли ти приїдеш запускати бенгальські вогні.
— Ти думаєш, мені тут весело? — його тон став різкішим. — Я сиджу в залі очікування, тут холодно, людей повно, все червоним горить на табло. Я спробую вилетіти першим рейсом завтра. Поклади дітей спати, не чекайте мене.
— Може, хоч по відеозв’язку поздоровиш їх? Вони так хочуть тебе побачити.
Пауза. Довга.
— Не вийде. Батарея майже сіла, а до розеток черга. Все, цілую. Не сумуй.
Гудки.
Я опустила телефон і довго дивилася у вікно. За склом падав легкий сніг, місто вже прикрашене вогнями, а в моїй душі щось тихо обірвалося.
Останнім часом Сергій змінився: став відстороненим, телефон завжди ховав екраном униз, повертався пізно, пояснюючи все роботою. Я гнала підозри — ми ж сім’я, ми ж любимо одне одного.
Діти вибігли на кухню.
— Мамо, тато вже їде? — Артем заглянув мені в очі з надією.
— Коли тато приїде відзначати? — Катруся тягнула мене за фартух.
Я всміхнулася — тією самою материнською, захисною усмішкою.
— Татові трохи затримали літак через сніг. Він приїде завтра. Але ми з вами відзначимо чудово! Давайте за стіл.
Вечеря пройшла тихо. Діти намагалися радіти, але порожнє крісло Сергія нагадувало про себе. Я дозволила відкрити подарунки раніше, щоб хоч якось розвіяти смуток.
Артем радів новому конструктору, Катруся — великій ляльці. Але очі в них були сумні.
Коли діти поснули, я залишилася сама.
Квартира здавалася надто великою й порожньою. Я налила собі келих вина, сіла на диван і відкрила телефон. Стрічка в Instagram була повна щасливих фото: сім’ї біля ялинок, усмішки, бокали, обійми.
Я гортала, відчуваючи себе зайвою на цьому святі.
Раптом у рекомендаціях з’явився прямий ефір.
Це була Анна, місцева блогерка, яку я дивилася через її огляди дитячих кафе та розваг. Вона транслювала з «Вершини» — найелітнішого ресторану міста, з видом на річку й панорамними вікнами.
— Всім привіт, мої любі! — щебетала Анна, обертаючи камеру. — Подивіться, яка тут казка! Жива музика, вишукані страви, атмосфера просто чарівна! Сьогодні тут увесь колір міста!
Я дивилася без особливої цікавості, але щось змусило затриматися. Анна почала показувати зал.
— А зараз — вид на нічне місто! Просто вау!
Камера повільно поверталася. Столики, усмішки, офіціанти. І раптом — на долю секунди — у кадрі з’явився столик біля вікна, частково прихований великою фікусовою рослиною.
Я відчула, як серце пропустило удар.
Чоловік у темно-зеленому костюмі. Я знала цей костюм — сама купувала його місяць тому. Знала профіль, манеру трохи нахиляти голову, коли він слухає.
Це був Сергій.
Не в аеропорту Дніпра. А тут, за двадцять хвилин їзди від нашого дому.
Навпроти нього сиділа жінка в сріблястому платті з відкритими плечима. Вона сміялася, відкинувши голову, її темне волосся розсипалося хвилями.
Я знала це плаття. Два тижні тому Наталя, моя найкраща подруга, міряла його в бутіку.
— Олю, як думаєш, не надто зухвало? — питала вона, крутячись перед дзеркалом. — Хочу одного чоловіка вразити. Він одружений, все складно, але я вирішила діяти.
— Ти в ньому просто королева, — щиро відповіла я тоді.
Тепер ця «королева» сиділа навпроти мого чоловіка.
Сергій щось шепотів їй, усміхаючись тією теплою, ніжною усмішкою, якою колись дивився на мене. Він узяв ложечку з десертом і, нахилившись через стіл, підніс її до її губ.
Вона грайливо прийняла шматочок, а він пальцем легенько торкнувся її підборіддя.
Усе стало на свої місця. Усі пізні повернення, усі «термінові зустрічі», усі відрядження. Усі рази, коли Наталя уникала моїх дзвінків, посилаючись на зайнятість.
Годинник показував 22:30.
Усередині мене спалахнула не гаряча лють, а холодна, чітка рішучість. Сльози навіть не встигли з’явитися.
Я встала й пішла до дитячої.
— Артеме, Катрусю, вставайте! — мій голос звучав бадьоро й радісно.
— Мамо, що? — Артем потер очі.
— Сталося новорічне диво! — оголосила я, дістаючи їхні святкові костюмчики. — Тато подолав снігопад! Він уже тут, у місті, і чекає нас у ресторані, щоб разом зустріти Новий рік!
— Правда?! — Катруся миттю прокинулася. — Тато тут?
— Так! Швидко одягаємося! Хто перший — той отримає додаткову порцію морозива!
Я діяла швидко й чітко. Сама не переодягалася — червоне плаття було ідеальним, макіяж досі тримався. Діти радісно метушилися.
— Мамо, а чому так пізно? — запитав Артем у коридорі, застібаючи пальто.
— Бо дива приходять несподівано, синку. І ми маємо встигнути, поки тато не поїхав.
Ми вийшли в морозну ніч. Сніг хрущав під ногами, повітря було свіжим і чистим. Я посадила дітей у машину, пристебнула, сіла за кермо. Руки міцно тримали кермо.
Ресторан «Вершина» сяяв вогнями. Швейцар здивовано подивився на нас, але пропустив без слів.
Усередині було тепло, гамірно, пахло дорогими парфумами й смачними стравами. Фортепіано грало тиху мелодію.
— Мамо, де тато? — Артем озирався.
— Там, біля вікна, — я кивнула в бік столика за фікусом.
Ми пішли через увесь зал. Я тримала дітей за руки, ішла впевнено, ніби на сцену.
Вони нас не помічали. Сергій тримав руку Наталі й щось шепотів їй, дивлячись із такою ніжністю, ніби вона була центром його всесвіту.
— Тато! — гукнув Артем і кинувся вперед.
І ось ми тут. У центрі уваги.
— Олю, давай вийдемо, поговоримо, — прошепотів Сергій, намагаючись підвестися.
— Навіщо? — я всміхалася. — Ми тільки приїхали! Ти ж не виженеш дітей у новорічну ніч? Артеме, Катрусю, сідайте! Тато зараз усе замовить.
Я підкликала офіціанта.
— Будь ласка, дитяче меню для моїх малюків. І найкраще ігристе для тата — він сьогодні герой, подолав снігопад заради сім’ї!
Наталя раптом встала.
— Мені… мені треба піти, — пробурмотіла вона й швидко рушила до виходу, навіть не глянувши на Сергія.
— Ну от, налякали, — я зітхнула театрально. — А вона ж моя найближча подруга. Була.
Сергій сидів, закривши обличчя руками. Він виглядав розбитими.
Діти, не розуміючи напруги, радісно розглядали меню.
— Мамо, можна тістечка? — запитала Катруся.
— Звісно, зайчику! Тато сьогодні все оплатить. Він так скучив за вами.
Сергій намагався щось сказати:
— Олю, послухай… це помилка… я не хотів…
— Помилка? — я нахилилася до нього. — Ні, Серьожо. Помилка — це коли віриш у казки про заметілі, коли насправді просто обираєш інше життя. Але тепер усе ясно.
Я поклала на стіл телефон — на екрані стоп-кадр із ефіру: він годує її десертом.
— З Новим роком, любий. Рахунок за цей вечір — твій. І за наше нове життя — теж.
Діти доїдали десерти, щасливі й задоволені. Сергій сидів мовчки.
Коли ми вставали йти, хтось за сусіднім столиком почав аплодувати. Потім ще хтось. Увесь зал підхопив — люди люблять несподівані фінали.
На вулиці падав сніг. Ми сіли в машину.
— Мамо, а тато приїде додому? — тихо запитала Катруся.
— Приїде, — відповіла я, дивлячись на дорогу. — Але вже інший тато. Той, хто не бреше про літаки.
Телефон задзвонив — Сергій. Я скинула дзвінок і заблокувала номер.
У небі розквітали феєрверки.
— Дивись, мамо! Салют! — гукнув Артем.
— Так, синку. Це для нас.
Я додала газу. Попереду була нова дорога — чиста, світла й чесна. Розлучили нас швидко без питань. діти залишились зі мною. Наталя також розлучилась зі своїм чоловіком, але з моїм не зійшлась. “Нащо мені чоловік без квартири стабільного майбутнього ще й з аліментами.
Десять років минуло відтоді. Мій чоловік колишній так і не одружився вдруге. Втім я також. Спілкуємось часно біль минув. Нині він просить знову стати сім’єю, але я поки не вирішила нічого.
Варто?
Головна картинка ілюстративна.
