fbpx
Дозвілля
Ось, що Люсько, ти не дуже не засмучуйся, знайдеш собі чоловіка з квартирою і все у тебе буде добре! – сказав наостанок Микола і зачинив двері перед носом у Люсі.

Холодно. Вогкий вітер пронизував до дрижаків. Люся йшла по вулиці не намагаючись сховатися від дощу упереміш зі снігом. Здавалося, що життя зупинилося.

– Куди мені тепер податися, – гірко подумала Люся, – Ну, звичайно, на дачу, увірвалася в голову рятівна думка.

Будиночок на дачі був старенький дещо нефункціональний,  похилений та зовсім крихітний. Вибирати Люсі було ні з чого, і вона досить бадьоро попрямувала в бік вокзалу. Люсі пощастило, і найближча електричка мала прибути через двадцять хвилин. Взяла квиток. Трохи потопталась в залі очікування, сісти було ніде. В електричці, зручно влаштувавшись біля вікна, Люся згадувала своє життя. Безтурботне дитинство, а потім

…Потім пішли батьки один за іншим і в житті настала чорна смуга. Але не було б щастя, та нещастя допомогло, і Люся зустріла Миколу. Це було кохання з першого погляду, швидке, пронизуюче душу. Не довго думаючи, молоді розписалися.

Микола виявився чоловіком з діловою хваткою. Він практично відразу запропонував Люсі продати батьківську квартиру і відкрити свій невеликий бізнес, магазинчик з продажу квітів. Люся сумнівалась, але все-таки погодилася і даремно. Бізнес прогорів практично відразу. Микола, не був дуже засмучений, заспокоюючи Люсю, він говорив про те, що в бізнесі так буває, тут вже нікуди не дінешся.

Жили молоді в квартирі бабусі Миколи, якої за рік до їх одруження не стало. Прожили Люся і Микола там зовсім недовго, стосунки руйнувалися на очах, Микола був прискіпливий і вічно роздратований. Через кілька місяців він привів в квартиру коханку і заявив, що вона буде тут жити, a Люсі вказав на двері.

– Ось, що Люсько, ти не дуже не засмучуйся, знайдеш собі чоловіка з квартирою і все у тебе буде добре! – сказав наостанок Микола і зачинив двері перед носом у Люсі.

Дівчина в електричці задрімала і мало не проїхала свою зупинку. Дачне селище було зовсім недалеко, буквально в двох кроках від станції. Селище було порожнє, людей було небагато, так як не кожен захоче приїжджати ранньою весною на дачу. Сніг ще не зійшов, так що робити тут було нічого.

Побачивши свій будиночок Люся засмутилася, раніше він був такий ошатний, потопав в квітах, а тепер стояв недоглянутий, оточений високим сухостоєм. Ключ лежав, як завжди під порогом, знайшла легко, а ось з замком довелося повозитися і замок і ключ були іржавими.

– Треба буде змастити, – подумала Люся, налягаючи на двері всією вагою, ті ніяк не хотіли поступатися. – Заклинило, – розплакавшись голосно вигукнула Люся.

– А давайте я вам допоможу?

Дівчина обернулася і побачила немолодого чоловіка, одягненого в лахміття і явно давно не митого. Вона злякалася і машинально утерла сльози.

– А чому Ви увійшли на подвір’я без дозволу, – здивувалася Люся, – Хто Вам пускав?

Дівчина злякалася ще більше, усвідомивши, що, якщо вона голосно закричить, то її ніхто не почує.

– Та Ви не хвилюйтеся, я в будинок Ваш ні ногою, я за будинком, там тепленьке місце є, я поставив пічку буржуйку, ось і приходжу грітися. Прошу Вас не кричіть і поліцію не викликайте. Я піду, щоб Вас не бентежити. Не турбуйтеся. Тільки ось двері Вам допоможу відкрити.

Старий був худенький і на вигляд слабкий, але смикнув двері з такою силою, що та, невблаганно піддалася.

– Відкрилися, – зраділа Люся, – Дякую вам.

Старий хоч і був брудним і в порваному одязі, дивився на Люсю злегка відчуженим, але добрим поглядом.

– Вам треба зігрітися, – промовив старий, – Я Вам зараз дрова принесу, Ваші відсиріли. А в мене є, небагато, але є.

Старий зайшов за ріг будинку, недовго там поколупався і виніс оберемок дров і кілька невеликих гілок для розпалювання. Ось візьміть, передавши дрова Люсі він пошкандибав до хвіртки. Дівчина дивилася йому вслід. Перш ніж розтопити піч, довелося прибрати в кімнаті, там були суцільні завали, пил, сміття, якийсь дивний мотлох. Покінчивши з прибиранням, Люся підійшла до печі і зрозуміла, що їй нічим розпалити вогонь, ні сірників, ні запальнички.

– Магазини вже закриті, та й іти до них далеко, мабуть треба пройтися уздовж вулиці, може хто з сусідів на дачі живе, от і попрошу вогнику. Цілком раціонально мислила Люся.

Йдучи по вулиці, Люся бачила, що будинки пустують, світла у вікнах не було. На сусідській вулиці вона побачила димок поверх дахів. Дівчина прискорила крок, загортаючись в вовняну хустку. Дійшовши до джерела диму, Люся знову побачила, недавно зазирнувшого до неї чоловіка.

– А що, Ви тут робите? – запитала Люся.

– Як що? Гріюся.

– Річ у тім, – зам’ялася Люся, – що у я не маю сірників, щоб розпалити дрова. Вже сильно холодає.

Старий простягнув коробку сірників Люсі.

– А Ви не могли б допомогти розтопити піч, а то я давно цим не займалася, навіть не знаю з чого почати.

– Звичайно допоможу, – підскочив старий.

– Я буду вам дуже вдячна.

Йдучи по вулицях дачного селища додому, Люся раптом зрозуміла, як вони з цим чоловіком схожі.

– Я Люся, – обернувшись до старого, представилася вона, – А Вас як?

– Арсеній, – старий помовчав і додав, – Арсеній Петрович.

– Дуже приємно, – посміхнулася Люся, і розпливлася в усмішці.

– І мені, – чомусь зніяковівши відповів чоловік.

Піч Арсеній Петрович розтопив спритно, вправно і досить швидко. Люсі стало шкода старого. Такий добрий і такий самотній. Що ж трапилося в його житті, що він залишився на вулиці, та ще в такому похилому віці?

Поки Люся була зайнята своїми думками, Арсеній Петрович подався до виходу.

– Я пішов, щасливо залишатися,- сказав він прощаючись.

– Не йдіть, будь ласка, я зараз воду закип’ячу і чаю заварю, будемо пити його з пиріжками. Пиріжки у мене з печінкою і повидлом, є і з картоплею. Будемо бенкетувати! – вимовила Люся, схопившись за відмитий раніше чайник.

Поки Люся клопотала, накриваючи стіл, Арсеній Петрович зняв, те, що раніше називалося курткою. Підійшов до грубки і простягнув змерзлі руки до вогню. Накривши стіл, Люся покликала старого до столу. Розлила в чашки гарячий чай і присунула тарілку з пиріжками ближче до Арсенія Петровича.

– Пригощайтеся, – і помовчавши додала, – Арсенію Петровичу, а як Ви опинилися на вулиці? У Вас що немає дому? Родичів, друзів? Де ви жили раніше?

Тут Арсеній Петрович і повідав своє життя. Він був викладачем в художньому училищі. Малював картини. Згодом набравши матеріал з викладання графіки випустив навіть свою статтю в одному з Львівських видань, а потім і методичку. Рано одружився, але дружини не стало рано, не проживши шлюбі і десяти років. Дітей у них не було, ось і залишився він абсолютно один. Другий раз не одружився, присвятив себе роботі.

– В юності ми ж не думаємо про старість, а вона непомітно підкрадаючись, забирає у нас сили і міць, прирікаючи нас на забуття, – гірко промовив старий, змахуючи сльозу.

Продовжуючи розповідь, Арсеній Петрович повідав, що у нього з’явилася племінниця. Спочатку доглядала за ним і постійно переконувала залишити квартиру їй, у спадок. Потім вона запропонувала дядьку продати свою квартиру і купити заміський будинок. Арсеній Петрович погодився, бо було вельми оптимістично провести решту життя длубаючись в саду і городі, ловлячи рибу в сусідньому струмку. Картина була райдужною. Погодився і навіть роздумувати не став.

Квартиру продали швидко. Племінниця перевела гроші на свій рахунок в банку, щоб кожен раз не турбувати дядечка. Мовляв сама все зробить. Вийшовши від нотаріуса, племінниця запропонувала зайти в кафе і випити по чашці кави з тістечком, тим самим вони відсвяткують вдало здійснену оборудку. Трохи пізніше, племінниця відпросилася в туалет, з якого так і не вийшла. Арсеній Петрович цілу годину прочекав її, після чого звернувся до офіціантки, щоб та заглянула в жіночу кімнату. Племінниці там не було. Зникла. Арсеній Петрович вирушив до дівчини додому, але виявилося, що квартиру вона продала і давно тут не живе.

– Ось відтоді і скитаюсь. Все в голові не вкладається як це рідна племінниця могла так зі мною вчинити.

– Так, гірка історія, дуже схожа на мою – сказала тихо Люся. Вона теж повідала історію всіх втрат, про те, як опинилася тут, в цьому старому будиночку.

– Але мені-то ще нічого хоч дах над головою є, а ось Вам дісталося… У такому віці ніде голови прихилити.

– Та, що я? Ти краще про себе подумай, я життя прожив, а тобі ще жити і жити… Важко одній. – зітхнув старий, – Будемо сподіватися на краще, слава Богу, сили у тебе ще є, а це значить, що життя обов’язково налагодиться.

– Пора закінчувати сумні розмови, налітайте на пиріжки, ось ці з картоплею, а круглі з печінкою. – Люся відчула, що дуже голодна. Вона буквально заковтувала пиріжки один за одним, Арсеній Петрович не відставав.

– Як у тебе з роботою, – дожовуючи черговий пиріжок запитав чоловік.

– Поки немає нічого на прикметі. Я ж звільнилася, сподіваючись працювати в квітковому магазині.

– А де до цього працювала і який інститут закінчувала?

– Педагогічний. Я вчитель української мови та літератури.

– Це добре, вчителі завжди затребувані. Може я зможу тобі допомогти: напишу записку до відділу кадрів нашого училища, думаю, що вони тобі допоможуть з роботою. Начальник відділу моя колишня добра знайома, сподіваюся не відмовить у проханні. Навіть, якщо в нашому училищі немає вакансії, вона тобі в другом знайде, зв’язки у неї є.

– От дякую Вам щиро, – радісно сплеснула руками сказала Люся,

– А Ви куди? Ні, ні, не йдіть. Я Вам тут постелю, у вітальні, а сама в спальні ляжу. Страшно мені одній, та, і з грубкою я не впораюсь, якщо вона згасне. Не кидайте мене!

– Звичайно, не кину. Хтось же буде відмовлятися переночувати ніч в теплі. Я із задоволенням.

Люся прибрала зі столу, постелила гостеві на дивані, а сама влаштувалася в спальні.

Минув час, Люся викладала українську мову і літературу в художньому училищі, куди її влаштувала знайома Арсенія Петровича, хоч і не відразу. Дівчина орендувала кімнату недалеко від училища, а на вихідні їздила на дачу, додому.

Настала чергова пора відпусток, Люся зібрала речі і відправилася на дачу. Підходячи до будиночка, виявила, що він став колишнім, барвистим і потопаючим в заростях квітів, аромат, яких доносився далеко за межі саду. З хвіртки вийшов охайно одягнений чистенький старий. Побачивши Люсю, кинувся їй на зустріч, взяв валізу і поніс її додому.

– Як добре, що ти приїхала, Люсю, я чекав тебе тільки завтра, чому не повідомила?

Люся радісно засміялася, закрутилася, обняла Арсенія Петровича і вигукнула:

– Як добре, бути вдома!

За чаєм в альтанці, яку спорудив Арсеній Петрович, кожен з них розповідав свої новини.

– Я ось гілки у дерев підпиляв, виноград біля альтанки посадив, щоб він обплів її і влітку було прохолодно.

– А я весь сезон коректором у місцевій газеті підробляла, зібрала трохи грошей на ремонт даху, та вікна треба замінити.

Так весь вечір поглинені подіями минулого періоду не помітили, як настала ніч, наповнена тільки їй властивими звуками.

– Пора спати, – встав з-за столу Арсеній Петрович.

Як він змінився на краще, смуток зійшов з людини.

– Яке щастя, що в мене тепер є дідусь, а у нього внучка. Ми підтримка один одному, – радісно подумала Люся, засинаючи в спальні під скрекіт цвіркунів, який було чути з відкритого вікна.

Фото ілюстративне.