— Ось. Ось усі мої гроші, а ви працювати не хочете, насінням плюєтеся. От як усе продасте — так відразу й дам. Ну що стала? Давай, допомагай продавцям. Балаган розвели
— Сьомо, не переживай, усе буде добре. Знайдемо ми ці гроші, і нога твоя нічим не відрізнятиметься від другої.
Семен зітхнув.
— Мам, ну де ми їх візьмемо? Я теж хороший — знав же, що в Пашка в мопеді гальма відсутні, та все одно сів. Пробач мене. А якщо нічого не вийде — не страшно. Ну буду підкульгувати, я ж не дівчинка.
Марина бачила, що син, звісно, говорив щиро, але кульгати йому не хотілося. Кому в 15 років заманеться кульгати? Та й взагалі — хоч чимось відрізнятися від інших парубків.
Три місяці тому Сьома впав з мопеда, впав на швидкості, і дуже сильно пошкодив ногу. Два з половиною місяці в лікарні, дві операції, а перед випискою її викликав лікар.
— Ми зі свого боку зробили все можливе, але вашому синові обов’язково потрібна реабілітація. Потрібно робити масажі, розробляти ногу, інакше він так і залишиться кульгавим на все життя.
— А це дорого?
— Ну, не за всі гроші світу. Ось написав вам номер телефону. Подзвоніть і все дізнаєтесь.
Марина подзвонила. Сума справді була неастрономічною, але для них — великою. І зібрати таку вона змогла б за рік. Ну, це якщо відкладати всю зарплату. Але на що було б тоді жити? Тай рік чекати — ніяк не можна було.
Марина вирішила, що позичатиме. Щось вигадає, але гроші знайде. Семен же не винен, що вона не змогла в цьому житті досягти хоч чогось гідного.
Вискочила заміж за батька Семена рано. Все дома сиділа, була кимось на кшталт прислуги у нього. Звісно, він докоряв їй кожною копійкою, але на роботу виходити не дозволяв. Не хотів, щоб з кимось спілкувалася, та й щоб взагалі хоч якось рухалася.
Дітей він теж не хотів. Йому було й так прекрасно, а Марині вже під 40 було, коли вона завагітніла. Чоловік лютував, навіть руку підіймав на неї. І тоді вона втекла. Втекла в батьківську квартиру, 5 на 5 метрів, у цьому невеликому спокійному містечку.
Звідки тільки сила й рішучість взялася — подала на розлучення, на аліменти. Аліментів, правда, не бачила ніколи, бо чоловік якось раптом став зовсім небагатим, а все, що в нього було, виявилося записаним на маму. Та нічого — жили, в садочок ходили, в школу. Вона спочатку на заводі працювала, а потім підняла важкий балон — і спину пошкодила. Лікарі сказали: «Не хочеш бути інвалідом — потрібно перейти на легку працю». А де її взяти, легку працю?
Пішла Марина у великий магазин прибиральницею працювати. Благо, платили вчасно. Та й прострочене можна було за копійки купити. Їм вистачало. Без розкоші, звісно, але жили не гірше за інших. І от тут — Семен. Лаяла вона його — і розуміла: та не винен він. Хлопець же. Усі парубки в такому віці трохи безвідповідальні.
У підсумку вирішила звернутися до хазяїна. Вона працювала у цьому магазині вже більше трьох років. Жодного зауваження не було. Та й взагалі колектив був хороший. Хазяїн, правда, не часто бував, але коли бував — нічого доброго з того не виходило.
Марина прийшла на роботу, передяглась. Дівчата завжди приходили раніше на 20 хвилин, чаю попити, поговорити.
— Мариш, чого така похмура?
— Дівчата, а не знаєте, Михайло Олексійович коли тепер буде?
— Та наче завтра чекаємо. А що сталося? Звільнятися надумала?
— Та ні, навпаки…
Марина розповіла все і сказала, що хоче попросити грошей.
— Я б половину зарплати залишала, ну, або вираховував би. Загалом, розрахувалася б. Для нього ж це не гроші, а мені от взяти ніде. Сина теж кинути не можна.
Найстарша, що була у них за завідуючу, похитала головою.
— Ой, не знаю. Михайло — людина не душевна, та й взагалі, чесно кажучи, неприємний, злісний. Ось раніше, коли тут і взагалі скрізь батько його усім заправляв — часи зовсім інші були. І премії, і плани цікаві, і подарунки на свята. Працювати прямо хотілося, якось весело було. І виручки були зовсім інші, не то що зараз.
А все чому? Тому що Михайлу Олексійовичу глибоко байдуже на народ і на продавців теж. Ти, Марин, звісно, спробуй, син же, але голову на відсіч даю — не дасть нічого. Ех, до Олексія Сергійовича б звернутися — він би не відмовив. Але кажуть, що справи він синові передав, а сам кудись поїхав.
Марина й сама все це знала. Ну, щось знала, щось чула, але настрій зник зовсім.
Наступного дня про приїзд хазяїна дізналися всі і одразу. Він тільки увійшов у магазин — і вже розкричався.
— Чому на ґанку жебрак сидить? Він же всіх покупців розлякає!
Алла, завідуюча, вискочила назустріч.
— Михайле Олексійовичу, нам же не видно, але я зараз скажу, щоб пішла.
— Не видно їм! Звісно, нічого не видно, бо кури ліниві! Нічого далі свого носа не помічаєте!
Алла навіть спіткнулася. Михайло був молодший за неї років на 15, а розмовляв так, ніби він старий, а тут самі діти зібралися. Але промовчала. Про щось розмовляти з ним, про щось сперечатися — собі дорожче вийде.
— У залі брудно, товар лежить як попало! Ви що, тут зовсім не працюєте?
Марина розуміла — треба перечекати. Зараз він, як завжди, покричить і сховається у себе в кабінеті. У залі ж була ідеальна чистота. На полицях усе стояло рівно. Зранку народу було небагато, тож зіпсувати викладку було поки нікому.
Пройшла година, може, трохи більше. Бос уже запросив каву, а отже — трохи заспокоївся.
Марина махнула рукою.
— Піду.
— Йди, з Богом.
Вона тихенько постукала у двері.
— Михайле Олексійовичу, можна?
Він підняв голову.
— Е-е, Марина, здається… Ну, заходь.
Вона увійшла. Чоловік кивнув на стілець.
— Що хотіла?
— Михайле Олексійовичу, в мене склалася така ситуація, що без вашої допомоги ніяк не обійтися. Я працюю у вас вже майже 4 роки. Хочу працювати далі…
Марина окреслила всю ситуацію. Михайло пив каву ковтками, її не перебивав, а потім, коли закінчила, встав, показав їй на двері.
— Ходімо.
Марина нічого не розуміла, вийшла з ним у зал, а він з посмішкою обвів рукою магазин.
— Ось. Ось усі мої гроші, а ви працювати не хочете, насінням плюєтеся. От як усе продасте — так відразу й дам. Ну що стала? Давай, допомагай продавцям. Балаган розвели.
Він розвернувся і знову сховався у своєму кабінеті. Марина збентежено стояла посеред залу. Алла швидко попрямувала до неї.
— Ну, не переживай, придумаєш щось. Ось ми з дівчатами скинулися. Ну це, звісно, зовсім небагато, але хоч початок покладено.
Марина розплакалася, пішла у підсобку, почула, що Михайло Олексійович поїхав, і тільки тоді вийшла прибирати.
Вона нічого не сказала Семенові. Нехай думає, що все добре. Але ніч майже не спала й просто не уявляла, який вихід знайти.
Наступного дня Алла запитала:
— Мариш, ти себе добре почуваєш? Виглядаєш якось не дуже.
— Та нормально, просто не виспалася.
Вона працювала, думала про своє, але чула краєм вуха, що справи в магазині зовсім погано. Товару мало, новий не везуть, бо Михайло гроші забирав, а постачальникам платити не дуже хотів. Вона зітхнула. «Ну, значить, не обманув».
Хоча — хіба це для нього сума? Та магазин за день приносив більше. «Ну та гаразд, його винити немає в чому. Марина й Семен йому ніхто. Не всі ж роботодавці піклуються про своїх співробітників».
А після того, як в обід до них юрбою заходили робітники, годин до п’ятої завжди було спокійно. Марина вийшла на заднє подвір’я посидіти, повітрям подихати, бо після безсонної ночі й справді якось не дуже себе почувала.
Присіла, задумалася й навіть здригнулася, почувши поруч голос.
— Доню, може, є що пожувати?
Поруч стояв дідусь, охайний, але бідно одягнений. Марина зітхнула. Літні люди на свою пенсію не жили, виживали.
— Зараз посидь трохи, я а подивлюся, що є.
Вона швидко повернулася у підсобку. Там у холодильнику завжди складали прострочене. Ну, а потім дівчата викуповували його додому. «Ну, вони ж у нас хороші. Не образяться, якщо вона щось дідусеві дасть».
— Ось, тримайте. Більше немає нічого.
— Дякую, моя хороша. А не проти, якщо я поруч присяду?
— Та ні, звісно, сідайте, відпочиньте.
— Працюєш тут три роки, навіть більше. І як начальство не ображає?
Марина усміхнулася.
— Та ми начальство й не бачимо взагалі.
— Що, зовсім не з’являється?
— Ну, чому… Іноді приїжджає, гроші забрати, покричати на всіх.
— І ви ображені?
— Та ні, не те щоб ображені…
Марина розуміла. Їй дуже хотілося виговоритися, і вона виговорилася. Усе розповіла цьому приємному дідусеві.
— І що ж, відмовив?
— Відмовив, так. Я в принципі розумію його. Дівчата кажуть, що товару в магазині все менше, і такими темпами скоро й продавати нічого буде. Ой, гаразд, дякую, що вислухали. Піду, працювати треба.
Він кивнув.
— І тобі дякую, доню. Ніколи твою доброту не забуду.
Марина ще раз усміхнулася йому й сховалася в магазині. А дідусь дістав з кишені дорогий телефон і набрав якийсь номер.
— Здравствуй, дорогий. Так, повернувся. А розкажи-но, що там у мене з моїми магазинами? Чую, не все гладко.
Чоловік довго слухав і кивав, потім підвівся.
— Ну, дякую, завтра заїду.
Він подивився на прострочену їжу у своїх руках, усміхнувся й закрокував у бік дороги.
Ввечері Семен несміливо запитав:
— Мам, є якісь новини?
— Звісно, сину. Ну, по-перше, дівчата скинулися, а по-друге, начальник обіцяв.
— Правда, я потраплю на реабілітацію?
— Звісно, потрапиш. Як інакше?
Син обійняв її, а Марина зажмурилася. Вона не розуміла, де взяти гроші, але розуміла, що підвести його ніяк не може.
Наступного дня підійшла до Алли.
— Алло Андріївно, слухай, а як би мені довідку про зарплату взяти?
— Кредит що брати надумала?
— Хочу спробувати, але раптом, хоч скільки схвалять.
Алла зітхнула.
— Михайло Олексійович, звісно, не любить цього, та гаразд, після обіду напишу, може, не дізнається.
— Алло Сергіївно, спасибі тобі велике. Правда, спасибі.
— Та немає за що поки. Щоб у вас усе вийшло.
Алла подивилася у вікно.
— Так, а хто це до нас такий поважний? Не може бути!
Алла обернулася до залу.
— Дівчата, Олексій Сергійович приїхав!
Марина широко розплющила очі. Вона ніколи не бачила справжнього боса, батька нинішнього хазяїна, але чула про нього багато доброго.
У магазин увійшов літній чоловік у дорогому пальто. Його супроводжував їхній бухгалтер. Марина якось бачила його. І молода дівчина, що тримала блокнот у руці.
До нього кинулися продавці, ті, що працювали ще за часів його правління, а Марина так і залишилася стояти на місці. Що ж вона наробила? Тепер її взагалі звільнять! Адже це був той самий дідусь, якому вона виносила прострочене й якому стільки недоброго наговорила про магазин і його сина.
Ось до чого її довів язик, безсонна ніч і поганий настрій. Тепер вона ніколи не знайде грошей, і тепер її Сьома назавжди залишиться кульгавим, а вона вчергове доведе собі, що нічого в цьому житті не може.
Марина кинулася у підсобку, стала збирати свої речі. Зараз її звільнять, і вона навіть забрати нічого не встигне. Оглянулася, не забула чи чого. І тут двері відчинилися. Заглянула Алла.
— Марин, іди швидше. Там Олексій Сергійович бажає тебе бачити. Не розумію, ви що, знайомі?
Марина схлипнула.
— Ну, не те щоб… Він мене звільнити хоче.
— Що звільнити? Чому ти так вирішила? Я знаю…
Марина вийшла, міцно тримаючи свою сумку, зупинилася перед кабінетом, набрала повітря в легені.
— Можна?
— Заходь, Марино. Сідай. А ти що, з речами додому зібралася?
— Так ви ж мене звільняєте.
— Я?
Він якийсь час дивився на неї, потім розсміявся.
— Та що ти таке говориш? Як можна звільнити людину, яка врятувала мене від голодної смерті? Ой, не можу я з вами, жінками. Є телефон того місця, де син твій має проходити реабілітацію?
— Так, звісно.
Марина тремтячими руками дістала блокнотик.
Олексій Сергійович подзвонив, поговорив хвилин три, потім простягнув бухгалтерові трубку.
— Давай тепер сам. — Обернувся до Марини. — Даю тобі два тижні відпустки. Влаштовуй сина до центру. Гроші зараз перерахуємо, тож не переживай, усе оплачено.
Марина не знала, сміятися чи плакати. Загалом, кинулася обіймати. Але Олексій Сергійович розсміявся.
— Годі, годі. Ось, відпочинь з сином у санаторії, а там, дивись, і щастя своє підшукаєш. Там багато хороших чоловіків відпочиває.
Марина розсміялася.
— А може, й підшукаю. Ви ж тільки що мені віру в людей повернули. Дякую вам велике.
Як у воду дивився Олексій Сергійович. Щастя Марина знайшла. І до кінця реабілітації сина знову вийшла заміж.
