— Оплати весілля моїй сестрі. Ти ж тепер можеш собі це дозволити! — заявив чоловік.
Анна розклала документи угоди просто на кухонному столі й ще раз уважно звірила цифри. Комісійні виходили шалені — більше, ніж вона заробляла за півтора року на попередній роботі. Серце билося швидше від передчуття.
— Ігорю, поглянь! — покликала вона чоловіка, показуючи на калькулятор. — Якщо все пройде гладко, до кінця місяця ми отримаємо майже триста тисяч гривень.
Ігор відірвався від телефона і здивовано поглянув на дружину.
— Справді? Ну нічого собі… А я тут переймаюся через урізану премію.
Останній рік для Ігоря був складним. Компанія, де він працював комерційним директором, переживала важкі часи, зарплату зменшили майже вдвічі. Добре хоч, не звільнили — іншим його колегам пощастило менше.
— Уявляєш, ми нарешті зможемо поїхати на Мальдіви, — мрійливо сказала Анна. — Пам’ятаєш ті фото з бунгало над водою?
— Або нову машину купити, — підхопив Ігор. — Зразу половину віддамо.
— А може, квартиру поміняємо? — Анна кинула погляд на їхню однокімнатну. — Знайдемо двокімнатну чи трикімнатну квартиру, доплатимо. Тоді й про дітей можна буде подумати…
Ігор кивнув, але в його погляді щось стривожило Анну.
— Що сталося? — запитала вона.
— Та нічого… Просто… — Ігор замовк на кілька секунд. — Валерія сьогодні дзвонила. Каже, в неї новини.
Анна напружилася. Лєра — молодша сестра Ігоря. З дитинства він опікувався нею як батько. Після розлучення батьків саме Ігор допомагав їй з навчанням, грошима, вирішував усі проблеми.
— Які новини?
— Виходить заміж. За Вітю, пам’ятаєш? Ми з ним на її дні народження бачилися.
— Це ж чудово! — щиро зраділа Анна. — Коли весілля?
— Ось у тому й річ… — Ігор почухав потилицю. — Потрібно поспішати. У них буде дитина.
— Зрозуміло, — Анна всміхнулась. — Що ж, весілля так весілля. Головне, щоб були щасливі.
— Аню, є одне “але”… — Ігор говорив обережно, добираючи слова. — Сестра хоче гарне весілля. Вона мріяла про нього з дитинства, все спланувала до дрібниць: ресторан, торт, сукня… Батьки щось дадуть, але цього не вистачить.
Анна повільно відклала калькулятор.
— І що ти пропонуєш?
— Нам треба їм допомогти. Ти ж розумієш — весілля буває раз у житті. Для Валерії це надзвичайно важливо.
— Ігорю, а не можна зробити весілля скромніше? За можливостями?
— Аню, ти ж знаєш мою сестру. Вона ще в п’ять років вирізала з журналів сукні й клеїла весільні колажі. Це її мрія.
— У мене теж багато мрій, але я отримую бажане тільки тоді, коли заробляю на це сама, — різко відповіла Анна.
— Давай без цього, — Ігор примирливо підняв руки. — Ти ж довго жила на мої гроші, коли навчалась, потім коли тільки починала працювати.
— Ми ж сім’я! Я твоя дружина!
— А Лєра мені хто? Теж сім’я.
Анна підвелась і почала ходити кухнею.
— Скільки потрібно?
— Ну… — Ігор зам’явся. — Вісімдесят тисяч гривень. — Аню, подумай… У тебе є гроші. Подарунок сестрі зробимо.
— У мене?! — голос Анни підвищився. — А ми що, розлучені? Це наші гроші!
— Звісно, наші. Я ж кажу — ми можемо собі дозволити допомогти родині.
— Твоїй родині, — виправила Анна. — Моїй ти ніколи не допомагав.
— Та годі! Твоїм батькам не було потреби допомагати.
— Справа не в потребі. Справа в тому, що ти завжди ставиш свою сестру на перше місце. Завжди! Скільки разів я тобі казала: Лєра тобою користується? Вона звикла, що ти все вирішиш, даси грошей, підтримаєш. Вона не вміє жити по-справжньому.
— Не говори так про мою сестру.
— А як говорити? — Анна не стримувала роздратування. — Їй двадцять сім! Вона доросла жінка, виходить заміж і чекає дитину. Пора б відповідати за свої вчинки.
— Сестра не така. Вона… особлива.
— Особлива? — Анна гірко засміялася. — Ігорю, вона маніпулює тобою вже двадцять років! І ти цього не бачиш.
— Не смій! — Ігор різко підвівся. — Не смій так говорити про неї!
— Це правда, а ти цього не бачиш?
— Анно, я серйозно…
— Ми разом мріяли про нову квартиру, про дітей, про відпочинок. А тепер ти хочеш віддати велику суму на весілля твоєї сестри?
— Це ж не всі гроші! — сказав чоловік.
— Для тебе! А для мене — це роки роботи, безсонні ночі, зусилля!
— Твоя кар’єра? — Ігор скептично всміхнувся. — А хто тебе утримував, поки ти її будувала? Хто платив за квартиру, за продукти, за навчання?
— Ми були сім’єю! — закричала Анна. — Або я помилялась?
— Ми й досі сім’я. І Валерія — теж частина цієї сім’ї.
— Ні, — тихо сказала Анна. — Лєра — це твоя сім’я. А я, схоже, для тебе — ніхто.
— Що ти таке кажеш?
— Ігорю, скажи чесно: якби довелося обирати — я чи Лєра, кого б ти вибрав?
Ігор мовчав занадто довго.
— От саме так, — з гіркотою сказала Анна. — Ти навіть не можеш відповісти.
— Чому я взагалі маю обирати? Це неправильне питання.
— Правильне. І ти вже відповів.
Анна пішла до спальні, дістала з шафи сумку й почала складати речі.
— Що ти робиш? — занепокоєно запитав Ігор.
— Збираюсь. Я поїду до батьків на кілька днів. Мені треба все обдумати.
— Через що? Через гроші?
— Не через гроші, — Анна навіть не обернулася. — Через те, що я нарешті зрозуміла: для тебе я ніколи не була важливою. І, схоже, не буду.
— Аню, не вигадуй…
— Скільки разів за п’ять років шлюбу ти допомагав сестрі? — Анна різко обернулася. — Скільки разів давав їй гроші, навіть не порадившись зі мною?
— Я ж заробляв…
— А тепер заробляю я. І що змінилося? Ти все одно вважаєш, що маєш право розпоряджатися нашими грошима, як заманеться.
— Оплати весілля моїй сестрі. Ти ж тепер можеш! — кинув Ігор, і в його голосі звучала така звична самовпевненість, що Анна на мить втратила дар мови.
— Ти себе чуєш? — прошепотіла вона. — «Оплати весілля моїй сестрі». Не «давай допоможемо», не «що ти думаєш про це» — а наказ. Наче я твій банкомат.
— Та я не це мав на увазі…
— Саме це ти й мав на увазі.
Анна застібнула сумку й рушила до виходу.
— Куди ти? — кинувся за нею Ігор.
— Я ж сказала. До батьків.
— Надовго?
— Не знаю. Можливо, назавжди.
— Не вигадуй.
— Ігорю, — Анна зупинилася біля дверей, — я довго думала, що зможу щось змінити. Що ти зрозумієш, як Валерія користується тобою. Що я стану для тебе важливішою. Але я помилялася.
— Аню, ти перебільшуєш…
— Я подам на розлучення.
— Що? — Ігор поблід. — Через гроші?
— Не через гроші. Через те, що ти ніколи не зможеш любити мене більше, ніж її.
— Це ж різна любов!
— Можливо. Але я не відчуваю, що ти мене любиш, не відчуваю повагу й допомогу.
Анна відкрила двері.
— Зачекай! — Ігор кинувся до неї. — Ти ж не можеш отак просто піти! Ми ж… можемо все обговорити!
— Обговорити що? Як ти й далі ставитимеш сестру вище за мене? Як витрачатимеш наші гроші на її забаганки? Якщо нам обом буде потрібна твоя підтримка, я знову опинюся на другому місці?
— Аню, не йди… Будь ласка…
— Дай мені час подумати.
— Скільки?
— Не знаю.
Двері зачинилися.
Ігор залишився сам. Довго стояв біля вікна, дивлячись у двір, де щойно зникла машина дружини. Потім взяв телефон і набрав знайомий номер.
— Валерія? Це я… Слухай, з грошима поки що проблема. Аня проти… Так, я знаю, ти розраховувала… Ні, не знаю, що робити…
Він говорив іще хвилин десять, вмовляючи сестру почекати, обіцяючи щось придумати. Потім сів на диван і вперше в житті відчув: доведеться обирати.
Анна провела у батьків три дні. Не брала слухавку, не відповідала на повідомлення. Думала. У голові крутилися всі ці п’ять років шлюбу з Ігорем: як він познайомив її з Валерією, як сестра одразу сприйняла її за суперницю. Як кожного разу, коли Лері щось було потрібно, Ігор знаходив тисячу причин, щоб допомогти. А вона мовчала. Бо кожен протест закінчувався сваркою.
На четвертий день пролунав дзвінок у двері.
— Ігор? — здивувалася мама Анни, відчиняючи двері. — Проходь, звісно.
Він виглядав втомленим. У руках тримав велику коробку цукерок і букет.
— Анна вдома?
— Вдома, — відповіла мама й зникла в глибині квартири.
Анна вийшла за кілька хвилин. Мовчки сіла навпроти чоловіка за кухонним столом.
— Я за тобою скучив, — сказав він просто.
— І що з того?
— Я хочу, щоб ти повернулася.
— А Лєра? Весілля?
Ігор на мить замовк.
— Я сказав їй, що не зможу дати стільки грошей.
— Справді?
— Справді. Сказав, що це було несправедливо щодо тебе. Що я перегнув. Що вона доросла й має самостійно відповідати за свої рішення.
Анна довго дивилася на нього. Погляд був не м’який — швидше вичікувальний.
— І що вона?
— Образилася. Кинула слухавку. Але потім написала, що впорається. З батьками порадиться. Може, візьмуть кредит.
Анна мовчала.
— Я був неправий, — Ігор підвів очі. — Мені здавалося, що я просто допомагаю родині. Але ти мала рацію — я ніколи не питав, що відчуваєш ти. І завжди ставив тебе в тінь.
Він простягнув коробку цукерок.
— Я не з квітами й вибаченнями. Я з наміром усе змінити.
— Це вже було, — тихо сказала Анна.
— Знаю. Але тепер інакше. Я почув тебе. І вперше змовчав, коли сестра стала вимагати. Це маленький, але перший крок.
Анна зітхнула.
— Я не знаю, чи зможу знову тобі довіряти.
— Я не вимагаю повернення. Лише прошу шанс довести, що можу бути не лише братом, а й чоловіком. Чоловіком, який ставить дружину на перше місце.
Анна встала й підійшла до вікна. За ним уже сутеніло. Вона довго мовчала.
— Я повернуся додому. Але не заради тебе. А заради себе.
Ігор кивнув.
— Я готовий доводити це щодня.
Анна не відповіла. Але коли він ішов, вона провела його до дверей. І в її очах не було холоду. Лише обережна надія.
Анна повернулася додому через два дні. Квартира зустріла її знайомою тишею й запахом кави. Ігор старався — прибрав, купив її улюблені фрукти, навіть поставив свіжі квіти у вазу. Але між ними залишалося щось невидиме, натягнуте, як тонка нитка, готова в будь-який момент обірватися.
Перший тиждень був спокійним. Надто спокійним. Ігор більше не говорив про сестру.
Вечорами мовчки заварював чай і намагався знову стати для Анни близьким. Але вона відчувала: у ньому живе звичка догоджати сестрі — мов тінь, яку важко витравити.
Через тиждень Лера написала. Прямо Анні. Повідомлення було коротким:
«Сподіваюся, ти щаслива, що забрала мого брата в найскладніший момент. Твої гроші тобі не допоможуть, якщо він зрозуміє, хто ти є насправді.»
Анна показала повідомлення Ігорю. Він зблід.
— Я з нею поговорю, — пробурмотів.
— Не треба, — зупинила вона. — Я сама з нею поговорю. Якщо ти дозволиш.
Ігор мовчав. І цього мовчання виявилося досить.
— Знаєш, що найважче? — сказала Анна, стоячи біля вікна. — Не те, що ти вибрав не мене. А те, що я роками закривала на це очі. Вірила, що кохання все стерпить. Але не стерпило. Не мовчання. І не компроміс, у якому завжди поступається лише один.
— Я намагаюсь змінитися, — прошепотів Ігор.
— Ти пізно почав. Я втомилася бути сильною жінкою, яка мусить виборювати своє місце навіть у власному шлюбі.
Анна зібрала валізу. Цього разу мовчки. Коли за нею зачинилися двері, Ігор сів на ліжко й довго не рухався. Він хотів як краще. Просто не зрозумів, що іноді — найкраще, це не тягнути за собою минуле.
Анна ж ішла без сліз. Уперше за довгий час — легко. Її чекало не нове життя. А справжнє. Таке, в якому вона нарешті буде на першому місці — у себе самої.
