Анна Марківна прокинулася у своїй кімнаті на світанку. Вісімдесят років — цифра кругла, поважна. Вона чекала цей день із тривогою та надією. Тривога жила десь під серцем, ніби передчуття. А надія… надія все ще теплилася, що онуки згадають, приїдуть, посидять за столом, як у старі добрі часи.
Колись вона мріяла зустріти цей день в оточенні великої родини. Уявляла, як накриє стіл у вітальні, як запалить свічки, як зберуться всі — онуки, їхні діти, може… Але правнуків не було. Єгор усе відкладав весілля, казав, що треба спершу стати на ноги. А Світлана розлучилася два роки тому, і діти лишилися з колишнім чоловіком.
Анна Марківна підійшла до вікна, розсунула занавіски. За склом сірів сумний двір з покривленими гаражами й облупленими дитячими гойдалками. Колись тут гули діти. Вона сама виводила гуляти Єгора й Світлану. А тепер двір був порожній.
Вона згадала той страшний день, коли їй подзвонили з міліції. Дорожня пригода. Її сина Віктор і невістки Ольги не стало. Дітям було дев’ять і сім. Анна Марківна щойно поховала чоловіка. Сама ледь трималася на ногах від горя. Але коли побачила перелякані обличчя онуків у коридорі дитячого будинку, куди їх тимчасово забрали, то зрозуміла: «Відступати нікуди. Вони — усе, що в неї лишилося, і вона — усе, що лишилося у них».
Вона пройшла на кухню, притримуючись за стіни. Нога боліла вже третій тиждень, але до лікарів іти не хотілося. Вона боялася, що покладуть у лікарню, а онуки не будуть відвідувати. Вони й так приїжджали все рідше.
Пиріг уже стояв на столі. Спекла вчора ввечері, коли руки ще слухалися. Шарлотка з яблуками — улюблена. Колись онуки з’їдали за раз увесь, сміялися, просили ще. Анна Марківна згадала, як Єгор, ще зовсім хлопчисько, тягнувся за гарячим шматком, обпікався, дув на пальці, але все одно не міг зупинитися. А Світлана була акуратніша, їла маленькими шматочками, хвалила: «Бабуся, ти вмієш найкраще на світі готувати». А тепер… тепер приїжджали рідко, раз у два місяці, а то й раз на три. Завжди поспішаючи, завжди в телефоні.
Анна Марківна намагалася собі пояснити: «Вони, мовляв, дорослі, у кожного своє життя». Але серце стискалося від образи та туги.
Дзвінок у двері пролунав опівдні.
— Бабусю!
Єгор увірвався у квартиру з букетом гвоздик. За ним увійшла Світлана, його сестра, з напруженою посмішкою
— З ювілеєм, бабусю.
Анна Марківна розцвіла, обняла онука, онуку, повела на кухню, де стіл був уже накритий. Накритий скромно, але з душею. Пиріг, салати, компот. Вона сіла поруч і дивилася на них закоханими очима.
— Ну, як ви? Як робота, Світлано? А ти схудла?
— Бабусю, усе добре, — відмахнулася Світлана, дивлячись у телефон. — Багато роботи, мало часу.
— А ти, Єгоре?
— У мене бізнес, бабусю, ти ж знаєш. Розширюємося, відкриваємо другий офіс.
Анна Марківна кивала, слухала, розливала чай. Вона хотіла розповісти їм про сусідку, якої не стало минулого тижня. Знайшли її лише через три дні, коли з’явився запах. Хотіла розповісти про свою ногу, яка розпухла, і про те, як страшно стало виходити на вулицю самій — запаморочиться голова на сходах, і все, впаде. Про безсонні ночі, коли лежиш і думаєш: «А якщо просто зараз щось станеться?»
Але вона бачила, як Єгор постійно дивиться на годинник, як Світлана барабанить пальцями по столу і як їм вже хочеться йти. Тому вона мовчала. Просто розливала чай, усміхалася і мовчала.
Вони посиділи хвилин сорок, пиріг майже не чіпали. Єгор з’їв маленький шматочок і сказав, що стежить за фігурою. Світлана взагалі відмовилася, мовляв, дієта. Анна Марківна дивилася на майже цілий пиріг і відчувала, як вона перестала бути їм потрібною.
— Бабусю, — раптом почав Єгор, і в його голосі пролунало щось офіційне. — Ми тут із Світланою подумали… Тобі ж тут важко самій. Квартира стара, сходи ці, ліфт постійно ламається. Ти ж сама казала, що втомлюєшся.
Серце Анни Марківни стиснулося. Вона все зрозуміла миттєво, ще до того, як він договорив.
— Ось, ми знайшли чудове місце, — підхопила Світлана, не дивлячись бабусі в очі. — Дім для людей похилого віку. Там нагляд, медсестри, годують тричі на день. Тобі там буде добре, ти не будеш сама.
— Але я… я не хочу, — прошепотіла вона. — Я хочу бути вдома. Тут усе моє. Тут пам’ять про дідуся, про ваших батьків.
— Бабусю, ну ти зрозумій, — Єгор узяв її за руку, і від цього дотику стало ще болячіше. — У нас немає часу тебе відвідувати. Робота, діти у Світлани, а в мене стартап. Ми не можемо забезпечити тобі нормальний догляд. А там — професіонали. Так буде спокійніше.
— Усім спокійніше? — повторила Анна Марківна. — Мені буде спокійніше серед чужих людей? Я справляюся. Мені лише іноді допомога потрібна. Продукти принести, до поліклініки відвезти. Я ж не вимагаю багато.
— Бабусю, речі вже зібрані.
Світлана встала, пройшла у кімнату. І справді, біля дверей вже стояли дві валізи. Анна Марківна дивилася на них і не впізнавала. Це ті самі діти, яких вона колихала на руках? Єгор, що плакав ночами, коли батьків не стало, що ховався під її ковдрою і шепотів: «Бабуся, не йди, мені страшно».
І Світлана, яку вона вчила читати, водила до школи, сиділа над домашніми завданнями, від злих дітлахів у дворі захищала. Вона підняла їх на своїх плечах, працювала на трьох роботах — удень у бібліотеці, ввечері мила під’їзди, а вночі шила на замовлення. Віддала всю пенсію на їхню освіту, продала дачу — єдине, що лишилося від чоловіка, — щоб оплатити Єгорові інститут.
Недоїдала, економила на ліках, щоб Світлана могла ходити на танці, носити гарний одяг, не почуватися гіршою за інших. І ось така подяка. У день її вісімдесятиріччя вони везуть її до будинку пристарілих, як непотрібну річ, як тягар.
— Поїхали, бабусю, поїхали, — Єгор узяв валізи. — Там добре, правда. Подивишся, тобі сподобається.
Вона їхала мовчки, дивилася у вікно на знайомі вулиці, що пливли назад, як і її життя. Ось магазин, де вона купувала хліб, ось парк, де гуляла з онуками. А ось аптека, де всі фармацевти знали її на ім’я. Все це лишалося позаду.
Будинок пристарілих зустрів запахом хлорки й лікарні. Довгі сірі коридори, облуплена фарба на стінах, жовтий лінолеум. По коридору повзла старенька з палицею і бурмотіла щось собі під ніс. З однієї палати доносився стогін. Її кімнатка виявилася маленькою, на двох. Біля вікна вже сиділа інша стара, беззуба, що дивилася у нікуди. На тумбочці в неї стояла фотографія — молода пара з дітьми. Анна Марківна подумала, що в тієї теж колись була сім’я, і вона теж… опинилася тут.
— Ось, бабусю, живи тут, — сказав Єгор, швидко поцілувавши її у щоку. — Ми зайняті. Як звільнимося — приїдемо.
— Звичайно, приїдемо, — кивнула Світлана.
Онуки пішли, двері за ними зачинилися. Анна Марківна сіла на ліжко і вперше за багато років дозволила собі заплакати. Не тихі сльози, що можна сховати, а ридання — гучні, відчайдушні. Сусідка навіть повернула голову й подивилася на неї з розумінням.
— Не плач, дорогенька, — прошамкала вона. — Усі ми тут плакали перший тиждень. А потім… звикаєш. Звикаєш, що ти нікому не потрібна.
Місяць тягнувся, наче вічність. Анна Марківна звикала до розпорядку: підйом о шостій, сніданок о сьомій, обід о дванадцятій, вечеря о шостій, відбій о дев’ятій. Звикала до сусідки по кімнаті, яка виявилася доброю жінкою на ім’я Віра, колишньою вчителькою. Її сюди привіз єдиний синок. Звикала до поганої їжі, до жорстких ліжок, до нудьги й одноманітності. Звикала до самотності.
Онуки не приїжджали. Не подзвонили жодного разу. Анна Марківна щодня спускалася до холу, де стояв телефон, і дивилася на апарат. А може, зараз подзвонять? Може, згадають? Але телефон мовчав.
Єгор сидів у своєму офісі, коли роздався дзвінок.
— Єгоре Вікторовичу, це адвокат Гончаров. Я представляю інтереси вашої бабусі Анни Марківни.
— Що трапилося? — Єгор похолоднішав. — Вона що, пішла?
— Ні. Вона жива. Але є термінове питання, що вимагає вашої негайної присутності. Воно стосується спадщини та нерухомості.
— Якої спадщини?
— Не можу обговорювати по телефону. Завтра о десятій ранку в моєму офісі. І приведіть сестру.
Єгор подзвонив Світлані.
— Ну, і яка спадщина? — здивувалася та. — У бабусі немає нічого, крім тієї старої квартири.
Наступного дня вони сиділи в кабінеті адвоката. Гончаров, чоловік років п’ятдесяти, у строгому костюмі, поклав перед ними папку з документами.
— Ваша бабуся звернулася до мене два тижні тому. Вона ухвалила рішення. — Він зробив паузу. — Анна Марківна володіє не лише квартирою, в якій жила. У дев’яностих роках, коли приватизація тільки починалася, її покійний чоловік оформив на неї комерційне приміщення в центрі. 180 квадратних метрів. Зараз там магазин. Орендна плата — 80 000 на місяць. Останні 20 років ваша бабуся отримувала цей дохід.
Єгор і Світлана здивовано переглянулися.
— Так… А чому ж вона ніколи не говорила?
— Тому що хотіла подивитися, як ви ставитиметеся до неї. Просто як до бабусі, а не як до джерела грошей.
Але, на жаль, ви провалили цей тест. Тому Анна Марківна розпорядилася передати все своє майно до благодійного фонду допомоги покинутим людям похилого віку. Квартиру, приміщення, усі заощадження. Вам вона не залишила нічого.
— Але це ж… це ж несправедливо! — схопився Єгор. — Ми її онуки!
— Ви — ті, хто здав її до будинку пристарілих у день вісімдесятиріччя і жодного разу не відвідали за місяць.
Адвокат встав.
— Однак Анна Марківна все ще дає вам шанс. Якщо протягом доби ви знайдете її і доведете, що вам вона не байдужа, вона готова переглянути своє рішення.
— Як це «знайдемо»? Вона ж у будинку пристарілих!
— Ні. Три дні тому вона забрала документи і пішла. Сказала, що хоче провести останні роки там, де її дійсно люблять. Де саме — не повідомила. Тож у вас є доба.
Вони металися містом, наче божевільні. Дзвонили у всі лікарні, будинки пристарілих, притулки. Обдзвонювали бабусиних старих подруг, яких ніколи не вважали за потрібне запам’ятати. Їздили до старої квартири, але там уже жили інші люди. Світлана плакала в машині.
— Єгоре, ми — чудовиська.
— Не зараз, Свєт, припини. Треба її знайти.
Ввечері, коли залишалася година до кінця терміну, Світлана раптом згадала:
— Дача! Ти пам’ятаєш, була дача у діда. Бабуся її продала, коли платила за твій інститут, але сусідка, тітка Клава… Вони, здається, дружили.
І вони рвонули у селище, туди, де колись проводили щасливі літні дні. Знайшли будиночок тітки Клави, старенький, покривився, але затишний. Хвіртка була трохи відчинена.
Анна Марківна сиділа на ґанку з тіткою Клавою, пили чай із самовара. Обидві сміялися чомусь, і цей сміх — легкий, безтурботний — вдарив Єгора по серцю. Коли вони востаннє чули, як бабуся сміється?
— Бабусю!
Світлана кинулася до неї й упала на коліна.
— Прости нас! Прости!
— Так, ми не подумали, ми не розуміли…
Єгор стояв, і по його обличчю текли сльози.
— Ти віддала нам усе, а ми… пробач, бабусю.
Анна Марківна дивилася на них довго, мовчки. Тітка Клава пішла в будинок. Вітер шелестів листям старої яблуні, під якою вони колись грали в хованки.
— Адвокат вам сказав про гроші? — запитала стара.
— Так, але це неважливо, — Світлана тримала її руки. — Важливо, що ми втратили тебе. Справжню тебе. Ми були так зайняті своїм життям… забули, хто виростив нас, хто любив нас.
— Нам не потрібна спадщина, — додав Єгор. — Потрібна ти. Повернися. Ми переїдемо, будемо жити поруч. Кожного дня приходитимемо. Тільки не йди від нас.
Стара зітхнула, сльози блиснули в її очах.
— Ви зрозуміли? Нарешті зрозуміли.
Вона обняла їх.
— Мені не потрібні були ваші гроші й навіть допомога. Мені потрібна була ваша любов. Просто знати мені треба було, що я вам не байдужа.
— Ти нам дорожча за все на світі, — прошепотіла Світлана. — Пробач нас.
— Я вас пробачаю, — сказала Анна Марківна. — Але пам’ятайте: гроші й квартира підуть разом зі мною. А от любов, увага, час, проведений разом, — це лишиться з вами назавжди. Я пройшла через війну, через голод, залишилася без чоловіка й сина. І все це можна пережити, якщо поруч є люблячі люди. Але бути кинутою тими, кого ти любиш більше за життя? — Її голос затремтів. — Це гірше за будь-яку смерть.
— Ми більше ніколи тебе не покинемо, — поклявся Єгор. — Ніколи.
Через тиждень Анна Марківна переїхала до нової квартири поруч із Єгором. Він купив двокімнатну спеціально для неї — світлу, з ліфтом. Світлана приходила кожного дня після роботи. Вони знову збиралися за столом, їли її пироги, слухали розповіді з минулого. Єгор встановив спеціальну кнопку виклику, яку бабуся могла натиснути будь-якої миті. Світлана записала її до найкращих лікарів, оплатила всі аналізи та лікування.
А документи на майно Анна Марківна все ж таки передала до благодійного фонду — з одною умовою: після того як її не стане Єгор і Світлана стануть опікунами цього фонду й допомагатимуть самотнім старим людям знаходити сім’ю.
— Це найкращий урок, який я можу вам дати, — сказала вона. — Навчити пам’ятати про тих, хто дав вам життя і любов. Навчити цінувати це, поки не стало надто пізно.
Минуло п’ять років. Анна Марківна дожила до восьмидесяти п’яти. Останні роки були щасливими. Вона встигла побачити, як Єгор одружився, як Світлана знову зустріла любов, встигла подержати на руках правнука Вітю, названого на честь її сина. Вона пішла тихо, уві сні, але поруч були її онуки. Вони до останнього говорили, як сильно її люблять, як поважають. І це було все, про що вона мріяла.
Попрощатися прийшли не лише родичі. Прийшли десятки старих людей з будинку пристарілих, яким допомагав фонд Анни Марківни. Прийшла Віра, її сусідка по палаті, яка завдяки фонду возз’єдналася з сином. Усі ці люди знали: завдяки одній мудрій жінці, яка перетворила біль на урок, їхні життя змінилися. І вони запам’ятали це назавжди.
