— Світлано, ти ж так хотіла весь цей спадок? Будинок за містом, машину, все, що залишилося після тата? То бери його повністю. І маму теж бери до себе.
Світлана стояла посеред моєї вітальні, тримаючи сумку на плечі, ніби щойно зайшла на хвилинку.
Її очі розширилися, губи трохи розтулилися, але вона швидко взяла себе в руки й усміхнулася тією самою впевненою усмішкою, якою завжди переконувала всіх навколо.
— Олю, ти що, серйозно? Ти ж знаєш, у мене діти, у нас квартира тісна, я ж пояснювала вчора. Тобі ж простіше — ти одна, місця вдосталь, і ти ж уже й так кожні вихідні до мами їздиш. Це ж логічно.
— Логічно, — повторила я тихо, але голос мій був твердим, наче камінь. — Логічно для тебе. А для мене? Ти все життя рахувала тільки те, що зручно тобі. І зараз теж. То слухай уважно: я більше не граю за твоїми правилами. Мама переїде до тебе. Ти ж так уміло все оформлювала, то оформи й це.
— Але ж… Олю, давай не поспішати. Ми ж сестри. Можна знайти компроміс. Я частіше приїжджатиму, допомагатиму…
— Ні, Світлано. Досить компромісів, де я завжди поступаюся. Іди. І подумай, як тепер влаштуєш маму у себе. Бо це вже твоя турбота.
Вона ще щось хотіла сказати, але я вже відчинила двері. Вона вийшла, не озираючись.
А я зачинила двері тихо, без грюкання, і відчула, як усередині розливається тепла хвиля полегшення. Вперше за довгий час я дихала вільно.
Мене звати Ольга. Мені тридцять вісім, я працюю бухгалтером у невеликій фірмі в центрі Києва, живу сама в двокімнатній квартирі на Лівому березі.
Життя моє спокійне, розмірене, без гучних радощів, але й без особливих потрясінь. До того дня, коли тата не стало.
Це сталося несподівано. Він просто одного ранку не прокинувся. Мама зателефонувала мені на роботу, голос її тремтів, але вона намагалася говорити рівно:
— Олю, приїжджай, будь ласка. Татові… погано.
Коли я прибігла, лікарі вже розводили руками. Серце. Просто зупинилося уві сні.
Тато завжди був міцним, любив свій заміський будиночок, де ми всі разом проводили літо, любив свою стару машину, яку сам лагодив у гаражі. І ось — усе скінчилося.
Ми з мамою сиділи на кухні, тримаючись за руки. Вона була тиха, тільки інколи зітхала.
А потім приїхала Світлана зі своїм чоловіком і дітьми. Вона одразу взяла все в свої руки: організувала все необхідне, роздавала вказівки, говорила з людьми.
Я була вдячна — у мене тоді просто не було сил.
Через тиждень після того, як ми провели тата в останню путь, Світлана зателефонувала.
— Олю, давай зустрінемось у мами. Треба поговорити.
Я приїхала. Мама сиділа у своєму улюбленому кріслі біля вікна, дивилася на подвір’я, де тато колись садив троянди.
Світлана вже була там, на столі лежали якісь папери.
— Привіт, — сказала вона, обійняла мене швидко й одразу перейшла до справи. — Олю, ти ж розумієш, що тепер багато татових речей. І документів. І взагалі… мамі самій буде важко. Треба подумати, як далі.
Я кивнула. Звісно, треба.
— Я вже сходила до нотаріуса, — продовжила Світлана, ніби між іншим. — Просто дізналася, що потрібно. Бо ж не можна затягувати з такими речами.
— Ти вже була у нотаріуса? — здивувалася я.
— Та просто проконсультувалася. Краще знати заздалегідь, правда? Життя ж іде далі.
Я подивилася на маму. Вона мовчала, тільки дивилася у вікно.
— Світлано, може, трохи зачекаємо? Щойно ж…
— Олю, я не кваплю, — вона усміхнулася терпляче. — Але хтось же має взяти це на себе. Мама не в тому стані, ти постійно на роботі. Я просто хочу допомогти.
Я не сперечалася. Світлана завжди була такою — рішучою, організованою. Я ж більше мовчу й роблю.
Ми домовилися, що вона займатиметься паперами, а я — мамою. Я й так щовихідних приїжджала, готувала, прибирала, намагалася розговорити її.
— Мамо, може, вийдемо погуляти? Надворі так гарно, сонечко.
— Ні, доню. Я посиджу. Тато любив гуляти ввечері. Ми завжди разом…
І знову тиша.
Світлана приїжджала рідко. Раз на місяць, інколи й рідше.
— Олю, ти ж розумієш, у мене діти, чоловік, робота. Я не можу щотижня витрачати цілий день на дорогу.
— Звісно, — відповідала я.
А сама думала: у мене теж робота, теж втома. Але я приїжджала.
Минуло кілька місяців. Одного разу я приїхала й застала Світлану в маминій квартирі. Вони сиділи за столом, перед ними — чашки з чаєм.
— О, Олю, ти вчасно! — Світлана підвелася, обійняла мене. — Ми тут якраз про важливе говорили.
— Про що?
— Документи майже готові. Скоро можна буде все оформити. Я подумала, давай обговоримо, як ми розподілимо те, що залишилося після тата.
Я налила собі чаю й сіла.
— Розподілимо? Мама ж іще тут, з нами.
— Олю, ти мене неправильно зрозуміла. Йдеться про татове. За законом — мамі половина, нам із тобою порівну решта.
Мама мовчала, дивилася в чашку.
— І що ти пропонуєш? — запитала я.
Світлана оживилася.
— Я думаю так: заміський будиночок мені — у мене діти, їм треба десь відпочивати влітку, свіже повітря. Машина теж мені — ми ж плануємо нову купити, а цю можна продати чи залишити. А тобі… ну, квартира мамина, колись у майбутньому.
— У майбутньому, — повторила я.
— Ну так, логічно ж. У тебе немає сім’ї, немає дітей. Тобі вистачить.
Я подивилася на маму. Вона тільки знизала плечима.
— Нехай Світла вирішує. Вона краще знає.
— Бачиш? — Світлана посміхнулася. — Мама не проти. То ми домовилися?
Я кивнула.
Мені тоді здавалося, що це не так уже й важливо. Головне — мама.
Так і сталося. Світлана все оформила. Ми підписали папери у нотаріуса. Вона отримала будиночок і машину.
Я — обіцянку квартири колись потім.
Я продовжувала їздити до мами щовихідних. Вона схудла, все більше мовчала.
Я готувала її улюблені вареники, пекла пиріжки, намагалася вивести на прогулянку.
— Мамо, може, до парку сходимо? Там лавочки нові поставили.
— Не хочу, Олю. Самій нецікаво.
Інколи вона раптом питала:
— А Світлана коли приїде?
— Невдовзі, мабуть.
— Вона ж зайнята завжди…
Я мовчала.
Одного вечора, коли я вже збиралася їхати, мама взяла мене за руку.
— Олю, ти не ображаєшся на Світлану?
— За що, мамо?
— Вона так рідко буває. А ти — завжди. І втомлюєшся ж…
— Я не ображаюся. Просто хочу, щоб тобі було добре.
— А Світлані, мабуть, важко. Діти ж…
Я тільки погладила її по руці.
Через рік після того, як тата не стало, Світлана знову зателефонувала.
— Олю, треба поговорити. Приїжджай до мене ввечері.
Я приїхала. Вона зустріла мене в гарному настрої, запропонувала каву.
— Сідай. Я тут подумала… Мамі самій важко. Вона ж зовсім слабка стала.
Може, їй краще переїхати до когось із нас?
— До когось, — повторила я.
— Ну… я думаю, тобі буде простіше. У мене діти, місця мало, шумно. А ти одна, тихо, спокійно. І ти ж уже й так за нею доглядаєш.
Я довго дивилася на неї.
— Тобто ти пропонуєш, щоб мама жила в мене?
— Саме так. Це ж розумно. Тобі не доведеться щоразу туди їздити.
Я встала.
— Я подумаю.
— Тільки не довго, гаразд? Їй справді потрібна допомога.
Дома я сиділа довго, дивилася у вікно. І все стало на свої місця. Світлана завжди брала те, що їй потрібно, і залишала мені те, що їй не потрібно. Вона ніколи не питала, чи хочу я. Вона просто вирішувала.
Наступного дня я зателефонувала їй.
— Приїжджай завтра ввечері до мене. О сьомій.
— Навіщо?
— Поговоримо.
Вона приїхала вчасно. Сіла на диван, оглянула мою квартиру.
— Гарно в тебе. Тихо.
— Світлано, — почала я, стоячи біля вікна. — Ти хочеш, щоб мама жила в мене?
— Так, я ж пояснила. Тобі ж зручніше.
— А ти сама не можеш взяти її до себе?
— Олю, ти ж знаєш — діти, простір, я працюю…
— Знаю. А я теж працюю. І теж втомлююся. Але я щотижня їздила. Я готувала, прибирала, возила до лікаря. А ти приїжджала раз на два місяці, розповідала про свої справи й їхала.
— Я ж документи оформляла! Я все організувала!
— Так. І взяла собі будиночок, машину. А мені — турботу про маму. І тепер ще хочеш, щоб я забрала її до себе назавжди.
— Але ж ти сама погоджувалася!
— Погоджувалася. Бо мені було важливо, щоб мама не була сама. Але я більше не хочу, щоб ти вирішувала за мене. Ти взяла собі все, що хотіла.
То бери й відповідальність.
— Тобто ти відмовляєшся?
— Я не відмовляюся від мами. Я відмовляюся від твоєї гри. Якщо ти так любиш спадок — забирай його повністю. З мамою разом.
Вона довго мовчала. Потім спробувала ще раз:
— Олю, давай по-людськи. Я ж можу допомагати. Гроші давати на догляд…
— Мені не потрібні твої гроші. Мені потрібна сестра, яка думає не тільки про себе.
Вона встала, очі її блищали.
— Ти не маєш права так зі мною говорити.
— Маю. Бо я все це часу терпіла. А тепер — ні.
Вона пішла. Я зачинила двері.
Через тиждень я поїхала до мами. Розповіла їй усе.
— Мамо, я більше не можу так. Світлана хоче, щоб ти жила в мене. Але я сказала — ні. Нехай вона тебе забере.
Мама подивилася на мене довго.
— А ти куди тоді?
— Я буду приїжджати. Як і раніше. Але жити ти маєш там, де той, хто взяв спадок, візьме й турботу.
Мама кивнула.
— Ти права, доню.
Світлана врешті забрала маму до себе. Спочатку скаржилася, що тісно, що діти заважають, що важко.
Але знайшла вихід — переїхали в більшу квартиру, частково за рахунок продажу татової машини.
Я приїжджаю тепер раз на місяць. Мама каже, що Світлана стала частіше з нею говорити, гуляти.
Діти бігають навколо, галасують, і мама інколи навіть усміхається.
А я… я нарешті сплю спокійно. Я не тримаю образи. Просто я зрозуміла: любов — це не тільки брати, а й давати.
І якщо хтось не готовий давати — не можна дозволяти йому брати все.
А ви як думаєте — чи правильно я вчинила? Чи мала я право так зробити?
Головне зображення ілюстративне.
