— Олю, ти знову про своє? Я вже тобі сказала, Катя не поїде до чужого міста і до чужого чоловіка, поки я не побачу, що ти справді доросла, — мамин голос був незвично твердим. Я давно не чула від неї такого тону
— Мамо, Андрій — не чужий! Ми плануємо сім’ю! І я вже три місяці працюю у Львові, маю свою квартиру. Який мені ще доводити ступінь дорослості? Мені тридцять два, і я її рідна мати! — Я відчувала, як у горлі клубочиться образлива гіркота.
— Рідна мати? Ти залишила її у два роки і поїхала до Риму на три роки. А я тут була, я замінила їй усе, — мамин погляд був пронизливий. — Вона звикла до свого садочка, до мене. Ти хочеш вирвати її з рідного ґрунту і кинути в невідомість заради твого нового захоплення.
— Яке захоплення? Це серйозні стосунки, ми говоримо про шлюб! А в Римі я не відпочивала, я працювала, щоб забезпечити Каті майбутнє! — Я не підвищувала голосу, але кожне слово вилітало з мене з великим зусиллям.
— Поки що твоє майбутнє у Львові, а Катине тут, зі мною, — підсумувала мама, відвертаючись до вікна, демонструючи, що розмову закінчено. — Повертайся до нас, знайди тут роботу. Я перевірю твої наміри.
Я, Олеся, мати-одиначка. Батько моєї донечки, Сергій, зрідка пересилає фінансову підтримку, але його участь у вихованні мінімальна, і я про це не жалкую. Наші шляхи розійшлися швидко, і я сама несу повну відповідальність. Моїй Каті вже п’ять років. З рідних у мене є тільки мама, яку я дуже люблю.
Три роки тому я зіткнулася з необхідністю радикальних змін. Робота в нашому рідному місті не давала можливості забезпечити доньці гідне життя, а я розуміла, що не маю права вимагати від Сергія постійної допомоги. Мені запропонували вакансію в Римі, у великій готельній мережі, що було шансом змінити наше життя. Я довго вагалася, чи варто брати дворічну Катю в невідомість, де я навіть не знала мови досконало.
Тоді я звернулася до мами, Ганни Петрівни. Вона була на пенсії, сама, і з радістю погодилася взяти Катю до себе. Вона сказала: — Лети, доню. Працюй. Ми тут з Катрусею сумувати не будемо, нам удвох добре. Це буде мій внесок у ваше майбутнє.
І справді, всі ці три роки я була на зв’язку. Ми щодня розмовляли по відео, і Катя завжди радо бігла до екрана, щоб показати мені свої малюнки або нову іграшку. Я регулярно переказувала мамі значну частину своїх заробітків, хоч сама ледве зводила кінці з кінцями, і прилітала додому приблизно раз на чотири місяці на тиждень-два. Катя мене обожнює, і наші зустрічі завжди були наповнені теплом.
Зараз моя ситуація кардинально змінилася. Я отримала підвищення, яке дозволило мені працювати віддалено, і вирішила, що настав час повернутися в Україну остаточно. Я обрала Львів — місто динамічне, європейське, з чудовими можливостями. Я винайняла простору, світлу квартиру і знайшла стабільну роботу в міжнародній компанії. І найголовніше — у мене з’явився Андрій.
Андрій — чудова людина, мій одноліток, з яким ми швидко зрозуміли, що хочемо бути разом. Він має свою справу, власний дім у Львові, і наші стосунки дуже серйозні, ми плануємо весілля наступного року. Він не просто приймає Катю, він щиро вважає, що дитина має бути поруч із мамою. Ми навіть обговорюємо спільну дитину в майбутньому.
Я вважала, що тепер, коли я збудувала міцний фундамент, час забрати доньку до себе. Але мамина реакція мене здивувала.
— Ніякого Львова, Олю! — заявила вона мені, коли я обережно підняла цю тему. — Я її виховала, я її лікувала, коли вона хворіла. Ти повертаєшся, коли все готово, а я залишаюся сама? Ти про це подумала?
Я розуміла, що Катя стала для мами сенсом життя. Після того, як не стало батька, мама Ганна жила на самоті, і Катруся наповнила її дім сміхом і сенсом. Вона звикла до цієї ролі, і тепер їй було боляче її втрачати.
— Мамо, я так вдячна тобі за все, — намагалася я достукатися до неї. — Але Катя має рости зі мною. Зі своєю родиною. Ти ж не вічна. А я будую сім’ю.
— Я і є її сім’я, — різко обірвала вона. — Твоя нова родина — це твої бажання, а не її потреби. Цей Андрій… ти його знаєш лише пів року! Хто він такий? Ти його добре перевірила? Я не віддам Катю жити до чужого дядька! Хочеш забрати доньку — повертайся до нас, живи у своїй старій квартирі, я буду бачити вас щодня. Або приходь і живи тут. Тільки без Андрія.
Пропозиція повернутися до них і жити під маминим пильним контролем, ігноруючи моє нове, щасливе життя у Львові, була для мене неприйнятною. Я не можу вимагати від Андрія кинути свою роботу і переїхати сюди. А жити з мамою… це означало б знову стати маленькою дівчинкою під її опікою. Я мусила будувати власну, незалежну сім’ю.
Проблема в тому, що я цілком законно можу приїхати і просто забрати Катю. У мене є всі документи, які підтверджують, що я її рідна мати і опікунка. Але я не хочу цього робити. По-перше, я дуже люблю маму і не хочу руйнувати наші стосунки, особливо після всього, що вона для нас зробила.
По-друге, Катя дуже звикла до бабусі Анни. Вона проводить з нею весь свій час, вони мають свої маленькі ритуали, свої секрети. Різка зміна місця проживання, міста і звичного розпорядку, а також необхідність звикати до Андрія — це може стати для неї великим емоційним навантаженням.
Я намагалася пояснити мамі, що Андрій — прекрасний.
— Мамо, він уже тричі приїжджав сюди. Ти бачила, як вони з Катею граються? Він читає їй казки, вчить її збирати конструктор. Він терплячий і добрий!
— Він намагається тобі сподобатися, Олесю, — холодно відповіла мама. — А коли ви залишитеся втрьох, хто знає, як він себе поведе? Я не збираюся ризикувати щастям моєї внучки. Ти зробила свій вибір, поїхавши тоді в Рим. Тепер я маю право на свій вибір.
Її слова відчувалися як ніж у спину. Я розуміла її образу, її страх самотності, але не могла прийняти її егоїстичне бажання керувати моїм життям і життям Каті.
Я спробувала запропонувати їй компроміс: — Мамо, ми можемо переїхати до Львова, але ти будеш приїжджати до нас на місяць щоразу. Або ми будемо приїжджати до тебе кожні два тижні. Ми оплатимо тобі дорогу і забезпечимо комфортне проживання у Львові.
— Це подачка, доню, — сказала вона, і в її голосі з’явилася образа. — Я не хочу бути гостем у твоєму новому житті. Я хочу бути частиною життя Каті. І Катя має бути зі мною. Якщо ти справді хочеш бути матір’ю, ти маєш повернутися сюди і відновити зв’язок з дитиною в її звичному середовищі. Покинь ці дурниці зі Львовом і цим Андрієм, приходь до нас, живи зі мною, я допоможу тобі знайти тут нову роботу.
Я знала, що не можу цього зробити. Я занадто багато працювала, щоб створити свій незалежний куточок. Я не могла пожертвувати своїм щастям заради маминого спокою. Вона не вічна, а мені потрібна власна родина.
Наразі я залишилася в Тернополі ще на кілька днів, намагаючись довести мамі, що моя любов до Каті сильніша за її підозри. Я щодня гуляю з донькою, готую для них обох, показую, що я справді повернулася і хочу бути тут.
Андрій дзвонить нам щовечора, і я вмикаю гучний зв’язок, щоб мама чула його доброзичливий голос. Це повільний, важкий процес. Я не хочу, щоб це закінчилося тим, що я просто заберу дитину силою закону, залишивши маму наодинці з образою і сльозами.
Як мені вчинити? Я не розглядаю варіант розірвати стосунки з Андрієм і переїхати до Тернополя. Але як переконати маму, що мій новий дім — це безпечне і любляче місце для її онуки? Як провести цей перехідний період максимально м’яко для Каті і зберегти теплі стосунки з мамою?
Читачі, я б хотіла почути ваші думки. Якими мають бути мої наступні кроки, щоб повернути доньку до себе, не завдавши при цьому шкоди ні їй, ні людині, яка її виховувала? Як знайти рівновагу між своїм новим життям і почуттями мами?
