– Олю, ти, здається, корону на голову одягла, — сказала мені свекруха замість того, щоб поговорити зі своїм сином і бодай якось допомогти нам вирішити цю ситуацію. – В Сергійка нема шкідливих звичок, він всю зарплату тобі віддає. Що ти ще від нього хочеш?
Це неймовірно важко — змусити мого Сергія зайнятися чимось у нашому домі. Від будь-якого мого прохання, чи то встановити нову гардину, чи прорідити яблуні в саду, його ніби підмінюють. Це викликає в ньому таке роздратування, що я вже десять разів пошкодую, що взагалі відкрила рота.
Наш шлюб триває вже двадцять п’ять років. Ми, без сумніву, любимо одне одного, хоча спільних дітей нам, на жаль, Бог не дав. Ми обоє працюємо, маємо стабільні, хоч і напружені, посади, і повертаємося додому практично одночасно. Наші доходи дозволяють жити в достатку, не відмовляючи собі в основному, і навіть відкладати на старість чи якісь великі покупки.
Ми обоє справжні домосіди. Поїздка до обласного центру, що знаходиться за сорок кілометрів, аби просто зайти у великий супермаркет чи кіно, — це вже подія, яку потрібно обговорити й запланувати за тиждень.
П’ятнадцять років тому ми придбали земельну ділянку, розчистили її та збудували наш будинок. І тут варто сказати, що Сергій – людина з просто золотими руками. Він здатен виконати абсолютно будь-яку роботу, і завжди це виходить бездоганно якісно. Я справді не знаю жодної побутової чи технічної задачі, з якою б він не впорався. Але, і це найгірше, він останнім часом просто відмовляється що-небудь робити!
А ще мій Сергій поступово перетворюється на абсолютно не романтичну людину. Він не має жодних закріплених домашніх обов’язків, але при цьому весь вільний час – після роботи, всі вихідні, та й відпустку він проводить у горизонтальному положенні, лежачи на нашому великому дивані.
Його заняття зводяться до читання епічних фантастичних саг або до гри у якісь мобільні стратегії на телефоні. Усі ці його заняття не викликають у ньому жодних емоцій, все абсолютно спокійно. У нього, здається, зникли будь-які інші інтереси чи хобі, які були раніше.
Спільного дозвілля у нас давно вже немає. Але, чесно кажучи, у мене самої повно своїх інтересів: я вишиваю, займаюся йогою онлайн, читаю історичні романи. Я розумію, що чоловікові зі мною не цікаво, але я не відчуваю себе винною. Смішно, але спілкуючись з іншими чоловіками – колегами, знайомими родичів – я завжди миттєво знаходжу спільну мову, у нас з’являються теми для жвавих дискусій.
Але найгостріша проблема, яка руйнує мій внутрішній спокій, полягає ось у чому. Коли я звертаюся до нього з проханням щось полагодити, доробити у ремонті, або, наприклад, поправити розхитану кухонну полицю, його настрій одразу псується. Якщо ж я змушена повторити своє прохання кілька разів, він, врешті-решт, холодно каже: “Зачекай, користуйся поки так, терпи”.
– Сергію, ти сьогодні подивишся ту поличку в коридорі? Третій тиждень не закривається, речі випадають! – кажу я, підходячи до нього, коли він тільки-но відклав телефон.
– Олю, я ж тобі казав: я зроблю. Я ж не сліпий, бачу, що вона зламана, – відгукується він, навіть не піднімаючи очей від книги.
– “Зроблю” – це коли? Вона не просто зламана, вона реально небезпечна. Ти ж сам знаєш, я люблю, щоб усе було вирішено одразу.
– А я не люблю, – його голос стає різким. – Я не робот. Колись зроблю. Скільки разів мені повторювати? Це просто поличка. Можна ж акуратно користуватися.
– Але ж ти міг би це зробити за п’ятнадцять хвилин, Сергію! Ти ж щойно дві години лежав, читаючи про ельфів!
– Мене дратують твої нагадування! Я тобі дам відповідь, коли зможу зробити. Це не вимагає термінового втручання. Хочеш? Почекай і не псуй мені настрій.
Це була типова розмова, що трапляється чи не щотижня. Сергій зовсім не вважає, що я звертаюся до нього, коли він втомився, чи коли у нього завал на роботі. Я просто озвучую проблему: “Ой, у мене тут дверцята в шафі не фіксуються, подивися, будь ласка”. У відповідь – або повна тиша, або лаконічне “Добре”. Минає кілька днів, я обережно, намагаючись бути максимально нейтральною і милою, нагадую. Потім проходить ще тиждень. Звісно, колись це питання вирішиться, можливо, через місяць. І така ситуація повторюється постійно, стосується вона виключно побутових питань, що вимагають його “золотих рук”.
Його, як він сам визнав, просто виводять з рівноваги мої нагадування. Він вважає, що раз він пообіцяв, то це обов’язково відбудеться, просто колись. А поки можна і так користуватися. Мене ж ця позиція абсолютно не влаштовує, адже це його чоловічі обов’язки. Він більше нічого, абсолютно нічого не робить у домі: не готує, не прибирає, не платить за рахунками. Оскільки у нього немає жодних інших інтересів чи хобі, він має цілу гору вільного часу, який просто витрачає, лежачи на дивані.
Я звикла до того, що проблеми потрібно вирішувати одразу, не збирати їх у купу. Коли бачиш поломку, лагодиш її. А тут мені доводиться чекати, постійно жити з цим “недоліком” у домі, і це виснажує мене морально набагато більше, ніж фізична праця.
Я, звичайно, намагалася знайти компроміс. Я пропонувала найняти майстра для таких дрібниць. Наші фінанси це цілком дозволяють. “Наприклад, візьмемо сусіда Андрія, він теж фахівець по меблях, він швидко полагодить ту шафу”, – казала я якось увечері, коли ми вечеряли.
– Ні. Категорично ні, – відрізав Сергій. – Ми можемо це зробити самі. Навіщо витрачати гроші? Я ж не сказав, що не зроблю.
– Але ж ти не робиш, Сергію. Ми чекаємо тижнями. Я не хочу більше чекати. Я хочу функціональний будинок. Я готова заплатити.
– Я нікого сюди не пущу, – його голос стає твердим, і в ньому з’являється нехарактерна йому категоричність. – Це наш дім. Я його сам збудував. Я сам його і лагодитиму.
Якось я пішла ще далі. Я запропонувала оформити якусь подобу шлюбного контракту, хоча б на словах, і розділити наші фінанси: “Розділимо наш спільний рахунок, і я зі своїх грошей вирішуватиму всі домашні проблеми, найматиму людей, замовлятиму послуги”. У відповідь я отримала лише косий погляд та коротке: “Я ж сказав, я нікого не пущу. Я сам зроблю. А твої фінансові ігри… мені це не цікаво”.
У принципі, у всьому іншому наш шлюб мене влаштовує. Ми, звісно, різні у всьому, але не настільки, щоб це було критично. Ми не сваримося через гроші, не маємо інших проблем. Якби не це його ставлення до “чоловічих обов’язків”, мені було б цілком комфортно.
Але проблема з виконанням робіт по дому стала справжнім каменем спотикання. Я постійно відчуваю внутрішнє роздратування. Я починаю нервувати і, можливо, стаю нестерпною. Але Сергій… Він спокійний, як скеля в морі, мовчить, навіть на обличчі немає жодних емоцій. Це схоже на розмову зі стіною.
Я просто не можу цього зрозуміти. Як можна ігнорувати якусь дрібницю по господарству, коли ти цілком працездатний чоловік, у якого величезна кількість вільного часу? Якщо ти не витрачаєш цей час на хобі, спілкування зі мною, чи роботу, чому ти не можеш приділити 15 хвилин поличці?
У нас залишилося ще кілька дрібниць, які потрібно доробити по ремонту, які тягнуться роками. Я знаю, що якщо грамотно все організувати та почати діяти, це можна швидко вирішити. Якось я прямо сказала Сергію: “Давай доробимо ці останні три справи, і я заспокоюсь, у нас буде менше приводів для конфліктів, менше напруги”. У відповідь – знову лише тиша, а потім він знову занурюється у свій фентезійний світ.
Я часто думаю про слова його мами, моєї свекрухи, яку ми навідували недавно. Після чергової моєї скарги на те, що Сергій не може вкрутити лампочку вже тиждень, вона сказала мені: “Олю, ти, здається, корону одягла. У тебе чоловік без шкідливих звичок, не гуляє, не ображає тебе, не має інших жінок, гроші в дім приносить, у тебе повна чаша. А ти вимагаєш від нього бути ще й домомробітником. Будь вдячна”.
Ці слова боляче подіяли, але я не впевнена, що вона права. Невже бажання мати функціональний дім, де чоловік бере участь у житті родини, – це вже “корону одягла”? Мені не потрібен ідеальний чоловік, мені потрібен партнер, який діє, а не лежить. Це не про саму поличку, це про його відстороненість від реального життя, від нашого спільного життя. Його фізична присутність, але повна емоційна відсутність — ось що мене виснажує.
Я вже не знаю, як діяти. Як я можу мотивувати його? Чи справді моя вимога до його участі у побуті настільки нерозумна? Як мені донести до нього, що його бездіяльність впливає не лише на зламану шафу, а й на мою внутрішню гармонію, на атмосферу в нашій оселі? Які слова чи дії можуть “розворушити” мого Сергія?
