– Олю, ти серйозно? – Я зупинився посеред кухні. – Ти знову радилася зі своєю мамою про меблі, навіть не спитавши мене?
Оля стояла біля столу, гортаючи каталог на телефоні. Її пальці завмерли, коли вона почула мій тон.
– Євгене, я не радилася, – сказала вона, не піднімаючи очей. – Мама просто надіслала мені це. Сказала, що такі дивани надійніші.
– Надійніші? – Я поставив чашку на стіл, відчуваючи, як усе в мені напружується. – Ми вчора півгодини вибирали інший! Разом! А тепер ти кажеш, що твоя мама знову все вирішила?
Вона різко підняла погляд, її очі звузилися.
– Вона нічого не вирішила! – Оля кинула телефон на стіл, екран блиснув, показуючи розкішний шкіряний диван, який коштував, як наша місячна зарплата. – Вона просто порадила, Євгене. Чому ти завжди робиш із цього проблему?
– Бо це не просто порада! – Я не стримався, голос зірвався. – Вона обирає плитку, меблі, навіть банк для іпотеки! А я? Я що, просто гість у нашому житті?
Оля відвернулася, її рухи були різкими, ніби вона намагалася скинути з себе мої слова.
– Ти перебільшуєш. Мама просто хоче нам добра. Чому ти не можеш цього зрозуміти?
Я замовк, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. Вона дивилася кудись повз мене, і я зрозумів, що ця розмова ні до чого не приведе.
Мені важко сказати, коли я почав відчувати, що в нашому шлюбі з Олею я став зайвим. Мабуть, це почалося, коли Марія Петрівна, моя теща, почала щодня дзвонити Олі з «корисними порадами». Або коли Оля, повернувшись із чергової розмови з мамою, сказала: «Мама вважає, що нам варто…» – і це звучало як остаточне рішення. Спочатку я намагався не звертати на це уваги. Казав собі, що це нормально – мати хоче найкращого для доньки, просто допомагає, ділиться досвідом. Але з часом я зрозумів: це не допомога. Це контроль.
Марія Петрівна була харизматичною жінкою. Завжди доглянута, з ідеальною зачіскою і впевненою посмішкою, яка, однак, не зігрівала. Її присутність забирала весь простір у кімнаті. За столом, коли ми вечеряли разом, я відчував, що мої слова ніби розчиняються в її коментарях. Кожне наше рішення – від кольору шпалер до того, куди поїхати у відпустку – проходило через її «схвалення». Оля, здається, цього не помічала. Або не хотіла помічати. Вона слухала маму, як слухають мудрого наставника, і я дедалі частіше відчував себе стороннім у власному житті.
Я не скажу, що Марія Петрівна мені не подобалася. Вона була розумною, знала, як подати себе, і завжди мала відповідь на будь-яке питання. Але її вплив на Олю був настільки сильним, що я почав сумніватися: чи є в нашому шлюбі місце для мене? Я намагався говорити з Олею, але щоразу, коли я заводив розмову про її маму, вона або відмахувалася, або переводила тему. «Ти перебільшуєш, Євгене. Вона просто хоче допомогти», – казала вона, і я відчував, як мої слова відскакують від неї, як від стіни.
Одного вечора я не витримав. Ми сиділи на кухні, гортаючи каталоги меблів для нашого нового будинку. Ми тільки-но отримали ключі від квартири в передмісті Києва – маленької, але нашої. Це мало бути нашим спільним проєктом, нашим початком. Але Оля дістала телефон і показала мені фото дивана.
– Мама каже, що цей краще, ніж той, що ми дивилися. Він із натуральної шкіри, прослужить довго.
Я відчув, як усе в мені напружилося.
– Олю, ми ж учора домовилися про інший. Він нам подобався. І коштував утричі дешевше.
Вона знизала плечима, ніби це дрібниця.
– Ну, мама сказала, що дешеве швидко зноситься. А цей – інвестиція.
– А ми коли-небудь щось вирішуємо самі? – Я відчув, як голос тремтить, але вже не міг зупинитися. – Чи кожен наш крок має затверджувати Марія Петрівна?
Оля різко підняла погляд. Її очі звузилися.
– Не починай, Євгене. Вона просто дбає про нас. Чому ти завжди робиш із цього трагедію?
– Бо я втомився бути третім у нашому шлюбі! – Я встав із-за столу, не в силах сидіти на місці. – Ми мали вибирати разом. Це наш дім, Олю. Наш. Не її.
Вона мовчала, дивлячись кудись повз мене. Потім тихо сказала:
– Ти просто не розумієш, як мені потрібна її підтримка.
Я не відповів. Мені хотілося кричати, але я лише вийшов із кухні, залишивши її саму.
Через кілька днів я вирішив поговорити з Марією Петрівною. Це було непросто – я ніколи не наважувався напряму висловити їй свої думки. Але того вечора я набрав її номер, відчуваючи, як серце калатає.
– Маріє Петрівно, добрий вечір. Можемо зустрітися? Без Олі.
Вона засміялася в слухавку, легко, ніби я пожартував.
– Без Олі? Це щось серйозне, Євгене?
– Так, – коротко відповів я.
Ми зустрілися в кафе на Подолі, яке вона любила. Там подавали каву в маленьких керамічних чашках і тістечка, які вона називала «правильними». Марія Петрівна прийшла в елегантному пальто, пахнучи дорогими парфумами. Вона сіла навпроти, посміхнулася і сказала:
– Ну, Євгене, я слухаю.
Я зробив ковток кави, щоб зібратися з думками.
– Маріє Петрівно, я поважаю ваш досвід і те, як ви дбаєте про Олю. Але я прошу дати нам із нею більше простору. Ми хочемо самі приймати рішення.
Вона підняла брови, ніби здивувалася.
– Простору? Євгене, я лише допомагаю. Оля сама звертається до мене, бо знає, що я можу порадити. Ти ж не думаєш, що я нав’язую свою думку?
– Я думаю, що ви занадто часто вирішуєте за нас, – сказав я якомога спокійніше. – Іпотека, меблі, навіть які штори купити. Це наш дім, Маріє Петрівно. Ми хочемо, щоб він був нашим.
Вона подивилася на мене з легкою посмішкою, але в її очах було щось холодне.
– Оля телефонує мені, бо їй потрібна підтримка. Вона не завжди впевнена у твоїх рішеннях, Євгене. І я, як мати, не можу просто стояти осторонь.
Я відчув, як усе в мені закипіло, але стримався.
– Я її чоловік. І я хочу, щоб ми разом будували наше життя. Без посередників.
Вона відкинулася на спинку стільця.
– Добре, Євгене. Побачимо, як ви впораєтеся самі.
Її тон був спокійним, але я відчув, що це не кінець.
Наступного тижня Оля прийшла додому з новиною, яка мене приголомшила.
– Я сьогодні була в банку, – сказала вона, ставлячи сумку на підлогу. – Зустрілася з консультантом з іпотеки. Той, що працює з мамою. Він уже підготував пропозицію.
Я стояв на кухні, тримаючи тарілку, яку щойно мив. Мої руки зупинилися.
– Зачекай. Ми ж домовлялися, що обговоримо це разом на вихідних.
– Мама сказала, що умови зараз вигідні. Треба діяти швидко, – відповіла вона, ніби це пояснювало все.
– Олю, ти мене навіть не спитала, – я поклав тарілку, відчуваючи, як усе в мені холоне. – Це наш дім. Наше рішення.
Вона зітхнула, відвернувшись до раковини.
– Євгене, не роби з цього проблему. Мама просто хоче, щоб у нас було все найкраще.
– А я хочу, щоб ми вирішували разом! – Я не стримався, голос зірвався. – Ти бачиш, що відбувається? Ти бігаєш до мами за кожною порадою, а я залишаюся осторонь!
Оля різко повернулася до мене.
– Ти просто не цінуєш її досвід! Вона хоче нам добра!
– А я хочу, щоб у нас було наше життя, а не її сценарій! – Я відчув, як слова вириваються, ніби я довго їх стримував. – Я втомився, Олю. Втомився бути зайвим у нашому шлюбі.
Вона мовчала. Потім тихо пішла до кімнати, залишивши мене самого на кухні.
Я не поспішав робити висновки, але зрозумів, що так далі не може тривати. Одного вечора я зібрав кілька речей – ноутбук, пару сорочок, зарядку. Оля сиділа на дивані, гортаючи телефон. Вона підняла погляд, коли побачила мою сумку.
– Ти куди? – Її голос був тихим, але в ньому чувся страх.
– До Сашка, – відповів я. – Мені треба подумати.
– Ти тікаєш? – Вона встала, її очі блищали.
– Я не тікаю, Олю. Я просто хочу знайти місце, де я потрібен.
Вона мовчала, дивлячись на мене так, ніби хотіла щось сказати, але не могла. Нарешті вона тихо промовила:
– Ми можемо це виправити. Я поговорю з мамою.
Я похитав головою.
– Олю, справа не тільки в ній. Ти дозволила їй стати між нами. І я не знаю, як це змінити.
Вона стояла в моїй старій футболці, яку завжди носила вдома. Її обличчя було блідим, і я вперше побачив у ній розгубленість.
– Ти мене покидаєш? – Її голос тремтів.
– Я покидаю цю ситуацію, – сказав я тихо. – Бо в ній немає місця для мене.
Я вийшов, не озираючись. Двері зачинилися з тихим клацанням, але воно відлунювало в моїй голові.
Сашко, мій давній друг, прийняв мене у своїй квартирі на Оболоні. Він заварив свій улюблений чай із лимоном – занадто кислий, як завжди. Ми сиділи на його маленькому балконі, дивлячись на вогні міста.
– Ну, як ти? – спитав він, наливаючи мені ще чаю.
– Як після розлучення, якого ще не було, – я спробував пожартувати, але вийшло сумно.
Сашко кивнув, не поспішаючи з коментарями. Він умів слухати, і це було саме те, що мені потрібно.
– Я хотів дати їй усе, – сказав я після паузи. – Дім, плани, майбутнє. Але щоразу, коли ми щось вирішували, з’являлася Марія Петрівна. І я відчував себе… непотрібним.
– Ти не непотрібний, – тихо сказав Сашко. – Ти просто загубився в їхньому сценарії. Питання в тому, що ти хочеш: боротися за Олю чи за своє право бути собою?
Я задумався. Його слова змусили мене подивитися на все інакше. Може, справа була не в Олі чи її мамі. Може, справа була в тому, що я втратив себе в цьому трикутнику.
Я орендував маленьку квартиру на Троєщині. Вона була тісною, із гудящим холодильником і скрипучою підлогою, але вперше за довгий час я відчув, що дихаю вільно. Тут не було нічиїх порад, нічиїх «кращих варіантів». Я сам обирав, що купити в магазині, як розставити меблі, який чай пити. Це було моє.
Оля писала кілька разів. Короткі повідомлення: «Як ти?», «Мама питає, чи все гаразд». Я не відповідав. Одного дня вона прийшла до моєї нової квартири. Я не знаю, звідки вона дізналася адресу – можливо, Сашко проговорився. Вона стояла біля дверей, тримаючи в руках пакет із печивом, яке ми колись разом купували.
– Євгене, можемо поговорити? – Її голос був тихим, майже благальним.
– Не зараз, – відповів я, стараючись не дивитися їй в очі. – Але, можливо, колись.
Вона постояла ще мить, а потім пішла. Я дивився, як її постать зникає за рогом, і відчув суміш полегшення й болю.
Я сиджу на своєму маленькому балконі, тримаючи чашку гіркого чаю. Київ гуде внизу, пахне літом і асфальтом. Я сам. І в цьому є щось важке, але водночас звільняюче. Я не знаю, чи повернуся до Олі. Не знаю, чи зможемо ми знайти спільну мову. Але я знаю, що більше не хочу жити за чужим сценарієм.
А ви, читачі, як думаєте: чи варто боротися за стосунки, коли в них немає місця для двох? Чи краще відпустити і почати спочатку, навіть якщо це лякає?
