Оля прокинулася рано – важко спати, коли тобі тицяють в обличчя ногами. Вона відкрила очі і перецілувала кожен пальчик на маленькій нозі – донечка спала впоперек ліжка, широко розкинувши руки. Кучерики розпатлані, ротик відкритий, щебетуха і вві сні розмовляє.
Ці миті Оля любила найбільше, коли світ ще не прокинувся і завмирав в очікуванні її щастя і воно розкривало очі, сонно терло носа і говорило: «Ма, давай не підемо сьогодні в садок». Потім відбувався нечутний свисток і вона зривалася з ліжка: поставити на каву, попрасувати одяг, душ, встигнути нафарбуватися, п’ючи каву і одягаючи Настю, одягнутися самій і переодягнути Настю, бо її щось тисне, щось гризе, це їй не подобається, в цьому була вчора, а це брудне.
Тягнути від кожної собаки по дорозі в садок: «Ма, купи собачку! Ось таку маленьку!!!»
– Кнопусику, хто буде за нею прибирати какулі? Я за вами двома не буду.
– Я!
– А хто буде з нею гуляти зранку?
– Я!
– Але ж ти в садок не можеш прокинутися, ми кожного дня спізнюємося. Вибачте, Інно Іванівно, – благально-вибачальна усмішка виховательці.
– Останній раз, – суворо каже та аби щось сказати, бо любить її Настю, хоч і не показує цього.
А як її не любити? На цій думці Оля здригається…
Про те, що матиме маля, вона дізналася запізно, а найгірше, що батько дитини пропав після першого ж побачення. Та й яке то було побачення? Оля – домашня дівчинка з суворим татовим вихованням і бучна вечірка в студентському гуртожитку. Трохи випивки, симпатичний хлопець і вже третьокурсниця педагогічного факультету, відмінниця і староста групи, надія батьків забула геть усе.
На наступний день згадати обличчя хлопця не вдалося, замість обличчя – біла пляма, тільки густе чорняве волосся і високий, їй приходилося ставати навшпиньки, щоб до нього дотягнутися. Спитати подругу, з якою була, посоромилася, бо ще почне кепкувати і всім розплеще, що не така вже й Оля зразкова студентка – он як з першим-ліпшим милувалася. А, коли зрозуміла, що при надії, то питати про хлопця, який так ні разу й не давався чути, вже було пізно і без сенсу.
Найгірше було зізнатися вдома, бо знала реакцію батька, тому вирішила, якось вирішити цю проблемку. Але лікар сказав, що на такому етапі це робити не можна, бо більше ризиків.
«Боже, за що ти мене так покарав? За що? Я ж нічого поганого нікому не зробила! Як я здам екзамени? Як я буду це виховувати без підтримки батьків?» – не одну ніч проплакувала вона.
Рішення прийшло логічне – віддати дитину, орендувати квартиру, щоб ніхто не бачив її стану. Добре, що мама за кордоном і гроші дасть, а тато не дуже й приїжджає до донечки-відмінниці, він же добре її виховав, вона лиш має йти наведеним курсом і все.
Спочатку одногрупники дивувалися, чого її так рознесло, пізніше вона з’являлася лише на контрольні і самостійні, наплівши викладачам якісь нісенітниці. Навесні вона народила.
– У вас донечка, – акушерка не питаючи поставила на неї дитину. Вона думала лише про те, що яке ж щастя, що це все вже закінчилося, цей неймовірно довгий і важкий день. Яка радість. Нарешті. І мимоволі глянула на маля, хоч і обіцяла собі цього не робити, а одразу відмовитися від нього. Дитинка безпомічно тицялася головою розмахувала руками, така маленька і безпомічна.
– «Я маю вчинити правильно, правильно. Як мені далі жити, я не зможу, як я скажу батькам…» На фоні цих думок кволо метушилося маля.
Вона подзвонила мамі і все розказала. Спочатку було абсолютне неприйняття і нерозуміння, ба більше – осуд. На наступний день мама передзвонила. Говорила вже спокійніше і крізь всі слова почула головне: «Я тобі допоможу». Тато з нею не розмовляв. Через пів року приїхала мама, Оля сильно хвилювалася, бо мама змирилася і вже сюсюкала до дитинки через Вайбер, але ж то зустріч. Вийшла з під’їзду з коляскою…
– Показуй вже онуку, – почула батьківський голос.
Фото ілюстративне.
