Чоловік дивився на Олю здивовано, а Ольга зовсім розгубилася. Як же вона одразу не здогадалася? Ванька завжди був розумним і впертим, та й прізвище в нього рідкісне. Зараз їй дуже хотілося просто втекти, але вона розуміла, наскільки дурно це все виглядатиме.
— Здрастуй, Ваню. Іване Олексійовичу.
— Олю, ти що, зовсім з розуму з’їхала? Який я тобі «Олексійович»?
Вона зніяковіло усміхнулася.
— Ну, ти ж на роботі, а я до тебе як клієнт.
— Та яка різниця, як ти до мене? Давай, заходь.
Іван Олексійович, директор і власник великого ріелторського агентства, подивився на секретарку.
— Валентино Карпівно, дві кави, і я для всіх зайнятий.
— Добре, Іване Олексійовичу, зрозуміла.
Оля пройшла в гарний кабінет, оглянулася. На стіні навіть їхнє спільне фото з випуску. «Так, кожен сам собі обрав дорогу».
Колись вони з Ванькою зустрічалися. Точніше, тільки почали зустрічатися. Оля не звертала на нього раніше уваги. Ну, тихий, скромний хлопець, а вона завжди любила грім і блискавку. Ваня ж був занадто урівноважений, за її мірками, навіть нудний. Тож, вона не звертала на нього уваги. «Є такий хлопець на курсі, ну і є».
Якось ввечері, коли вони з дівчатами розійшлися і кожна пішла до себе додому, за нею пішли якісь два дивні чоловіка. Оля так злякалася, що, пройшовши зовсім трохи, кинулася тікати. Вони за нею. І вона не знайшла нічого кращого, як завернути в якийсь темний двір. Тільки коли світло ліхтарів зникло, вона зрозуміла, яку дурість скоїла.
Оля стала спиною до стіни, вирішивши, що битиметься до останнього. Але битися не довелося. Якийсь хлопець вже вкладав її переслідувачів на асфальт, і ним виявився Ванька. Він повертався з тренування, коли побачив, що на іншій стороні вулиці Олька від когось тікає. Ваня, не роздумуючи, кинувся за ними.
— Ти як, ціла?
— Так, так…
У неї ніяк не виходило вимовити слово одразу. Вона заплакала. Ваня взяв її міцно за руку.
— Пішли. Як можна було додуматися в темний двір забігти?
І тут її почало трясти. Так, що Ваня подивився здивовано, потім міцно обійняв її. Їй стало легше. Він був сильний, великий і спокійний. Оля справді заспокоїлася одразу, а ще зрозуміла — їй дуже затишно під таким захистом.
Вони зустрічалися три місяці. Між ними розгорталося щось велике, щось повільне і дуже ніжне. І тут з’явився Сашко, красень який підкоряв жіночі серця.
Оля розуміла, швидше за все, це все безглуздо, але Саша говорив такі слова… Іван ніколи не вмів гарно говорити. Ваня без слів відійшов, а Олі стало прикро. «От так вона, значить, потрібна йому була, що він навіть боротися не став». І вона тут же, на зло всім, вийшла заміж за Сашу.
І начебто спочатку життя було саме таким, яким мало бути, але потім не стало її тата. І, виявляється, Оля зрозуміла це тільки потім — утримував їх саме він.
Саша одразу налаштувався продавати батьківський дім. Він будував його все життя, завжди говорив, що це його мрія, що з самого дитинства хотів мати гарний, великий, красивий дім. Він витрачав на нього своє здоров’я, вбухував туди всі свої гроші і багато працював, щоб цих грошей вистачало. А не стало його раптово, як тільки закінчив оздоблювати дім.
Вона категорично була проти.
— Саш, ну як ти не розумієш? Тато все життя витратив, щоб його збудувати, а ти ось так просто продати?
— Олю, та ти, здається, не уявляєш, скільки за нього можна взяти. Можна купити нормальну тачку, поїхати відпочити, та й взагалі жити в своє задоволення.
— А потім?
Саша дивився на неї не розуміючи.
— Що потім?
— От і я тебе питаю, що потім, коли гроші закінчяться?
Він махнув рукою.
— Ну, коли це ще буде?
— Ні, Саш, я нічого продавати не буду. Немає в цьому ніякої необхідності. Нехай стоїть.
— Цікаво, а яка така необхідність має статися? — Він дивився на неї єхидно.
Чоловік явно був засмучений, адже в голові він уже такі плани намалював.
— Ну, не знаю, захворів хтось серйозно чи ще щось. Ну, серйозна необхідність.
І Оля тепер винила себе, наче накаркала.
Всього за три місяці чоловік захворів.
— Ти хочеш продати батьківський дім?
— Так, хочу його продати і якомога швидше. Час іде. Сашкові все гірше, а лікування дуже дороге.
— Олю, звісно, я допоможу. Ми можемо поїхати, подивитися дім. Потрібно зробити фотографії.
— Звісно, я на сьогодні спеціально взяла вихідний.
Іван крокував будинком і чомусь усміхався.
— Гарний. Знаєш, я от теж завжди мріяв про великий дім, про дружню родину і про дітей. А в тебе як, діти є?
Оля зніяковіла. Вона дуже хотіла дітей, а Саша говорив, що зараз рано, що вони ще зовсім не пожили для себе. Але скільки ж можна жити? Вже вісім років разом. Вона на роботі день і ніч.
— Ні, поки немає.
— Хм. А я от взагалі не одружений. Якось не склалося.
Він підійшов впритул до Олі, стояв, дивився на неї, а потім нахилився і поцілував. Вона не знала, що сталося в той момент, але обхопила Ваню і притулилася до нього. У мозку начебто щось вибухнуло. Спохватилися лише через дві години.
Оля схопилася за голову.
— Господи, що я наробила? В мене чоловік хворий! Ваню, будь ласка, давай все забудемо. Все-все, що тут сталося, зовсім наче нічого й не було. І можна ми тепер тільки по телефону будемо спілкуватися?
Іван уважно на неї подивився.
— М-м, як скажеш.
Наступного дня він подзвонив і сказав, що знайшов покупця, і той готовий уже сьогодні віддати завдаток.
— О, Іване Олексійовичу, спасибі велике. Якраз треба вносити вже першу частину плати за лікування.
— Іване Олексійовичу, значить… Ну тоді до побачення, Ольго Аркадіївно.
Вона поклала слухавку і сама себе сварила. На душі було паскудно. «Не розкисай. У тебе чоловік, і він хворий». Оля до болю закусила губу. А якби Саша не захворів? Вона не стала додумувати, що тоді могло б бути.
Лікар, який мав лікувати чоловіка, їй не сподобався, але в нього було стільки відзнак. Хоча, дивно, начебто й лікар, а зуби якісь негарні, темні, збоку взагалі не було двох. Оля дуже критично ставилася до зубів. Вважала, що людина в першу чергу повинна слідкувати за ними.
Вони склали якусь угоду. Саша там розписався, Оля передала гроші.
— Олю, ти їдь додому, а ми зараз обговоримо план лікування. Що, куди, як?
— Гаразд. А хочеш, зачекаю тебе?
— Та не треба. Це ж не на 15 хвилин.
За два дні Саша поїхав. Оля ніяк не могла зрозуміти, чому не можна лікуватися тут.
— Ти з розуму з’їхала? — випучив очі чоловік. — Яке тут може бути лікування? Все розкрадено. Ти головне не забудь другу частину грошей вислати на карту. Ну як угода відбудеться. Не сумуй тут.
Оля розплакалася. Ну, звісно, шкода було всіх: і чоловіка, такий же молодий; і себе; і батьківського дому.
Минуло кілька днів. Ольга вирішила пройтися. У домі було тихо, пусто. Сашко й раніше не дуже балував її увагою, але тоді він все одно був тут. А зараз взагалі якось пусто все стало.
Оля йшла вулицею, розглядала перехожих і раптом завмерла. Постояла трохи, навіть очі протерла, але ні, видіння нікуди не поділося. Той самий лікар, якому вона віддала за лікування гроші, прямо зараз підмітав вулицю.
Вона не знала, що робити. Взагалі жодних думок у голові не було. Ольга дістала телефон.
— Ваню, Ванечку, ти можеш під’їхати?
— Олю, що у тебе з голосом? Ти де?
— Я тут. Тут лікар, який гроші… Ваню, приїжджай, будь ласка.
Їй хотілося плакати.
— Так, спокійно, вже їду. Просто скажи, де ти?
— Я… — Оля оглянулася, несподівано усміхнулася. — Ой, біля нашої кав’ярні.
— Стій на місці.
Чоловік з мітлою ще навіть не дійшов до ґанку кав’ярні, як біля неї роздався голос:
— Розслабся, я тут. Ну, що сталося?
Вона повернулася до нього, і по щоках одразу покотилися сльози.
— Ваню, щось відбувається. А що, я не розумію. Бачиш он того двірника? Він був лікарем. Я віддала йому гроші! Вони щось зробили з Сашею! Потрібно викликати поліцію!
— Так, коли ти віддавала гроші, Саша був?
— Ну так.
— А потім ти його бачила?
Оля кивнула.
— Так, він був ще день вдома, потім поїхав.
— Хм, нелогічно, не знаходиш? Вони хотіли з ним щось зробити, але відпустили на деньок додому?
— Ваню, я не розумію, про що ти? Що ти маєш на увазі?
— А ми зараз усе запитаємо прямо у цього чоловіка. Що тягти?
Ваня зробив крок вперед. Оля злякано гукнула, але Іван уже тримав двірника за рукав.
— Ти що?
Дворник побачив Олю й знітився.
— Я тут ні до чого. Він мені, до речі, заплатив тільки половину від обіцяного і все. Десятку обіцяв дати, віддав тільки п’ятірку. Знав би, що обдурить, і старатися б не став, терміни ці всякі заучувати.
Двірник плюнув і скинув руку Івана.
— Відчепись ти! Я не збираюся нікого ображати.
Оля відчула, що земля якась нестійка стала під ногами, начебто вона хиталася. І останнє, що почула, — крик Івана:
— Олю, Олю, що з тобою?
Вона розплющила очі. Над нею схилився Ваня.
— Ваню, Ванюша!
— Ну що, Ванюша? — він присів поруч.
— От як знав, що потрібно постійно знаходитися поруч, щоб ти знову нікуди не вплуталася. Олю, ну як можна бути такою наївною?
— Ваню… А угоду щодо дому не можна зупинити? Я спробую взяти кредит, щоб повернути завдаток.
— Угоду? Ну, за бажання, можна все. А ви чому з чоловіком там не жили?
Оля знизала плечима.
— Розумієш, тато завжди мріяв, щоб у домі жила велика родина, щоб дітлахи бігали, а чоловік не хотів дітей, а я не хотіла, щоб він там жив.
— Зрозуміло. Підводься. Їхати треба.
— Їхати куди?
— Ну, для початку — до поліції. Двічі вже звідти дзвонили. Дядько Вася активно дає показання.
Оля була не просто шокована. Вона була розбита вщент. Адже у чоловіка давно була коханка, а на роботі він не з’являвся вже півроку. І коли йшов «на роботу», ну, нібито туди, йшов до своєї коханки. І от зараз на морі він теж був з нею.
Ольгу начебто розбудили. Голова ясною стала, і вона, подивившись на себе збоку, жахнулася. «Мямля, тютя». Вона б ще довго лаяла себе, якби Ваня не підняв її зі стільця.
— Олю, у нас ще справи.
— Справи… — Вона невесело усміхнулася. — Так, у мене зараз багато справ. На розлучення подати, відібрати гроші, дім повернути. Поїхали.
— Чого ж ти така вперта? А? — Іван підштовхнув її до машини.
Оля сіла, зовсім не розуміючи, куди він збирається її везти, якщо в неї стільки невідкладних справ.
Машина зупинилася біля батькового дому.
— Ти привіз мене сюди? А новий господар тут? Ми з ним поговоримо.
— Ну, можна сказати й так.
Вони увійшли. Причому Оля помітила, що Іван відчинив двері ключем сам, а отже, там нікого не було. Вона уважно на нього подивилася.
— Ваню, ти прямо якийсь казково загадковий.
Чоловік похмуро подивився на неї.
— Кожен раз, коли ти поруч, боюся потрапити в дурку, тому що ти, ну, просто зводиш мене з розуму. Я… ти… Отже, дім купив я. Ось ключі. Я, коли побачив його вперше, одразу закохався. Вирішив, що саме тут обов’язково бігатимуть мої діти. Але народжувати-то мені їх нікому, а тобі він справді важливий.
Він вклав ключі в її руку і відійшов до вікна. Оля якийсь час дивилася на зв’язку. Потім на спину Івана, потім усміхнулася і якось спокійно видихнула, начебто знайшла нарешті складне і правильне розв’язання важкої задачі.
Вона підійшла до Вані ззаду, обняла його руками. Він сіпнувся, але не повернувся.
— Ваню, а пам’ятаєш, як ми обіцяли завжди говорити один з одним прямо?
— Пам’ятаю. Правда, хтось не дуже-то слово своє стримав.
— Ваню, ну давай не будемо, давай не будемо…
Він повернувся.
— Я тільки не розумію, ти зараз до чого.
— Хочу тобі поставити пряме питання. Дуже. І отримати на нього чесну відповідь без усяких там відмазок.
Іван подивився з цікавістю.
— Ну-ну, давай.
Оля помовчала трохи, а потім подивилася прямо в очі.
— Ваню, а можливо, ну, раз ми хочемо одного й того самого, я буду тією, хто народить тобі дітей?
Іван повільно опустився на підвіконня.
— Ти серйозно?
Оля дивилася на нього з занепокоєнням, а він мовчав. Потім схопився і заревів:
— Ну так, це ж усе! Усе, про що я тільки міг мріяти!
Гроші вдалося повернути. Не їм, правда, а поліції. Олександр був дуже здивований, що Оля не збиралася його пробачати. Ну а коли дізнався, що в неї інший чоловік, взагалі став всім говорити, що у всій ситуації він жертва.
Ну а Олі було байдуже. Вона зараз думала зовсім про інше. Адже днями лікар підтвердив вагітність, а Ваня про це ще не знав. Ох, і влаштує ж вона йому сюрприз саме в той день, коли вони переберуться в батьківський дім.
