– Ой, Ольго, хто ж тебе заміж візьме таку руду? – сумно голосила Галина Іванівна.
– Найкрасивіший хлопець, мамо, я ж не руда, а золота, – реготала дівчина.
– Та ну тебе, – махала на неї рушником мати, – сміхотуня нерозумна.
Ольга була весела, з дзвінким голосом, співала гарно, заводила своїм запалом усю свою компанію. Симпатична дівчина, веснянкувата, з величезними зеленими очима, мала розкішне ледь кучеряве волосся темно-рудого кольору. У дитинстві вона спочатку ображалася на хлопчаків, які її дражнили «рижа, під горщик пострижена», а потім перестала звертати на них увагу. Згодом дражнити її перестали, але й не кликали на побачення і не проводжали до дому з танців, коли вона стала старшою.
Звичайно, вона сумувала вечорами, дивлячись, як сусідських дівчаток проводжають хлопці, але не давала собі розкисати. Потім подруги одна за одною повискакували заміж, у них з’явилися діти. Ользі вже стукнув двадцять один рік, їй теж хотілося заміж, дітей, тим більше що вона працювала вихователем в яслах, а її подруги приводили до неї своїх діточок. Мама намагалася познайомити доньку із синами подруг та знайомих, але руду дружину ніхто не хотів.
– Мамо, досить мене знайомити з ким попало!
– Олю, та я тобі добра бажаю, он тобі вже скільки років, а ти все незаміжня.
– Мам, а кого ти приводиш, це хіба наречені? Один сидить за столом у носі колупає і маму додому кличе, бо зараз футбол по телевізору почнеться. Другий без маминого дозволу слова сказати не може. Для чого мені такі?
– Ось ти одна і залишишся зі своїми примхами!
– Не залишусь! У мене чоловік буде найкрасивіший, найулюбленіший!
– Ну давай, шукай такого, років до дев’яносто може і знайдеш.
Насправді Ользі подобався хлопець. Він, правда, набагато старший за неї був, на цілих десять років, але закохана вона в нього була ще з юного віку. Він мав темне волосся і величезні сині очі. Після служби він прийшов з такою накачаною фігурою, що за ним усі дівчата і молодиці оглядалися.
А ще він був геологом. Для Ольги це слово звучало казково. Вона уявляла, що він їздить в експедиції, а там печери Алі-баби із золотом та коштовним камінням. Ігор на неї не звертав уваги, вона для нього була занадто маленькою.
Одного разу тільки вони розмовляли. Якось Ольга їхала на навчання, до Києва, електричкою. Народу було багато, всі місця зайняті, а навпроти неї залишалося вільне місце. Вона забула, як дихати, коли на це місце раптом сів Ігор. Дівчина дивилася на нього такими очима, що він засміявся.
– Ти чого, золота?
– Я не золота, я руда, – сказала Ольга.
– Мені згори видніше, – знову посміхнувся хлопець.
У нього в руках була старенька фіброва валіза, Ольга давно таких не бачила. Він поставив валізу між сидіннями, але дівчині нікуди стало ставити ноги. Вона спробувала зрушити чемодан, але той не піддавався.
– Сидіти незручно, – спитав хлопець, – зараз посуну.
– Ігоре, а що в тебе там? – не витримала дівчина, – наче каміння.
– А ти знаєш, як мене звати?
– Так. Ти Ігор Орленко, а я донька тітки Галі Мартинючки.
– Зрозуміло, то ми земляки, – усміхнувся хлопець, – а в валізі справді каміння. Я вчора лише з експедиції. Мене друзі до дому довезли машиною, та випадково вивантажили валізу зі зразками разом із моїми речами. Тепер доводиться самому у контору везти. На вокзалі мене хоч на машині зустрінуть, бо вже всі руки відтягнув з цією вагою.
– А чи можна подивитися? – у Ольги аж очі спалахнули.
– Дивись, – Ігор відкрив валізу.
Там лежало якесь каміння з прив’язаними бирками, а більшу частину займала плита з якогось білого каменю вся в металевих зернах сріблястого кольору. Для Ольги це було приблизно як казкові багатства.
– Це що? – спитала вона тихим голосом.
– Це пірит, – відповів Ігор, – хочеш шматочок?
– А можна? Дуже хочу!
Хлопець дав їй невеликий шматочок, що відколовся від плити, дівчина була в захваті. Всю дорогу, що залишилася, вони Ігор розповідав про свої експедиційні будні, а Ольга з благоговінням дивилася на нього.
Дівчина зберігала шматок піриту, як найбільше багатство. Вона носила камінь із собою в сумочці, загорнувши в хустинку, а іноді діставала його і милувалася.
Із чергової експедиції Ігор привіз собі дружину Регіну. Точніше після првернення, він поїхав до столиці, а звідти вже привіз довгоногу блондинку і сказав, що це його дружина. Ольга ніби почорніла від горя. Вона розуміла, що не потрібна хлопцеві, для нього вона мала, але присутність жінки поряд з ним поранила її до глибини душі. Дівчина навіть вирішила обрізати своє довге волосся і пофарбувати його в інший колір, але мати відмовила, мотивуючи тим, що донька тоді стане несправжньою, такою ж, як усі ці фарбовані блондинки, а полюбити її повинні такою, якою вона є.
Ігор поїхав до чергової експедиції, а дружина залишилася одна вдома.
Працювала вона в адміністрації селища діловодом, із місцевими жінками намагалася не спілкуватися, лише за потребою. Коли чоловік поїхав, Регіна потоваришувала з нудьги з Люською, яка жила в сусідній квартирі і приторговувала біленькою. Зрештою квартира Ігоря перетворилася на кубло. Там постійно збиралися галасливі компанії. Сусіди викликали поліцію, Регіна щоразу клялася, що більше не повторитися і починала все спочатку. Скінчилося все сумно. Повернувся Ігор з експедиції, побачив на що дружина перетворила його квартиру, почув усі історії від обурених сусідів та й відправив дружину назад до батьків у столицю.
Якось Ольга йшла додому пізно ввечері, вона після роботи заходила до своєї тітки і засиділася в гостях. Вона побачила, що на лавці біля фабрики сидить чоловік, це був Ігор.
– Ти що робиш? – обурилася дівчина, – ти ж ніколи не пив!
– Ти хто? – хлопець глянув на неї важким поглядом, – а, золота. Привіт, будеш трошки?
– Не буду, і ти не смій, – сказала Ольга, забираючи пляшку з рук Ігоря.
– Віддай, – обурився чоловік, – що ти розумієш? Я летів додому, як на крилах, думав дружина чекає, а тут таке.
– Так вона тебе й не кохала, – спокійно сказала дівчина.
– А хто мене такого полюбить?
– Я тебе кохаю! – сміливо сказала Ольга.
Ігор навіть протверезів.
– Чуєш, золота, словами не кидайся.
– А я тобі правду кажу, давно тебе люблю, тільки я тобі мала та руда.
– Ти дівчисько зовсім.
– Я старенька вже, мені вже двадцять два.
– Ха-ха-ха, – радісно засміявся Ігор, – старенька вона. Раз така смілива, виходь за мене заміж.
– І вийду, засилай сватів хоч завтра, а зараз ходімо додому, до весілля треба готуватися, – засміялася дівчина.
Вони розійшлися у різні боки. Наступного дня ввечері в будинку Ольги з’явився Ігор зі сватами. Вона навіть не чекала, думала, що він усе забув. Її мама була здивована не менше. Домовилися, що весілля справлять за місяць. Святкування вийшло веселе. Столи накрили прямо в саду, Погода сприяла. Наречений з нареченою були ошатні та щасливі.
– Дякую тобі, – прошепотів Ігор нареченій.
– За що?
– Що в коханні мені зізналася, а то я так і залишився б без тебе і ніколи не дізнався, що таке щастя.
Через рік у них народилася донька, а ще через два синочки. Ігоря перевели до Львова, там йому дали квартиру. В експедиції він більше не їздив. Вони прожили все життя разом, не розлучаючись. Все життя вона його називала «мій коханий», а він її «моя золота».
