Я стояла біля вікна своєї квартири, милуючись, як останні промені сонця забарвлюють стіни в теплі відтінки. Стара люстра, яку ми з бабусею колись вибирали на блошиному ринку, кидала на стелю химерні тіні.
П’ять років тому, коли Андрій вперше переступив поріг цього дому, він назвав його «затишним гніздечком». Але тепер, дивлячись на рідні стіни, я не відчувала колишнього щастя. Щось змінилося — не в квартирі, а в нас.
— Оленко, мама телефонувала, — Андрій вийшов із кухні, витираючи руки рушником. — Хоче завтра заїхати, подивитися, як ми тут.
Я ледь стримала гримасу. Лариса Степанівна останнім часом зачастила з візитами, і кожен її прихід залишав по собі гіркий присмак роздратування.
— Знову розповідатиме, яка в нас тісна кухня? — я намагалася говорити спокійно, але голос тремтів.
— Ну що ти одразу? — Андрій зітхнув. — Мама просто турбується про нас.
Турбота Лариси Степанівни нагадувала мені надмірну опіку, яка більше дратує, ніж гріє. Особливо останні місяці, коли вона з порога починала критикувати нашу квартиру: то планування незручне, то стіни старі.
Наступного ранку дзвінок у двері пролунав рівно об одинадцятій — свекруха завжди була пунктуальною. Я відчинила двері, натягнувши ввічливу усмішку.
— Оленочко, як справи? — Лариса Степанівна, елегантна жінка з бездоганною зачіскою, переступила поріг. — Ой, а що це в тебе шпалери в коридорі відклеїлися? І вішак цей старий зовсім не пасує.
Я лиш усміхнулась награно. Вішак ми з бабусею купили в антикварній крамниці, і він ідеально вписувався в інтер’єр.
— Чай питимете, Ларисо Степанівно? — запитала я, стримуючи роздратування.
— Питиму, звісно. Але давай у вітальні посидимо, у тебе на кухні якось задушливо.
Вона одразу відчинила вікно, хоча надворі було прохолодно.
— Знаєш, — Лариса Степанівна розмішувала чай срібною ложечкою, — я придивилася до чудової квартири в новобудові. Три кімнати, простора кухня. І район престижний.
Я застигла з чашкою в руках.
— Навіщо нам інша квартира? У нас є своя.
— Оленко, але ж ти розумієш, що ця квартира, як би сказати? Застаріла! — свекруха зітхнула. — Тут навіть дитячої не буде де облаштувати, коли ви наважитеся на малюка.
— Ми поки не плануємо дітей, — відрізала я.
— І дарма! — Лариса Степанівна одразу змінила тон. — У вашому віці вже час думати про нащадків. Андрій у мене пізня дитина, я хочу встигнути поняньчити онуків.
— Ларисо Степанівно, я ціную вашу турботу, але це моя квартира, і я не збираюся її продавати.
— Твоя? — вона здивовано підняла брови. — А як же Андрій? У сім’ї треба думати про спільне майбутнє.
Того вечора, коли Андрій повернувся з роботи, я все ще була пригнічена розмовою зі свекрухою.
— Андрію, нам треба поговорити, — я сіла навпроти нього на дивані.
— Що сталося? — він виглядав стомленим.
— Твоя мама знову заговорила про продаж квартири.
— І що тут такого? — Андрій знизав плечима. — Може, вона має рацію? Квартира й справді тіснувата.
— Тіснувата? — я відчула, як усередині все кипить. — П’ять років тебе все влаштовувало, а тепер раптом стало тісно?
— Просто мама каже.
— До чого тут твоя мама? — я підвищила голос. — Це наше з тобою життя!
— Так саме — наше! — Андрій теж не стримався. — А ти поводішся так, ніби ця квартира тільки твоя.
— Бо вона моя! Її залишила мені бабуся!
— І що, ми все життя маємо жити в музеї на згадку про твою бабусю? — Андрій різко встав. — Я хочу просторого спільного житла!
Я просто не могла повірити своїм вухам. Його тон, його слова. Він явно готувався і вже давно йому накипіло. Андрій, помітивши мою реакцію, одразу змінив тон.
— Вибач, я не те мав на увазі.
— Ні, ти сказав саме те, що думав, — я відчувала, як тремтять руки. — Я завжди знала, що ти підтримуєш свою маму, але не думала, що аж так.
Наступного дня Лариса Степанівна з’явилася знову, цього разу з глянцевими журналами.
— Дивися, які інтер’єри! — вона розклала сторінки на столі. — У тій квартирі, про яку я казала, можна зробити саме такий ремонт.
Я мовчки зібрала журнали.
— Ларисо Степанівно, я ж сказала — ми нікуди не переїжджаємо.
— Яка ж ти вперта! — вона сплеснула руками. — Андрій учора телефонував, сказав, що ви обговорювали це питання.
— Обговорювали, — я стримувала роздратування. — І я сказала своє остаточне слово.
— Дівчинко моя, — свекруха перейшла на довірливий тон, — зрозумій, я ж про вас дбаю. Район тут неперспективний, до метро далеко. А там — новобудова, консьєрж, підземний паркінг. Нині це дуже важливо.
Я вийшла з кухні, залишивши її договорити на самоті. Такі розмови ставали нестерпними. А коли через кілька днів Андрій почав приносити додому буклети з новобудовами, я відчула, що втрачаю контроль.
— Дивися, які планування! — він розкладав брошури на журнальному столику. — А тут навіть ціни вказані. Якщо продати твою квартиру.
— Мою квартиру, — я наголосила на слові, — ніхто продавати не буде.
— Але ж можна хоча б зустрітися з рієлтором? Дізнатися варіанти? — Андрій виглядав щиро здивованим.
Я втомлено потерла скроні. Від постійного повторення одного і того ж починало паморочитись у голові.
— Андрію, я не розумію, що відбувається. Раніше тебе все влаштовувало.
— Я просто почав думати про майбутнє, — він знизав плечима. — Мама правильно каже.
— Знову мама! — я різко встала. — Може, нам ще й до неї переїхати жити?
Того ж вечора до мене дійшли перші чутки. Двоюрідна Андрія, Софія, зателефонувала нібито просто побалакати, але розмова швидко звернула в неприємне русло.
— Знаєш, тітка Лариса дуже переживає, — почала вона обережно. — Каже, ти зовсім не думаєш про сім’ю. Усі вважають, що треба йти в ногу з часом, а ти вперто стоїш на своєму чомусь.
Я відчула, як обличчя заливає фарбою.
— А ще що тітка Лариса про мене розповідає? — запитала я, стримуючи гнів.
— Ну, — Софія зам’ялася. — Вона каже, що ти надто зациклена на собі й гальмуєш розвиток сім’ї.
Того вечора я спробувала поговорити з Андрієм. Він лежав на дивані, гортаючи черговий каталог нерухомості.
— Андрію, нам треба серйозно поговорити. Твоя мама розпускає про мене плітки.
— Та годі тобі! Які плітки? — він навіть не відірвався від буклета.
— Вона всім родичам розповідає, що я думаю лиш про себе і не дбаю про сім’ю.
— Ну, а що ти хочеш? — Андрій нарешті підняв очі. — Ти й справді поводишся дивно. Усі дають слушні поради, а ти чіпляєшся за дрібниці.
— Ось як? — я ледве стримувала обурення. — Тобто моє слово для тебе — дрібниця?
Андрій лише махнув рукою, знову занурившись у каталог. Я зрозуміла, що розмови не вийде.
Через тиждень сталося те, що остаточно вивело мене з рівноваги. Повернувшись із роботи раніше, я почула голоси з квартири ще на сходах. Відчинивши двері своїм ключем, я застигла на порозі.
У вітальні зібралася ціла делегація: Лариса Степанівна, її дві сестри й незнайомий чоловік із блокнотом. Вони жваво обговорювали планування, прикидаючи, як краще презентувати квартиру покупцям.
— А цю стіну можна знести, — впевнено казав незнайомець, постукуючи олівцем по стіні. — Тоді простір стане сучаснішим.
— О, Оленочко! — Лариса Степанівна першою помітила мене. — А ми тут вирішили допомогти з оцінкою квартири. Познайомся, це Віктор Павлович, досвідчений рієлтор.
Я повільно поклала сумку на тумбу.
— А хто вас сюди впустив?
— Андрій дав ключі, — безтурботно відповіла свекруха. — Сказав, що ти не будеш проти, якщо ми оглянемо квартиру з професіоналом.
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Мій чоловік дав ключі від моєї квартири чужим людям!
— Геть, — тихо сказала я.
— Що? — Лариса Степанівна театрально приклала руку до вуха.
— Геть із моєї квартири! Усі геть!
Коли непрошені гості нарешті пішли, я набрала номер Андрія.
— Ти дав матері ключі від квартири? — мій голос тремтів.
— Так, вона попросила показати квартиру рієлтору. Я подумав.
— Яким місцем ти думав? — я ледве стримувалася. — Це моя квартира, Андрію. Моя! І ніхто не має права розпоряджатися нею без моєї згоди.
— Олено, припини влаштовувати сцени, — він зітхнув. — Мама старається для нас.
— Поговоримо ввечері, — я обірвала розмову.
Того вечора Андрій повернувся пізно. Я чекала його, сидячи в кріслі.
— Андрію, це останнє попередження. Або ти поговориш із матір’ю й поясниш, що квартира не продається, або.
— Або що? — він втомлено сів на диван.
— Або нам доведеться серйозно подумати про наше майбутнє.
— Я поговорю, — невпевнено пообіцяв він. — Завтра поговорю.
Але я вже не вірила його словам. Наступного дня Лариса Степанівна з’явилася знову, цього разу з папкою документів і новим рієлтором.
— Оленочко, ми все продумали! — вона бадьоро зайшла до квартири, не чекаючи запрошення. — Олексій Миколайович прорахував чудові варіанти. Ось, дивися.
Андрій знову почав її підтримувати. Я відчула, як усе всередині обірвалося. Усі накопичені образи, розчарування в чоловікові, постійна втома від оцих сцен — усе це вирвалося назовні.
— Досить! — мій голос дзвенів від напруги. — Я більше не дозволю вам із матір’ю розпоряджатися моїм домом. Шукайте собі іншу квартиру!
Лариса Степанівна відсахнулася, ніби я сказала щось образливе.
— Як ти смієш так розмовляти зі старшими? — вона повернулася до сина. — Андрію, ти чуєш, що твоя дружина собі дозволяє?
Але я вже не могла зупинитися:
— Геть звідси! І щоб більше вас тут не було!
Того ж вечора я викликала майстра й поміняла замки. Андрій, повернувшись із роботи, довго дзвонив у двері.
— Ти чого? — обурився він, коли я нарешті відчинила. — Що за дитячі забавки?
— Дитячі? — я склала руки. — А давати ключі від моєї квартири чужим людям — це по-дорослому? Показувати її без відома господині — це нормально?
— Це моя мати, а не чужі люди! — Андрій підвищив голос. — Вона думає про майбутнє сім’ї, а ти влаштовуєш сцени.
— Саме так. Твоя мати, яка намагається керувати нашим життям. А ти їй потакаєш.
Андрій нервово ходив по кімнаті.
— Ти руйнуєш сім’ю своїм упертістю! Невже так складно хоча б обговорити варіанти?
— Нема чого обговорювати. Це моя квартира, і я нікуди звідси не переїду.
Він зупинився, пильно подивився на мене:
— Знаєш що? Я так більше не можу. Піду зберу речі. Одумаешся — дзвони.
— Чемодан у шафі, — тихо відповіла я.
Андрій повільно збирав речі, сподіваючись, що я його зупиню. Але я мовчала. Через дві години він поїхав до матері. Я сиділа на кухні, дивлячись на чашку з охололим чаєм. Дивно, але замість жалю я відчувала полегшення.
Наступного дня я подала заяву на розлучення. Лариса Степанівна намагалася телефонувати, але я заблокувала її номер. Андрій надіслав повідомлення: «Може, все-таки поговоримо?» Я не відповіла.
Розлучення пройшло швидко. Андрій не чинив перешкод, лише під час останньої зустрічі в суді сказав:
— Знаєш, мама вважає, що ти робиш помилку.
— А що вважаєш ти, Андрію? — запитала я. — Хоч раз у житті, що думаєш ти сам?
Він промовчав, і я зрозуміла, що вчинила правильно.
Весною я затіяла ремонт. Не той, який пропонувала Лариса Степанівна, а саме такий, про який я мріяла. Світлі стіни, яскраві акценти, улюблені хай і старі речі на своїх місцях.
— Тепер тут справді затишно? — сказала мама, допомагаючи вішати штори. — Скажи, шлюб був вартий того? Чому хоча б було не подивитись якісь варіанти. Ти надто вперта, доню.
А я вважаю, що я була права і ніхто не мав права розпоряджатись тим, що було мені дороге. Хіа ж ні?
Головна кратинка ілюстратвина.
