Я сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках чашку з охололим чаєм. На годиннику була дев’ята вечора, син Данилко вже спав, а Тарас гортав щось у телефоні, сидячи на дивані.
Моя перша зарплата в 12000 гривень прийшла тиждень тому, і я вже знала, куди її витрачу: трохи на косметику, нові чоботи (старі вже розлізлися), а ще планувала сходити з подругами в кафе.
Нічого екстравагантного, просто маленькі радощі, яких я не дозволяла собі, сидячи в декреті. Але реальність виявилася зовсім іншою.
— Тарасе, — обережно почала я, — нам треба поговорити про гроші.
Він відірвався від телефону, підняв брову, але нічого не сказав. Я ковтнула і продовжила:
— Я помітила, що останнім часом ти просиш мене додавати на все: продукти, комуналку, навіть інтернет. Моя зарплата, вона ж не гумова. Я нічого не встигаю собі купити.
Тарас знизав плечима, наче я сказала щось очевидне.
— Ну, ти ж працюєш тепер, Олено. Усі нормальні сім’ї так роблять — діляться витратами. Я ж не вимагаю нічого надзвичайного.
Нормальні сім’ї? Ми ж ніколи не домовлялися про спільний бюджет. Усе почалося, коли я вийшла з декрету. Чотири роки я сиділа з Данилком, а Тарас повністю забезпечував сім’ю.
Його зарплата в 25000 гривень покривала все: від оренди квартири до памперсів. Я була вдячна, справді. Але тепер, коли я почала заробляти, він раптово перестав давати мені хоч копійку.
Мої 12000 гривень розчинялися в спільних витратах, а його гроші залишалися недоторканними.
— Але ж, Тарасе, — я намагалася говорити спокійно, — моя зарплата вдвічі менша за твою. Якщо ми ділимо все порівну, то я залишаюся без нічого. Це нечесно.
Він скривився, наче я звинуватила його в чомусь.
— Ти що, хочеш, щоб я один усе тягнув? Ти ж сама казала, що хочеш працювати, бути незалежною. Ось і будь.
Ці слова глибоко обурили мене. Я справді хотіла працювати, але не для того, щоб усі мої гроші йшли на продукти чи рахунки. Я мріяла про маленьку фінансову свободу, про можливість купити собі щось без почуття провини. Але Тарас, здається, цього не розумів.
Моя історія почалася чотири роки тому, коли я відчула що при надії. Ми з Тарасом одружилися за пів року до того, і я була на сьомому небі від щастя.
Він був турботливим, приносив додому квіти, жартував, що я його “найкраща інвестиція”. Ми ніколи не говорили про спільний бюджет.
Він заробляв, я готувала вечерю і створювала затишок. Мені це подобалося. Коли з’явився Данилко, я пішла в декрет, і Тарас узяв на себе всі витрати. Я не просила багато — хіба що на дитячі речі чи щось для дому. Він ніколи не скаржився.
Але після чотирьох років удома я відчула, що втрачаю себе. Мені хотілося вийти в люди, мати власні гроші, бути кимось, крім мами і дружини.
Я влаштувалася секретарем в офіс неподалік від дому. Зарплата — 12000 гривень, невелика, але для мене це був початок. Я уявляла, як куплю собі нову сукню, піду на манікюр, а частину відкладу на майбутнє. Та реальність виявилася іншою.
Перший місяць на роботі був як свято. Я відчувала себе живою, потрібною. Колектив був привітним, начальниця хвалила за організованість. Я вже планувала, як витрачу першу зарплату. Але одного вечора Тарас сказав:
— Олено, завтра їдемо за продуктами. Додаси 3000 гривень, добре? У мене зараз трохи не вистачає.
Я здивувалася, але кивнула. Він же завжди платив за все, тож я не хотіла здаватися жадібною. Ми поїхали в супермаркет, набрали повний візок: м’ясо, овочі, крупи, солодощі для Данилка.
На касі я додала свої 3000, хоча в душі щось кольнуло. У нього ж була зарплата недавно, чому він просить у мене?
Через тиждень історія повторилася. Потім він попросив додати 2000 на комуналку. Ще через кілька днів — 500 на інтернет. Я почала помічати, що мої гроші тануть швидше, ніж я встигаю їх заробити. На косметику чи чоботи вже не залишалося нічого. Я навіть не могла відкласти 500 гривень, як планувала.
Одного вечора я не витримала і почала ту розмову. Ми сиділи на кухні, Данилко грався в кімнаті. Я вирішила бути прямою.
— Тарасе, я хочу зрозуміти, що відбувається. Чому ти постійно просиш у мене гроші? Твоя зарплата ж не змінилася, правда?
Він зітхнув, відсунув телефон і подивився на мене.
— Олено, я ж не прошу нічого надзвичайного. Ми сім’я, ми ділимо витрати. Ти ж не хочеш, щоб я один усе тягнув?
— Але ми так не домовлялися! — я намагалася не підвищувати голос. — Моя зарплата — це мої гроші. Я думала, що можу витрачати їх на себе, на Данилка, а не віддавати все на спільне.
Він розсміявся, але якось холодно.
— На себе? Ти серйозно? Скільки тобі треба тієї косметики чи одягу? У тебе ж усе є. Краще б Данилкові щось купила.
Я відчула, як обличчя палає. Це було несправедливо. Я купувала Данилкові іграшки, одяг, платила за його гурток малювання. Але Тарас бачив лише те, що хотів бачити.
— Тарасе, я купую для Данилка. Але я хочу мати щось і для себе. Моя зарплата — 12000, твоя — 25000. Якщо ми ділимо все порівну, я залишаюся без копійки, а ти — при своїх.
Він знизав плечима.
— Ну, то економ. Не купуй зайвого. Усі нормальні сім’ї так живуть.
Це “усі нормальні сім’ї” мене вразило. Я відчула себе якою нетакою, жадібною, скнарою. Але в глибині душі знала, що це не так. Я мала право на свої гроші, на свої маленькі мрії. І я вирішила, що пора щось змінювати.
Наступного дня я зателефонувала своїй подрузі Марті. Ми дружили ще зі школи, і вона завжди була моєю підтримкою. Ми зустрілися в кафе біля її роботи. Я замовила каву, хоча в душі порахувала, що 80 гривень за неї — це розкіш, яку я зараз не можу собі дозволити.
— Марто, я в глухому куті, — почала я, розмішуючи цукор у чашці. — Тарас поводиться так, наче мої гроші — це наші, а його — тільки його. Я не бачу своєї зарплати вже другий місяць.
Марта нахмурилася, відставила свій кекс і подивилася на мене.
— Стоп, Олено. Ти серйозно? Він заробляє вдвічі більше, але ти платиш за все порівну? Це ж абсурд!
— Я знаю, — зітхнула я. — Але він каже, що так живуть усі нормальні сім’ї. Може, я щось не розумію?
— Та ні, це він не розуміє! — Марта аж руками сплеснула. — У нас із Віталієм спільний бюджет, ми скидаємося пропорційно до зарплат. Він заробляє більше, то й платить більше. А твоїй ситуації я взагалі не бачу логіки. Він що, економить на тобі?
Я задумалася. Економить? Чи просто звик, що я завжди погоджуюся? Я розповіла Марті, як Тарас просить “додати” то на одне, то на інше. Вона слухала, і її очі дедалі більше округлялися.
— Олено, це маніпуляція, — сказала вона нарешті. — Він не хоче брати на себе більше, бо знає, що ти поступишся. Треба ставити межі.
— Але як? — я відчувала себе безпорадною. — Якщо я скажу, що не додаватиму, він подумає, що я жадібна. Або ще гірше — почне дорікати, що я не дбаю про сім’ю.
Марта посміхнулася і взяла мене за руку.
— Слухай, ти не жадібна. Ти маєш право на свої гроші. Спробуй поговорити з ним ще раз, але чітко. Склади список витрат, покажи, скільки ти віддаєш, а скільки він. Якщо не зрозуміє, то ну, я б на твоєму місці приховала частину зарплати. Сказала б, що премію не дали чи ще щось.
Я засміялася, хоча ідея видалася спокусливою.
— Ти серйозно? Брехати?
— Не брехати, а захищати себе, — підморгнула Марта. — Поки він не почне поважати твої межі, ти маєш піклуватися про себе сама.
Ця розмова з Мартою дала мені поштовх. Я вирішила ще раз поговорити з Тарасом, але цього разу підготуватися. Я склала список наших витрат за місяць: оренда, 6000, комуналка, інтернет, гурток для Данилка. Разом виходило 17500 гривень. Моя зарплата покривала майже все, хоча була вдвічі меншою за Тарасову. Я відчувала, що цифри на моєму боці.
Того вечора я дочекалася, поки Данилко засне, і покликала Тараса на кухню.
— Я хочу показати тобі дещо, — сказала я, розкладаючи на столі аркуш із цифрами. — Ось наші витрати за місяць. Я додаю 10000 зі своєї зарплати, а ти — 8000. Але твоя зарплата вдвічі більша. Чому я маю віддавати все, а ти — ні?
Тарас глянув на аркуш, але його обличчя залишилося незворушним.
— Олено, ти знову за своє? Я ж не сиджу без діла, я плачу за оренду, за машину. Ти хочеш, щоб я ще й твою косметику оплачував?
— Я не прошу оплачувати мою косметику, — відповіла я, стримуючи роздратування. — Я хочу, щоб ми ділили витрати справедливо. Наприклад, пропорційно до наших зарплат. Ти заробляєш 25000, я — 12000. Тобто ти маєш платити вдвічі більше.
Він пирхнув.
— Пропорційно? Ти начиталася якихось розумних книжок? У нас сім’я, а не бухгалтерія.
Я відчула, як усередині все кипить, але вирішила не здаватися.
— Тарасе, я не бачу своєї зарплати. Я не можу купити собі навіть дрібниці. Це неправильно.
Він помовчав, а потім сказав:
— Добре, давай так. Ти плати за продукти і гурток Данилка, а я беру на себе оренду і комуналку. Так справедливо?
Я швидко порахувала в голові. Продукти — 6000, гурток — 1000. Разом 7000. Оренда і комуналка — 10000. Здавалося, це краще, але я все одно втрачала більше половини зарплати. І все ж я погодилася, сподіваючись, що це перший крок.
Минув місяць. Новий розподіл витрат трохи полегшив моє життя — я могла відкласти 2000 гривень і навіть купила собі нову помаду. Але Тарас почав просити “додати” на інші дрібниці: то на бензин, то на подарунок його мамі. Я знову відчула, що втрачаю контроль.
Коли Тарас знову попросив додати 1000 гривень на бензин, я зітхнула і сказала:
— Тарасе, у мене зараз складно з грошима. Премію не дали, а зарплату трохи затримують.
Він здивовано глянув на мене.
— Справді? А коли дадуть?
— Не знаю, може, наступного тижня, — я відвела погляд, відчуваючи легке почуття провини.
Він кивнув і більше не наполягав. Я відчула полегшення, але водночас тривогу. Чи не стане це початком брехні, яка лише погіршить усе?
Наступні тижні я продовжувала “економити” правду. Казала, що премію не дали, що зарплату затримують. Це дозволяло мені відкладати 3000-4000 гривень щомісяця.
Я відкрила окремий рахунок і почала збирати на власні мрії: можливо, на курси, щоб підвищити кваліфікацію, або на відпустку для себе і Данилка.
Але щоразу, коли я ховала частину зарплати, відчувала себе винною. Я не хотіла обманювати Тараса, але він не залишав мені вибору.
Одного дня Марта запросила мене на прогулянку. Ми гуляли парком, і я розповіла їй про свою “схему”.
— Молодець, — усміхнулася вона. — Ти вчишся захищати себе. От тобі і фінансова незалежність, подруго.
Я йшла додому і в мені усе противилось думці, що я роблю правильно. От хіба це сім’я. коли доводиться от так робити?
А можливо є інший вихід а я просто його не бачу і про нього не знаю?
Як думаєте, я правильно роблю?
Головна картинка ілюстративна.
