— Якщо ти зараз вийдеш за ці двері слідом за нею, то забудь про наш дім, про дітей і про мене назавжди! — голос Олени тремтів від напруги, коли вона стояла в просторій кімнаті, тримаючи в руках сумку, яку щойно зняла з вішалки. Її очі блищали від сліз, що ледве стримувалися, а в повітрі висіла густа, майже відчутна напруга, наче перед грозою.
— Олено, зачекай, це не те, що ти думаєш! — Михайло простягнув руку, намагаючись зупинити її, але вона відсахнулася. — Вона просто потребувала допомоги, я не міг залишити її на вулиці!
— Допомоги? У нашому домі? З фартуком на кухні, ніби вона тут господиня? — Олена повернулася до Софії, яка стояла біля дверей з курткою в руках, бліда і розгублена. — А ти, хто така? Чому ти тут вертишся, поки я на роботі?
Софія ковтнула, її голос був тихим, майже шепоіла:
— Я. Софія. Давня знайома Михайла. Ми не бачилися багато років. Вибачте, я піду.
— Ні, стій! — вигукнула Олена, її довгі пальці стиснули край сумки так, що кісточки побіліли. — Розкажи мені все прямо зараз. Чому мій чоловік привіз тебе сюди, до наших дітей, до моєї мами?
Михайло ступив крок уперед, його обличчя було сповнене розпачу:
— Олено, послухай мене. Це не зрада. Софія в біді, її сім’я… все складно. Я подумав, що тут безпечно на кілька днів.
— Безпечніше, ніж у готелі? Чи в її власній квартирі? — Олена засміялася гірко, але в тому сміху не було радості, лише біль. — Ти думаєш, я дурна? Мама розповіла все: як ти ввів її в дім, як вона готувала вечерю, ніби це нормально!
Софія опустила голову, її волосся, зібране в недбалий хвіст, впало на обличчя:
— Я не хотіла проблем. Михайло сказав, що ви розуміюча. Я поїду, справді.
— Так, їдь! І не повертайся! — Олена вказала на двері, її голос зірвався але вона швидко взяла себе в руки, бо в коридорі почулися кроки.
Це була їхня донька Марійка, яка вибігла з кімнати з іграшковим ведмедиком у руках:
— Мамо, чому ти кричиш? Тато піде з тією тіткою?
Напруга досягла піку, і Олена відчула, як серце стискається від вигляду розпачу на обличчі доньки.
Олена завжди пишалася своїм життям: стабільна робота в банку, де вона керувала відділом кредитів, люблячий чоловік Михайло, який працював вдома фрілансером-дизайнером, і двоє чудових дітей — семирічна Марійка та десятирічний Петрик.
Їхній дім у тихому районі Києва, з великим садом позаду, де влітку цвіли троянди, які Олена сама садила, здавався ідеальним.
Вона вставала рано, готувала сніданок, відвозила дітей до школи, а потім поспішала на зустрічі з клієнтами. Михайло ж брав на себе домашні справи: прибирання, покупки, навіть приготування обідів.
Він казав, що це його внесок у сім’ю, бо її зарплата в 45000 гривень на місяць дозволяла їм жити без турбот. Але того дня все перевернулося.
Телефонний дзвінок від мами пролунав, коли Олена саме підписувала контракт
“Доню, — голос мами тремтів, — поки тебе не було, Михайло привіз якусь жінку. Вона тут крутиться, ніби вдома. Діти бачать, я не знаю, що думати!”
Олена відчула, як земля йде з-під ніг. Вона не могла повірити, але мама ніколи не брехала. Взявши відгул, Олена помчала додому на таксі, її думки вирували, вона просто не розуміла, що сталось.
Під’їжджаючи до будинку, вона зупинилася біля хвіртки, дивлячись на знайомий фасад з білими вікнами та квітами на підвіконнях. Чи варто увійти тихо, з ключами, і застати їх зненацька?
Ні, вирішила вона, краще подзвонити — нехай знають, що вона повернулася. Натиснула на дзвінок, і двері відчинилися майже відразу.
Жінка, яка стояла на порозі, була трохи старшою за Олену, десь за сорок, з волоссям, зібраним у простий хвіст, без жодного натяку на макіяж чи доглянуті нігті.
Вона була в простій сукні та фартуку, що пахнув свіжою випічкою. “Добрий день, — сказала вона м’яко, але з ноткою здивування. — Ви, мабуть, Олена? Михайло згадував про вас.”
Олена відчула, як хвилю гніву накочує: “Так, я Олена. А ви хто? І чому ви відчиняєте двері в моєму домі?”
“Я Софія, — жінка відступила, пропускаючи її всередину. — Давня знайома Михайла. З дитинства, з одного двору в старому районі. Ми не бачилися, мабуть, років двадцять.”
В цей момент з кухні вийшов Михайло, витираючи руки рушником. Його очі розширилися від подиву: “Олено? Ти ж на роботі. Що сталося?”
“Що сталося? — Олена зняла пальто, кидаючи його на вішак з такою силою, що воно ледь не впало.
— Мама подзвонила. Розповіла про твою… гостю. Ти справді думав, що я не дізнаюся?”
Михайло зітхнув, кидаючи погляд на Софію: “Це не те, що ти думаєш. Софія приїхала з іншого міста, в неї проблеми. Я не міг залишити її саму.”
“Проблеми? — Олена підійшла ближче, її голос ставав гучнішим, довгі речення лилися потоком, наче вона не могла зупинитися. — Які такі проблеми, що ти привозиш її сюди, де наші діти сплять у своїх ліжках, де мама живе з нами, бо ми її запросили? Ти міг би допомогти інакше — дати 5000 гривень на готель, чи зателефонувати друзям!”
Софія зняла фартук, складаючи його акуратно: “Вибачте, Олено. Я не хотіла втручатися в ваше життя. Михайло сказав, що тут тихо, безпечно. Моя мама в лікарні, після складної процедури, а я тікаю від неприємностей у своєму місті.”
“Неприємності? — Олена повернулася до неї, її очі блищали. — Розкажіть детальніше. Я хочу почути все з ваших вуст, бо від чоловіка, здається, правди не дочекаюся.”
Михайло втрутився: “Олено, сядьмо. Давай поговоримо спокійно. Діти в кімнаті, мама, мабуть, на кухні.”
Вони перейшли до вітальні, де на столі стояли чашки з чаєм, що остигав. Олена сіла на диван, схрестивши руки, її довга спідниця зморщилася від напруги. Михайло сів навпроти, Софія — на край стільця, ніби готова втекти будь-якої миті.
“Отже, — почала Олена, її голос був рівним, але в ньому чулася сталь. — Звідки ви знаєте мого чоловіка? І чому саме зараз з’явилися, після стількох років тиші?”
Софія зітхнула, її пальці переплелися: “Ми з Михайлом гралися разом у дитинстві, в одному дворі. Потім я поїхала з родиною до Харкова, вийшла заміж, маю сина. Але життя склалося не так, як мріяла. Чоловік пішов, залишивши, мама захворіла, потрібні були гроші на лікування .”
Михайло кивнув: “Я дізнався про це випадково, через спільних знайомих у соцмережах. Подзвонив їй, запропонував приїхати. Подумав, що в нас великий дім, мама тут, діти в школі вдень — ніхто не заважатиме. Хотів допомогти знайти роботу тут, у Києві, може, в кафе чи магазині.”
Олена похитала головою, її довге волосся розсипалося по плечах: “І ти не подумав спитати мене? Ми ж партнери, Михайле. Я довіряла тобі повністю — ти з дітьми, коли я на нарадах до пізнього вечора. А тепер це? Мама побачила, як ти обіймав її на кухні?”
“Обіймав? — Михайло піднявся, його голос став гучнішим. — Це було дружнє обіймання, бо вона плакала! Олено, ти ж знаєш мене п’ятнадцять років. Я ніколи не дивився на інших. Ти моя єдина, з якою я будував це життя.”
Софія встала: “Я піду. Не хочу руйнувати вашу сім’ю. Дякую за притулок, Михайле. Я знайду вихід.”
— Тобто, ти підеш? Ні в якому разі. Я не дозволяю. Я обіцяв допомогти, я допоможу.
Олена не витримала:
— Михайле, ти не зрозумів? Я не наївна дівчинка, мама вас бачила на кухні. Ця жінка тут не житиме. Крапка.
— Добре, тоді я з нею піду. Ти навіть не розумієш, як мене ображаєш, так? Я жодного приводу тобі не дав. Жодного. Тож ти не маєш права так поводитись.
Вони вийшли вдвох. Олена стояла розгублена не в силах зрозуміти що власне сталось. Михайло образився, живе в орендованій квартирі, каже, що йому треба подумати.
Але, хто має думати насправді?
Головна картинка ілюстративна.
