— Олено, ти все не так зрозуміла, — почав він тихо, але впевнено. — Марина? Я ніколи її не кохав. Це була помилка. Але коли з’явився Ромка, я не міг залишити їх напризволяще. Він же ні в чому не винен. Тому я допомагав їм грошима. Та я клянуся, усе, що роблю, — для нашої сім’ї

Ранок після нічної зміни в аптеці завжди видається мені якимось розмитим, ніби я пливу в тумані. Сьогодні я прокинулася з відчуттям, що щось не так.

Може, це через Тараса, мого чоловіка, який уже другий тиждень лежить у стаціонарі. Я зібралася і поїхала до бабусі — єдиної людини, яка завжди може мене розрадити. Але саме цей візит перевернув мої уявлення про наше з Тарасом життя.

Бабуся зустріла мене з теплом, як завжди. Її маленька квартира пахла свіжоспеченими млинцями та малиновим варенням. Вона одразу помітила мої пошарпані чоботи.

— Олено, твої чоботи вже на ладан дихають! — сказала вона, хитаючи головою. — Тарас тобі що, на нові грошей не дає?

Я зітхнула, сідаючи за стіл.

— Бабусю, ти ж знаєш, він усе контролює. Я економлю, як можу, особливо зараз, коли він у стаціонарі. На передачі йому пішло чимало: фрукти, соки, аптека. Від моєї зарплати майже нічого не лишилося.

Бабуся насупила брови, її очі спалахнули обуренням.

— І що, він тобі навіть на чоботи не може дати 2 000 гривень? Олено, ти заробляєш, а він усім розпоряджається! Скільки він сам приносить додому? Ти хоч знаєш?

Я похитала головою. Чесно кажучи, я ніколи не знала, скільки заробляє Тарас. Він працює на будівництві, і я чула, що такі фахівці можуть отримувати до 70 000 гривень на місяць.

Але в нас усе йде на “подушку безпеки”, яку ми, за його словами, накопичуємо для майбутньої дитини. Та ця подушка, здається, росте надто повільно.

— Бабусю, він усе бере на себе: продукти, комуналку, машину. Я не хочу сперечатися, — відповіла я, намагаючись змінити тему.

Вона пирхнула, підводячись, і полізла на антресолі. Звідти дістала два великі пакети.

— Ось, — сказала вона, витягаючи пару маминих чобіт. — Майже нові, шкіряні, теплі. Твоя мама, Ірина, їх і не встигла зносити. Приміряй.

Чоботи виявилися якраз. З іншого пакета бабуся дістала сукню та светр.

— Це сукня з Німеччини, мама привезла. А светр вона сама зв’язала. Забирай, Олено. Ти зовсім обносилася зі своїм ощадливим Тарасом. Сім років разом, а що він тобі купив? Нічого! — вона підвищила голос. — І чому ти віддаєш йому свою зарплату? Ти що, не можеш сама розпоряджатися?

Я закусила губу. Бабуся мала рацію, але я не хотіла цього визнавати. Тарас старший за мене на вісім років, і коли ми одружилися, я була 19-річною дівчиною, яка нічого не знала про господарство.

Він узяв усе в свої руки, і я вважала це зручним. Але тепер, коли бабуся завела свою улюблену “платівку” про його скупість, я відчула, як у душі заворушилися сумніви.

— Бабусю, ми машину купили, пам’ятаєш? Хоч і вживану, але хорошу. та й життя нині дороге, — сказала я, але мій голос звучав не впевнено.

— Машину? — фиркнула вона. — А хто на неї дав більшу полови із моїх заощаджень? Він своїх додав копійки!

Я зрозуміла, що розмова зайшла в глухий кут, і вирішила їхати додому. Подякувала за чоботи й одяг, обняла бабусю й сіла на автобус.

Удома я побачила нашу машину у дворі. Тарас не дозволив мені вчитися кермувати, сказав, що такі великі гроші за курси — це забагато, і одного водія в сім’ї достатньо. Я зітхнула й пішла спати після нічної зміни.

Але сон не йшов. Слова бабусі крутилися в голові. Я почала згадувати наше з Тарасом життя. Сім років тому я, сором’язлива дівчина в окулярах, вважала себе некрасивою.

Тарас був першим, хто звернув на мене увагу. Ми познайомилися через мою однокурсницю Марину, яка була з ним із одного села. Все сталося так швидко: він запропонував одружитися, бо не хотів “витрачати гроші на оренду квартири”.

Весілля було скромним, у його селі. Бабуся не приїхала, і я почувалася там чужою. А потім почалося наше життя: постійна економія, акційні продукти, одяг із секонд-хенду. Тарас навіть бурчав, коли я часто кип’ятила чайник, бо це “жере електрику”.

Телефон пікнув, сповіщаючи про повідомлення. Це було нагадування про борг за комуналку — 3000 гривень. Я давно просила Тараса заплатити, але він казав, що зробить це після виписки.

Я не витримала, знайшла його записник із паролями й увійшла в його онлайн-банкінг. І тут мені стало зле: на накопичувальному рахунку Тараса було 280 000 гривень!

Він завжди казав, що ми ледве зводимо кінці з кінцями, а тут такі гроші! Я розрахувалася за комуналку, але помітила щось ще: щомісяця Тарас переказував 25 000 гривень на одну й ту саму карту. Кому? Чому?

Я вирішила не влаштовувати сцен, поки він не повернеться. Але того ж дня занедужала — мабуть, підхопила щось в аптеці. Температури не було, але самопочуття не надто хороше.

Я взяла відгул й залишилася вдома. І тут почулося, як хтось відчиняє двері ключем. Я вибігла в коридор і побачила, як у дім зайшла Марина — моя однокурсниця однокурсниця.

— Ти що тут робиш? — вигукнула я.

— А ти чому не на роботі? — здивовано відповіла вона, тримаючи в руках ключ від моєї квартири.

— Звідки в тебе ключ? — спитала я.

Марина зітхнула, сіла на стілець і попросила щось випити. Я дістала пляшку води. Марина випила залпом і почала говорити.

— Олено, я за грошима прийшла. Тарас сказав, що залишив готівку у верхній шухляді столу. Він давно в стаціонарі, перекази не робив, а нам із Ромкою потрібні гроші. Ромка — це наш із Тарасом син.

Я відчула, як земля йде з-під ніг.

— Син? — перепитала я, не вірячи своїм вухам.

— Так, — кивнула Марина. — Я повернулася в місто два роки тому. Тарас зняв мені квартиру, ми відновили стосунки. Він із дитинства був у мене закоханий, а я,ну, ти розумієш. Він нас із Ромкою утримує, але грошей дає мало, скупий. Обіцяє розлучитися з тобою, коли накопичить “достатньо”. Але я бачу, що цього ніколи не станеться.

Вона встала, дістала з шухляди чималий стосик грошей.

— Я піду, — сказала вона. — Не кажи Тарасу, що я була тут. Він мені не пробачить. Ти сама з ним розберися.

Коли Тарас повернувся з стаціонару, я вже все вирішила. Його речі стояли біля дверей. Він виглядав втомленим, але я не дала йому розслабитися.

— Тарасе, я подала на розлучення, — сказала я спокійно. — Забирай свої речі. Я знаю про Марину і твого сина.

Тарас застиг у дверях, ніби його облили холодною водою. Його очі метнулися до валізи, потім до мене. Він мовчав кілька секунд, наче обмірковував, що сказати.

— Олено, ти все не так зрозуміла, — почав він тихо, але впевнено. — Марина? Я ніколи її не кохав. Це була помилка, дурість. Але коли з’явився Ромка, я не міг залишити їх напризволяще. Він же ні в чому не винен. Тому я допомагав їм грошима. Та я клянуся, усе, що роблю, — для нашої сім’ї.

— Сім’ї? — я не витримала й розсміялася, хоч сміх був гірким. — Ти зрадив мене і називаєш це “для сім’ї”? Ти утримував їх, коли ми рахували копійки на хліб?

— Ти ж знаєш, що я не марнував гроші на дурниці, — перебив він. — Усі ці роки я збирав. Я мріяв розширити квартиру, зробити ремонт, щоб у нас була дитяча для наших майбутніх дітей. Для нас, розумієш? Я робив це з любові. Так, я помилився з Мариною, але вона для мене нічого не значить. Лише обов’язок перед сином.

Я дивилася на нього й не могла зрозуміти: він бреше чи справді вірить у власні слова? Його голос був такий переконливий, а очі — повні відчаю. Та всередині мене все волало: “Не вір!”

— Тарасе, ти навіть не пробував мені сказати правду, — сказала я тихо. — Ні про гроші, ні про те, що в тебе є дитина. А тепер ти хочеш, щоб я повірила в ці казки про “квартиру мрії”?

— Тому що я боявся тебе втратити! — сказав він. — Ти не розумієш, як важко чоловікові бути одночасно і годувальником, і опорою. Я хотів усе вирішити сам. І так, я хотів, щоб ти мала все, про що мрієш. Щоб не жила, як твоя мама чи бабуся.

— І що тепер? — спитала я з гіркотою. — Ти думаєш, я пробачу?

— Що пробачати, Олено? — відповів він. — Я роблю все заради нашого майбутнього. Оберігаю тебе. Я зібрав майже триста тисяч вже на рахунку. так, не казав скільки, аби не зурочити, аби потім коли в нас буде дитина ми переїхали в більшу квартиру.

Я мовчала. Його аргумент про дітей був наййдієвішим.

Того вечора я зателефонувала сестрі. Юля вислухала мене, а потім сказала твердо:

— Олєно, ти не зобов’язана терпіти зрадника. Та він тобі навішав на вуха а ти і рада слухати. Вдумайся: він дава синові 25 000 гривень? Та не сміши мене. Твій економний Тарас, що тобі дозволяє речі у секонді купувати тільки в день розпродажу? Ти ще й з квартирою. Зручно. Вистав його і хай іде до Марини.

Ох, я вже геть заплуталась, якщо чесно. То хто ж правий, хто правду каже: сестра, чи мій чоловік?

Головна кратинка ілюстратвина.

You cannot copy content of this page