Мене звати Олена, і я ніколи не думала, що моє життя так круто повернеться. Десять років тому я, вісімнадцятирічна дівчина з маленького містечка, стояла перед Тарасом у білій сукні, тримаючи в руках букет ромашок.
Я була щаслива, бо вважала, що мені пощастило: Тарас — чоловік із планами, із мріями про великий бізнес, а я — його підтримка, його майбутня сім’я.
Але, як виявилося, він одружився зі мною не через велике кохання. Думала я, що все у нас буде, як у казці. Але казка швидко закінчилася, і почалася реальність.
Початок: мрії та обов’язки
— Олено, ти ж розумієш, що чоловік — це голова сім’ї, а ти — його підтримка. Не переч йому, слухайся, і все буде добре, — казала мені моя мама, коли я ділилася з нею, що Тарас іноді буває різким.
— Мамо, але я ж хочу, щоб він зі мною радився! Я ж не просто так у домі, я хочу бути частиною його планів, — відповідала я, сидячи на кухні за чашкою чаю.
— Ой, доню, не вигадуй. У нього бізнес, у нього клопоти. Твоє діло — діти, дім, затишок. Ти ж бачиш, як він старається.
І я слухала. Бо ж справді, Тарас забезпечував нас. У нас був гарний будинок у місті, діти ходили до садочка й школи, мали гарний одяг, їжу.
Я маю шістьох — трьох хлопчиків і трьох дівчаток: Софійку, Максима, Анну, Івана, Катрусю й маленького Данилка. Кожен із них — моє щастя, моє сонце.
Я раділа, дивлячись, як вони ростуть, як Софійка вчиться читати, як Максим майструє щось із татом у гаражі, як Анна малює квіти на всіх зошитах.
Але кохання? Я не знала, що це таке. Тарас ніколи не був ніжним, не казав теплих слів. Для нього я була частиною дому, як меблі чи посуд. І я звикла.
— Олено, ти що, невдоволена? — якось спитала подруга Наталка, коли я зізналася, що сумую за чимось більшим. — У тебе шестеро дітей, чоловік, який працює, дім. Чого тобі ще треба?
— Не знаю, Наталю. Може, щоб він хоч раз спитав, як мій день минув? — відповіла я, але вона лише засміялася.
— Ой, ти романтики захотіла! То в книжках, Лєно, а в житті все простіше.
Може, вона й мала рацію. Але в глибині душі я відчувала, що чогось бракує.
Усе змінилося, коли бізнес Тараса почав тріщати по швах. Його транспортна компанія, яка возила вантажі по всій Україні, втратила великих клієнтів. Спочатку він приходив додому мовчазний, потім почав бурчати, що я “не так” веду господарство.
— Олено, ти що, не можеш заощаджувати? — якось кинув він, коли я купила дітям нові кросівки. — Ми ж не мільйонери, щоб усе нове брати!
— Тарасе, але ж у Максима кеди порвалися, а Софійка виросла зі своїх! — намагалася я пояснити.
— Ти завжди знайдеш виправдання! Через твої витрати я не можу бізнес врятувати! — гримнув він.
Я не розуміла, як мої 3000 гривень на кросівки можуть завадити його бізнесу, але мовчала. Думала, що це тимчасово, що він просто знервований.
Але з кожним днем усе ставало гірше. Тарас перестав помічати дітей, не грався з ними, не розпитував про школу. Усе, що його цікавило, — це його справи. А потім він видав:
— Олено, тобі з дітьми треба поїхати до твоєї мами в село. Я тут сам розберуся, стану на ноги, і ми знову будемо разом.
Я оторопіла. Село? Це ж за 200 кілометрів від міста! Діти ходять до школи, садочка, у них друзі, заняття!
— Тарасе, як ти собі це уявляєш? — спитала я, намагаючись стримати сльози. — У селі немає ні їхньої школи, ні гуртків. І я можу піти на роботу тут, у місті, щоб допомогти тобі!
— Ти? На роботу? — він засміявся, але якось гірко. — Ти десятиліття вдома сиділа, що ти вмієш? Не заважай мені, Олено. Їдьте в село, це тимчасово.
— Але ж, Тарасе, поговоримо! Діти ж не винні! — благала я.
— Я сказав, їдьте! — відрізав він.
Я дивилася на нього і не впізнавала. Де той чоловік, який колись обіцяв мені щасливе життя? Але я зібрала дітей, їхні речі, і ми поїхали. У селі мама зустріла нас із теплом, але я бачила в її очах питання: “Що ж ти наробила, Олено?”
Місяць минув у тиші. Тарас не дзвонив, не писав. Я намагалася триматися заради дітей, але в голові гуло. Що я зробила не так? Чому він так із нами? Мама, як завжди, намагалася мене підбадьорити:
— Олено, не переживай. Чоловік розбереться, приїде по вас. Ти ж знаєш, як у нього буває.
— Мамо, а якщо не приїде? — тихо спитала я.
Вона лише зітхнула і відвернулася.
Я не витримала. Одного вечора, коли діти вже спали, я набрала його номер. У трубці почувся його голос — холодний, чужий:
— Олено, чого ти дзвониш? Я зайнятий.
— Тарасе, що відбувається? Ти обіцяв, що це тимчасово! Діти сумують, я не знаю, що їм казати! — мій голос тремтів.
— Слухай, Олено, не дзвони більше. У мене нове життя. Я знайшов людину, яка мене розуміє. Аліменти платитиму, але тебе і дітей більше не хочу бачити. Десять років із тобою — це була помилка.
Я застигла. Слова крутилися в голові, але я не могла їх осмислити. Помилка? Десять років, шість дітей, усі мої мрії, які я поклала на цей шлюб, — усе це помилка?
Я поклала слухавку і довго сиділа, дивлячись у темряву. А потім щось у мені клацнуло. Я зрозуміла, що не дозволю йому зруйнувати моє життя.
Наступного дня я зібрала дітей і сказала:
— Мої любі, ми повертаємося до міста. Але не до тата, а до нашого нового дому. Ми почнемо все спочатку.
— Мамо, а тато що? — спитала Софійка, тримаючи в руках свою ляльку.
— Татомає свої справи. Але ми впораємося, правда ж? — я посміхнулася, хоч на серці було важко.
— А ми будемо разом? — тихо спитав Максим.
— Завжди, сонечко. Завжди.
Я зателефонувала своїй подрузі Наталці, яка працювала в місті на швейній фабриці.
— Наталю, мені потрібна робота. Будь-яка. Я мушу стати на ноги заради дітей.
— Олено, ти серйозно? — здивувалася вона. — Ти ж ніколи не працювала!
— А тепер буду. Допоможи мені, будь ласка.
Вона помовчала, а потім сказала:
— Добре, приходь завтра. У нас є вакансія на вишивку є. Навчимо.
Я повернулася до міста, винайняла маленьку двокімнатну квартиру за 14000 гривень на місяць і влаштувала дітей до школи й садочка. Але найголовніше рішення було попереду.
Я знала, що Тарас не впорається з дітьми сам, але він має нести відповідальність. Тож я вирішила: троє дітей залишаться зі мною, а троє — з ним.
— Ти що, Олено, з глузду з’їхала? — мало не плакала свекруха по телефону, коли дізналася. — Як ти можеш дітей ділити?
— А як він може нас усіх вигнати? — спокійно відповіла я. — Він їхній батько. Якщо він хоче нове життя, хай бере на себе частину відповідальності.
— Ти ж мати! Ти не маєш права! — не вгавала вона.
— Пані Маріє, я роблю те, що правильно. Ми з Тарасом разом створювали цю сім’ю, разом і відповідатимемо.
Я привезла Максима, Анну й Катрусю до Тараса. Його нова подруга, побачивши трьох дітей із валізами, швидко зібрала свої речі й зникла. Тарас стояв у дверях, розгублений.
— Олено, ти що твориш? — спитав він.
— Я даю тобі шанс бути батьком, Тарасе. Це твої діти. Софійка, Іванко і Данилко зі мною. Якщо захочеш, ми завжди будемо раді бачити тебе. Але я більше не чекатиму.
Перші місяці були важкими. Робота на фабриці забирала весь мій час, але я заробила перші 25000 гривень і купила дітям нове взуття на весну.
Софійка пишалася моїми досягненнями і навичками, а Данилко постійно просив: “Мамо, зший мені супергеройський плащ!”
— Мамо, ти тепер супергерой? — сміявся Іванко.
— Ага, синку, супермама! — жартувала я.
Свекруха досі телефонує і повчає, але я навчилася її слухати одним вухом. Село гудить, люди шепочуться, але мені байдуже. Я знаю, що зробила правильно.
Тарас, до речі, почав частіше бувати з дітьми, навіть забирає їх на вихідні. Може, він і справді зрозумів, що відповідальність — це не лише слова.
— Олено, ти не боїшся, що люди засуджують? — якось спитала Наталка за кавою.
— А що люди? — знизала я плечима. — Я живу для своїх дітей і для себе. Зрештою, я від дітей не відмовлялась, я їх бачу, знаю що з ними і як вони, просто, живуть вони у тата, але в мене бувають періодично. Хіба я погана мама?
Головна картинка ілюстратвина.
