— Олено, ти що, не родина? Продай квартиру за 5000 000, і заживемо! — каже свекруха так спокійно, ніби справа про стару табуретку.
Я ледь не впустила ложку, якою помішувала суп. Стояла біля плити, а свекруха Марта Іванівна сиділа за столом із виглядом людини, яка вирішила все за всіх. У мені все кипіло.
— Марто Іванівно, ви серйозно? — я повернулася, намагаючись тримати голос рівним. — Це моя квартира, я її від бабусі отримала. Чому я маю її продавати?
— Бо ми рідня! — вона сплеснула руками. — Усі живемо на купі. А як є така можливість, то чого ти ще чекаєш?!
Я глянула на Богдана, сподіваючись, що він вступиться, але він лише кашлянув і далі гортав телефон. Я знала, що свекруха любить командувати, але щоб так нахабно лізти в мої справи? Це вже занадто.
Пів року тому я отримала у спадок від бабусі невелику двокімнатну квартиру в центрі міста. Вона була старенька, потребувала ремонту, але я бачила в ній шанс — можна здавати чи переїхати самим. Я нікому не розповідала, крім Богдана, але, видно, він пробовкався рідним.
Родина Богдана була великою й гамірною. Марта Іванівна жила в селищі під Києвом із молодшим сином Антоном та його дружиною Оксаною. Ще була сестра Богдана, Соломія, і купа інших родичів, які постійно збиралися в свекрухи.
Марта Іванівна мріяла про великий дім, де вся рідня жила б «як одна сім’я». Я чула ці розмови, але не думала, що мені доведеться за це платити.
— Марто Іванівно, я не продаватиму квартиру, — я поклала ложку на стіл. — Це моя спадщина, я сама вирішу, що з нею робити.
— Твоя? — свекруха пирхнула. — Ти тепер наша сім’я, Олено! Мусиш думати про всіх, а не лише про себе!
— Я думаю про нас із Богданом, — я глянула на чоловіка. — Богдане, чому ти мовчиш?
— Олено, не гарячкуй, — він підвів голову, явно не бажаючи встрявати. — Мама просто ідею запропонувала.
— Ідею? — я відчула, як жар приливає до щік. — Це не ідея, це нахабство!
Марта Іванівна скочила, але я вже пішла до кімнати, грюкнувши дверима. Я знала, що вона не відступить, і це був лише перший дзвінок.
Свекруха дзвонила мало не щодня, то з натяками, то з прямими вимогами.
— Олено, я з сусідкою говорила, — починала вона по телефону. — Дім для всієї рідні можна за 1000 0000 збудувати! Ти продаси квартиру, ми додамо, і заживемо!
— Марто Іванівно, я вже сказала, — я відповідала твердо. — Квартира не продається.
— Ой, яка ти вперта! — вона зітхала. — Попрошу Богдана з тобою поговорити!
Богдан, як завжди, відмахувався. Він не підтримував матір, але й не сперечався, що дратувало мене ще більше.
— Богдане, ти серйозно? — я накинулася на нього одного вечора. — Твоя мама хоче, щоб я продала бабусину квартиру, а ти сидиш і киваєш!
— Олено, я не киваю, — він насупився. — Але ти ж знаєш, яка вона. Перетерпи, вона відстане.
— Перетерпіти? — я підвищила голос. — Вона лізе в мої справи, а ти навіть не намагаєшся її зупинити!
— А що я можу? — Богдан знизав плечима. — Вона все одно зробить по-своєму.
— Ти мій чоловік чи її синочок? — я глянула йому в очі. — Якщо ти не можеш за мене заступитися, я сама розберуся.
Я пішла спати, відчуваючи, як усе всередині кипить. Я знала, що свекруха не заспокоїться, доки не дійде свого.
Я подзвонила своїй мамі, Софії Петрівні, щоб виговоритися.
— Оленко, це ненормально, — мама сказала твердо. — Це твоя квартира, твоє право нею розпоряджатися.
— Мам, я не знаю, що робити, — я шепотіла, щоб Богдан не почув. — Я його люблю, але ця його рідня.
— Любов, — мама зітхнула. — Поговори з ними. І з Богданом також.
Я розуміла, що розмова неминуча, але не наважувалась почати. Марта Іванівна не з тих, хто відступає.
За кілька днів свекруха приїхала в гості з Соломією. Вони одразу почала із запитань.
— Олено, я все порахувала, — Марта Іванівна сіла за стіл. — Квартиру твою продамо за 6000 000, я додам, Соломія з Антоном скинуться. Дім збудуємо, усі помістимося!
— Марто Іванівно, я вже все сказала, — я стояла, схрестивши руки. — Квартиру не продаватиму.
— Не продаватимеш? — Соломія пирхнула. — Олено, ти що, для себе однієї її тримаєш? Ми ж сім’я!
— Сім’я? — я глянула на неї. — Чому тоді я мушу все продати, а ви лише «скинетесь»?
— Бо в тебе є що продати! — Марта Іванівна підвищила голос. — Богдане, скажи їй, вона нас ганьбить!
— Мамо, досить, — Богдан нарешті заговорив, але голос був невпевненим. — Олена сама вирішує.
— Сама? — свекруха розсміялася. — Вона твоя дружина, мусить думати про сім’ю!
Мовчати більше не можна було.
Розв’язка настала за тиждень, коли Марта Іванівна зібрала всю рідню в себе й покликала нас із Богданом «на серйозну розмову». Я розуміла, що це пастка, але вирішила піти — час розставити крапки.
Ми приїхали в селище, дім свекрухи був повен: Соломія, Антон, Оксана, навіть далекі тітки й дядьки. Марта Іванівна сиділа на чолі столу, наче генерал.
— Олено, ми тут усі зібралися, — почала вона, дивлячись на мене впритул. — Хочу, аби ти зпозуміла. наскільки не гарно вчиняти, так як робиш це ти. Ми – сім’я. будинок буде для всіх і для тебе також. То ж така краса, коли під одним дахом уся родина. Чого ти не розумієш цього. Правильно я кажу?
— Марто Іванівно, я і справді не розумію, — я випрямилася, відчуваючи, як усі погляди спрямовані на мене. — Це моя квартира, моя спадщина. Я не зобов’язана купувати ніякого дому ні для кого. З якої радості?
— Заради нашого спільного щастя? — Соломія скочила. — Це для всіх нас, Олено! Ти що, краща за всіх?
— Ні, — я глянула на неї. — Але й не гірша. Чому я мушу все віддати?
— Бо ти частина сім’ї! Кожен віддає, скільки може, — Марта Іванівна підвищила голос.
— Мамо, досить, — Богдан встав, і його голос був несподівано твердим. — Олена права. Це її квартира, її рішення. Ми з нею разом, і я її підтримую.
Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Марта Іванівна почервоніла.
— Богдане, ти проти рідні? — вона ахнула.
— Не проти, — він глянув на неї. — Але Олена — моя сім’я. І твоя ідея нам не до вподоби, мамо.
Запала тиша. Соломія відкрила рота, але закрила, не знайшовши слів. Антон кашлянув, Оксана відвела погляд. Я відчула, як у мені розливається тепло — Богдан нарешті обрав мене.
— Марто Іванівно, я поважаю вашу родину, — я заговорила, дивлячись свекрусі в очі. — Але моя квартира — це моє. Якщо хочете дім, будуйте його самі. А ми з Богданом будуватимемо наше життя.
— Ти, — свекруха не могла слів дібрати. — Ти й сина мого проти нас налаштовуєш!
— Ні, — я відповіла спокійно. — Я просто живу своє життя.
Я взяла Богдана за руку, і ми пішли, не озираючись. У машині він обійняв мене.
— Олено, вибач, що раніше мовчав, — тихо сказав він. — Не хотів непорозумінь з мамою, але ти важливіша.
— Богдане, головне, що ти тепер зі мною, — я всміхнулася. — Ми впораємося.
Марта Іванівна не поступалась. Раптом, вона вирішила, що якщо я маю квартиру у центрі столиці, то можу допомогти її дітям з придбанням житла.
Вона прийшла з геніальним планом. Тепер я продавши бабусину квартиру розділю гроші порівну між її дітьми. Всі отримають по квартирі буде і мир і спокій.
Вона щиро не розуміла, чого я і того разу відмовила. Обурювалась, казала, що я просто не вмію ділитись і що я руйную родину через якісь там гроші.
Далі – більше. Оскільки я не погоджувалась на умови свекрухи. вона пішла іншим шляхом – виставила на продаж свою квартиру у селищі. звісно, грошей вона не могла б вторгувати багато, але: “Хоч щось дам дітям, а там, як Бог дасть”.
— Мама тепер житиме у тебе, – сказала безапеляційно Соломія моєму Богданові. – Зрештою, це ви так обернули ситуацію, що мама так зробила. На старості року без житла і все через тебе.
— Олено, – почав чоловік одного дня, – Давай уже завершувати це все. Мама ж і справді дім продасть. Де їй жити потім? Вона просто хоче допомогти своїм дітям, аби ми мали всьтого у рівних частинах.
Я вже просто не знаю. як бути у цій ситуації. Може іде я із домом не така вже й погана? Може це я чогось не розумію і справді повинна допомогти рідні?
Головна картинка ілюстративна.
