— Олено, ти що, серйозно? — голос Андрія дзвенів від здивування й роздратування, ніби я щойно образила його особисто. — Це ж просто розмова, ми з Олегом прикидаємо варіанти. Тобі що, шкода місця?
— Мені не шкода місця, — відповіла я тихо, але чітко, стоячи в дверях своєї кухні й дивлячись на них обох. — Мені шкода своєї квартири. І свого життя. Я прошу вас піти. Зараз.
Олег, кремезний чоловік у старій куртці, ліниво відкинувся на стільці й усміхнувся так, наче я була смішною примхою.
— Та чого ти, красуне, — протягнув він, — ми ж не назавжди. Андрій казав, ти нормальна, зрозумієш. Центр міста — золота жила для точки видачі.
— Я зрозуміла все, що мені треба, — сказала я, відчуваючи, як у горлі стоїть ком. — І я повторюю востаннє: вийдіть із моєї квартири.
Андрій повільно підвівся, його обличчя стало напруженим.
— Олено, ти себе неадекватно ведеш. Це ж я, твій брат. Я тобі добра бажаю. А ти… ти мене перед людиною принижуєш.
— Я принижую себе, коли дозволяю таке, — відповіла я. — І більше не дозволю.
Того дня я пішла з квартири, не взявши майже нічого, тільки сумку й документи.
А наступного ранку повернулася з людьми, які винесли увесь непотріб його. І змінила замки.
Але все почалося значно раніше.
Мені тридцять чотири, і я живу в Києві, у невеликій двокімнатній квартирі на Подолі.
Цю квартиру я купувала сама, роками відкладаючи кожну зайву гривню, відмовляючи собі в подорожах, у ресторанах, у простих жіночих радощах. Іпотека була довгою, але я її виплачувала вчасно, бо це був мій дім — мій перший і єдиний справжній дім, де я могла дихати вільно.
Мій старший брат Андрій завжди вважав, що світ крутиться навколо нього.
Він старший на шість років, і з дитинства звик, що йому поступаються.
Коли бабуся пішла, залишила нам із ним спадок: мені — невелику суму на перший внесок за квартиру, йому — дачу під Києвом і старий гараж. Я свою частку вклала в майбутнє.
Андрій продав усе й одразу, бо «гроші потрібні тут і зараз». Потім були його «проекти» — то торгівля на ринку, то інтернет-магазин, то ще якась ідея, яка завжди закінчувалася порожніми кишенями.
Одного осіннього вечора він подзвонив.
— Олено, привіт, слухай, є термінова справа, — почав він без передмови, як завжди. — Мені треба десь тимчасово скласти товар. Аренду в ангарі підняли до небес, а в мене партія чохлів для телефонів прийшла, хороша, якісна. Тільки пару тижнів, ну максимум місяць. Ти ж не проти?
Я тоді стояла на балконі, дивилася на вечірній Поділ і думала, що відмовити братові важко. Ми не були особливо близькими, але він усе ж рідня.
— Андрію, у мене не так багато місця, — сказала я обережно. — Тільки якщо буквально кілька коробок.
— Та звичайно! Кілька коробок, ніяких проблем! Ти найкраща сестра, — він розплився в телефонній посмішці, яку я майже бачила.
Наступного дня він приїхав із великим бусом.
Я відкрила двері — і побачила, як він разом із водієм тягне величезні коробки прямо в мою вітальню.
— Андрію, ми ж домовлялися про кілька! — сказала я, намагаючись тримати голос спокійним.
— Та це й є кілька, — відмахнувся він, ставлячи коробку на мій світлий килим. На підлозі одразу залишилися брудні сліди від черевиків. — Просто вони великі. Не хвилюйся, я скоро все заберу.
Я мовчки дивилася, як коробки займають місце біля дивана, потім біля телевізора, потім у коридорі.
Він не питав, просто робив. А я не вміла сказати «ні» різко — боялася здатися черствою.
— Андрію, будь ласка, хоч взуйся, — попросила я тихо.
— Та нормально, дощ на вулиці, — відповів він, уже розпаковуючи одну коробку просто на журнальному столику.
Так почалося.
Спочатку я намагалася не помічати. Приходила з роботи, переступала через коробки, готувала вечерю на крихітному клаптику кухні.
Андрій приходив майже щовечора зі своїми ключами — я колись дала йому комплект «на всякий випадок», і тепер шкодувала про це щосекунди.
— Олено, ти б могла допомогти розкласти, — казав він, сидячи на моєму дивані з телефоном у руках. — Я ж заради нас обох стараюся. Коли бізнес підніму — тобі теж віддячу.
— Я не проти, щоб ти підняв бізнес, — відповідала я, — але не в моїй квартирі.
— Та ти що, це ж тимчасово! Ти одна тут живеш, місця море. А я в орендованій кімнаті тіснюся. Не будь такою.
Він завжди вмів перевернути все так, ніби я була винна в його проблемах.
Одного вечора я повернулася раніше — голова боліла, хотілося тиші.
Двері були відчинені, а з кухні долинали чоловічі голоси.
Я зупинилася в коридорі й прислухалася.
— …квартира класна, центр, світла, — говорив якийсь незнайомий бас. — Хазяйка не буде проти?
— Та яка проти, — сміявся Андрій. — Олена в мене слухняна. Скажу — погодиться. Тут ідеально для точки видачі: люди приходять, забирають замовлення, ніяких складів орендувати.
Моє серце стиснулося. Я тихо зайшла на кухню.
Вони сиділи за моїм столом: Андрій і той самий Олег. На столі — розкидані пакети з чіпсами, пляшки коли.
Мої кімнатні квіти, які я вирощувала роками, були безцеремонно відсунуті на підвіконня, деякі горщики перекинуті, земля на підлозі.
— Привіт, Олено, — Андрій навіть не підвівся. — Ознайомся, це Олег, мій партнер. Ми тут плануємо.
Олег посміхнувся широкою, самовпевненою посмішкою.
— Привіт, красуне. Не хвилюйся, ми тобі не заважатимемо.
Я подивилася на свій стіл, на землю на підлозі, на коробки, що вже дійшли до стелі в коридорі.
— Я прошу вас піти, — сказала я тихо.
Андрій насупився.
— Олено, ти що? Ми ж просто розмовляємо.
— Розмовляйте деінде. Це моя квартира. І я не давала дозволу ні на склад, ні на точку видачі.
Олег хмикнув.
— Андрію, ти казав, вона нормальна.
Вона нормальна, просто втомилася, — відповів Андрій, ніби мене тут не було. — Олено, іди відпочивай, ми з Олегом договоримо.
— Я не піду відпочивати у своїй квартирі, поки тут чужі люди, — сказала я, і голос мій став твердішим. — І ти теж, Андрію, більше не приходь без запрошення.
Він підвівся, подивився на мене зверху вниз.
— Ти забуваєшся. Я твій брат. Я тобі завжди допомагав. А ти мене виганяєш через якісь коробки?
— Ти мені не допомагаєш, ти використовуєш, — відповіла я. — І я більше не хочу.
Тієї ночі я ночувала в готелі біля роботи. Лежала в чужому номері, дивилася в стелю й розуміла: якщо не зупиню це зараз — не зупиню ніколи.
Наступного ранку я взяла вихідний, пішла до банку, зняла гроші, які відкладала на відпустку. Потім подзвонила в службу, яка займається перевезеннями.
— Мені потрібна бригада, — сказала я спокійно. — І фургон. І слюсар, який може змінити замок.
У четвер Андрій завжди їздив на ринки за новим товаром. Я знала графік напам’ять.
О десятій я стояла біля своїх дверей із трьома міцними хлопцями й майстром.
— Відкривайте, — кивнула я слюсареві.
Він швидко впорався. Двері відчинилися, і я увійшла в свою квартиру, яка вже майже не впізнавалася.
— Усе, що в коробках, усе, що не моє — у машину, — сказала я. — І акуратно, будь ласка.
Хлопці працювали швидко. Коробки летіли в коридор, потім у ліфт, потім у фургон.
Я ходила кімнатами, вказувала, що саме забрати. На кухні зібрала порожні пляшки й пакети в окремий мішок.
Стіл був у плямах від їжі — я знала, що доведеться його шліфувати заново. Але це буде пізніше. Зараз головне — повернути простір собі.
Коли все закінчили, я попросила змінити замок на найнадійніший.
— Готово, — сказав майстер. — Тепер тільки ваші ключі працюватимуть.
Андрій подзвонив десь о третій.
— Олено, що ти зробила?! — його голос тремтів від злості. — Мені подзвонили з гаражного кооперативу, там мої коробки перед воротами вивалили! Ти розумієш, що там товару на величезну суму?!
— Розумію, — відповіла я спокійно. — Все біля твого гаража. Якщо поспішиш — встигнеш забрати до дощу.
— Ти… ти мене підставила! Я тобі брат!
— Ти мені давно не брат, а просто людина, яка вважає, що може брати моє без запитання.
Він намагався кричати, потім перейшов на благання.
— Олено, ну вибач, я погарячкував. Давай поговоримо. Я зараз приїду, все поясню.
— Не приїжджай, — сказала я. — У мене інші плани на цю квартиру. І на своє життя.
Я вимкнула телефон.
Квартира була порожньою, гулкою, але вперше за місяці — моєю. Я відчинила всі вікна, впустила осіннє повітря.
Потім дістала шліфувальну машинку й почала працювати над столом.
Шурхіт паперу, запах дерева — усе це було як очищення.
З кожним шаром, який я знімала, зникали й спогади про чужі сліди.
Я знала, що він ще приїде.
Знала, що мама дзвонитиме й проситиме «помиритися, бо він же брат». Знала, що будуть розмови, пояснення, спроби тиснути на совість.
Але я вже вирішила.
Тепер у мене є ключі, які відчиняють тільки мої двері. І я більше нікому не дам дублікат.
Друзі, а ви як думаєте — чи правильно я вчинила? Чи мала я право так чітко захистити свій простір і своє життя?
Головна картинка ілюстративна.
