— Олено, ти розумієш, що 20 000 гривень на ювілей — це забагато, коли в нас Лізі на репетиторів 5 000 щомісяця йде? — кинув мені Василь, коли я запропонувала відсвяткувати мої 45 у ресторані, але його слова лише підкреслили, як далеко ми віддалилися одне від одного.
Я стою біля вікна, дивлюся на сірий двір, і відчуваю, що наш шлюб, який здавався міцним, тріщить по швах, а попереду — невідомість, яка лякає більше, ніж я готова визнати.
Ранок у нашій квартирі починається з гудка сміттєвоза під вікнами. Я прокидаюся, тягнуся до телефону — шоста ранку. Поруч посапує Василь, мій чоловік. Двадцять років разом, а я досі не звикла до його хропіння. Встаю, човгаю на кухню.
За вікном — сірий двір, панельки, дитячий майданчик із облупленою гіркою. Скоро мій ювілей — 45. У голові крутиться: треба б стіл накрити, гостей покликати. Але щось усередині щемить. Не хочу я цього гамору.
— Олено, ти чого там вовтузишся? — голос Василя зі спальні, хрипкий, спросоння.
— Та нічого, встаю. Тобі на роботу до восьмої, не забув?
— Пам’ятаю, пам’ятаю. Звариш щось?
— Каша вівсяна піде? З родзинками.
— Ну, давай, — бурмоче він і топає до ванної.
Я ставлю каструлю на плиту, дістаю крупу. Руки самі роблять, а думки десь далеко. Вчора дзвонила мама, просила заїхати, допомогти з городом.
А в мене робота, донька-випускниця, Ліза, з іспитами, і цей ювілей, хай йому грець. Василь виходить, уже в сорочці, але пом’ятій.
— Олен, попрасувати б треба, — киває на сорочку.
— Поклади на прасувальну дошку, увечері зроблю. Лізу розбуди, а то до школи спізниться.
Він киває, іде до кімнати доньки. Чую, як вони там перемовляються:
— Ліза, вставай, мама сказала!
— Тату, ну ще п’ять хвилин!
— Які п’ять? Сьома година, ворушися!
Я хитаю головою, розмішую кашу. Двадцять років із Василем, а він усе такий же — прямий, як рейка. Працює майстром на заводі, повертається додому втомлений, але завжди з жартом.
Щоправда, останнім часом жартів менше, а мовчання більше. Я списую на втому. У всіх так, правда? За сніданком Ліза сидить, уткнувшись у телефон. Василь їсть мовчки, лише ложка дзеленчить.
— Лізо, ти до іспитів готова? — питаю.
— Ага, вчора. Мам, а ти чого така похмура?
— Та так, справ багато. Ювілей скоро, думаю, як святкувати.
— Ой, та годі тобі, — Ліза махає рукою. — Поклич тітку Катю, дядька Михайла, посидите, потанцюєте. Я тобі торт замовлю, із кремом.
— Танцювати, — пирхає Василь. — Олено, ти серйозно? 45 — це не 30.
Я дивлюся на нього, намагаюся зрозуміти, жартує чи ні. Але він уже допиває компот і встає.
— Гаразд, я побіг. Увечері побачимося.
— Ага, — відповідаю.
День минає в звичній метушні. Я працюю в поліклініці, адміністратором у реєстратурі. Люди, черги, скарги — усе як завжди. У обід дзвоню мамі.
— Мамо, я завтра заїду, з городом допоможу.
— Ой, Оленко, дякую. А то спина в мене зовсім не гнеться. Як там Ліза? Як Василь?
— Усе нормально. Ліза готується, Василь працює.
— Ну і слава Богу. А ювілей як святкуватимеш?
— Ще не знаю. Може, вдома, з рідними.
— Правильно, не треба тих ресторанів. Вдома душевніше.
Увечері вдома пахне вечерею — Ліза посмажила картоплю. Василь приходить пізніше, втомлений, але з пакетом у руках.
— Це що? — питаю.
— Та так, сюрприз до ювілею, — усміхається, але якось натягнуто. — Потім покажу.
Я киваю, не лізу. Він такий, любить сюрпризи. Пам’ятаю, на 30 років подарував мені сережки, збирав півроку. Може, й зараз щось вигадав? Але в душі неспокійно. Щось у його очах не те.
— Олен, ти про що задумалася? — питає він, сідаючи за стіл.
— Та так, про своє. Як на роботі?
— Як завжди. Бригада знову косячить, я за них розгрібаю. А в тебе?
— Черги, бабусі лаються, що талони не дають. Звично.
Він киває, їсть мовчки. Ліза в своїй кімнаті, грає музика. Я дивлюся на Василя й раптом питаю:
— Василю, ти чого такий тихий? Щось сталося?
— Та нічого, Олен. Просто втомився.
— Точно?
— Точно, — відрізає він і встає. — Пійду телевізор подивлюся.
Я залишаюся на кухні, мию посуд. У голові крутиться його погляд — важкий, чужий. Може, я вигадую? Двадцять років разом, куди вже ближче. Але щось гризе, не відпускає.
День ювілею починається з дощу. Я стою біля вікна, дивлюся, як краплі стікають по склу. Ліза вже поїхала до школи, Василь пішов на роботу.
У квартирі тихо, лише годинник цокає. На столі список гостей — осіб десять, рідня й пара подруг. Катя, моя сестра, обіцяла салати зробити, мама приїде з дачі. Я зітхаю, беруся за прибирання. Треба помити підлогу, витерти пил.
До обіду приходить Катя, з пакетами, вся мокра.
— Оленко, з днем народження! — обіймає мене. — Диви, я олів’є нарізала, оселедець під шубою зробила. Де холодильник?
— Давай сюди, — усміхаюся. — Дякую, Катю.
— Ой, та годі. 45 — це ж не жарти! Як настрій?
— Та так, — знизую плечима. — Не знаю, хочу, щоб швидше закінчилося.
— Це ти дарма. Свято ж! Василь напевне подарунок приготував?
— Каже, сюрприз. Але щось він останнім часом дивний.
— Дивний? — Катя хмуриться. — У сенсі?
— Мовчить багато, дивиться якось. Не знаю, не по-нашому.
— Ой, Олен, не накручуй. Втомився, мабуть. Чоловіки ж такі, трохи що — в себе йдуть.
— Може, й так, — погоджуюся, але осад залишається.
До вечора квартира блищить, стіл накритий. Приїжджає мама, з банкою солених огірків і в’язаним шарфом у подарунок.
— Оленочко, з ювілеєм, донечко! — цілує мене. — Це тобі, сама в’язала.
— Дякую, мамо, — обіймаю її. — Гарний шарф.
Гості збираються до шостої. Дядько Михайло, Катин чоловік, тости заготовляє, Ліза з подружкою хихикають у кутку. Василь приходить останнім, із роботи, в руках квіти — хризантеми.
— Олен, з днем народження, — цілує в щоку, але якось швидко, відсторонено.
— Дякую, — усміхаюся, ставлю квіти у вазу.
Вечір іде своєю чергою. Тости, сміх, розмови про роботу, дітей, ціни. Я сиджу, усміхаюся, але всередині порожнеча. Василь майже не говорить, лише киває, коли до нього звертаються. Після чергового тосту він встає, підіймає келих.
— За Олену, — каже. — За мою дружину. Двадцять років разом, це ж не жарти.
Усі плескають, а я дивлюся на нього. Щось у його голосі не те. Наче не тост говорить, а підбиває підсумок. Після вечері він іде на балкон. Я йду за ним.
— Василю, ти чого? — питаю тихо. — Увесь вечір мовчиш.
— Та все нормально, Олен. Свято ж, радій.
— А ти чого не радієш?
Він затнувся, дивиться на вулицю. Дощ усе йде.
— Олен, давай не зараз, га? Потім поговоримо.
— Коли потім? — я підвищую голос. — Ти весь вечір як чужий!
— Сказав же, потім! — гаркає він і йде до кімнати.
Я стою на балконі, холод пробирає. Гості за столом нічого не помітили, сміються, їдять. Ліза підбігає, обіймає.
— Мам, ти чого тут? Ходімо, торт різатимемо!
— Іду, — киваю, витираю очі. Ще не вистачало перед усіма ревіти.
Торт ріжемо, усі хвалять. Василь сидить, усміхається, але очі порожні. Я не витримую, шепочу йому:
— Василю, скажи, що сталося. Не можу так.
Він дивиться на мене, довго, важко. А потім видає:
— Олен, ти вже у віці, а мені потрібна молодша жінка. Двадцять років тебе терпів!
Я завмираю. Гості гудять, музика грає, а я стою вражена. Він встає, бере куртку й іде, грюкнувши дверима. Усі замовкають.
— Олено, ти чого? — Катя підбігає. — Що він сказав?
Я мовчу, не можу слова вимовити. Ліза дивиться, очі круглі.
— Мам, що сталося? Куди тато пішов?
— Не знаю, — шепочу. — Не знаю.
Минає тиждень. Василь не повернувся. Живе в друга, Богдана, з роботи. Я дзвоню йому, але він коротко відповідає: «Олен, мені треба подумати».
Ліза ходить похмура, майже не говорить. Я намагаюся триматися, але всередині все рветься. На роботі беру відгули, сиджу вдома, перебираю старі фото. Ось ми з Василем молоді, на весіллі. Ось Ліза маленька, на гойдалках. Як же так?
Катя приходить майже щодня.
— Олен, ну що ти себе гризеш? — каже, наливаючи мені компот. — Він негідник, раз таке сказав. Кинути сім’ю після двадцяти років!
— Катю, я не розумію, — шепочу. — Що я зробила не так? Може, я й справді стара?
— Та ти що! — вона аж руками сплеснула. — Ти он яка, на роботі всіх строїш, Лізу виховуєш. А він? Він хто? Майстер на заводі, і все. Без тебе б він пропав!
— Але ж він не просто так сказав. Може, в нього хтось є?
— Є, немає — яка різниця? Він тебе зрадив, Олен. Треба жити далі.
— Як? — я дивлюся на неї. — Як далі, Катю?
— А отак! Зберешся, Лізу в інститут відправиш, себе в порядок приведеш. А він хай котиться.
Я киваю, але в душі порожнеча. Мама, теж дзвонить, лає Василя.
— Оленочко, я завжди знала, що він ненадійний. Пам’ятаєш, як він на весіллі повівся? Я тоді тобі казала — подумай!
— Мамо, ну що тепер? — зітхаю. — Двадцять років минуло.
— А тепер живи для себе. І для Лізи. Вона в тебе розумниця, в інститут вступить, ви ще заживете.
Увечері Ліза приходить зі школи, сідає поруч.
— Мам, ти як?
— Нормально, — брешу. — А ти?
— Тато дзвонив, — каже тихо. — Сказав, що любить мене, але з тобою не може.
Я мовчу, горло стисло. Ліза дивиться в підлогу.
— Мам, це через мене?
— Ні, Лізо, — обіймаю її. — Це не через тебе. Це дорослі справи.
— Але ж він повернеться? — голос тремтить.
— Не знаю, доню. Не знаю.
Минає ще тиждень. Я вирішую поговорити з Василем. Дзвоню, прошу зустрітися. Він погоджується, приїжджає до під’їзду. Стоїть, дивиться вбік.
— Василю, поясни, — починаю. — Що сталося? Хто вона?
— Олен, немає ніякої «вона», — він зітхає. — Просто я втомився. Від усього. Від твоїх справ, від Лізиного випускного, від цієї квартири. Хочу пожити для себе.
— Для себе? А ми з Лізою що, не люди? Двадцять років я для тебе жила, а ти тепер «для себе»?
— Олен, не починай, — він кривиться. — Я не кажу, що ти погана. Просто мені потрібне інше життя. Молоде, легке.
— Молоде, — повторюю, і всередині все холоне. — А я, значить, стара?
Він мовчить. Я дивлюся на нього — чужий, незнайомий. Двадцять років, і отак.
— Іди, — кажу тихо. — І не повертайся.
Він киває, іде. Я стою біля під’їзду, починається дощ. Але я не плачу. Не можу більше.
Вдома Ліза чекає, дивиться тривожно.
— Мам, що він сказав?
— Нічого, — відповідаю. — Ми з ним закінчили.
Вона киває, обіймає мене. Я гладжу її по голові й раптом розумію — ми впораємося. Без нього. Беру телефон, дзвоню Каті.
— Катю, слухай, давай на вихідні до мами на дачу? Лізу візьмемо, город покопаємо.
— О, Оленко, ось це діло! — сміється вона. — А там, може, й сусід який загляне, га?
— Та ну тебе, — усміхаюся вперше за тиждень. — Поки ніяких сусідів. Але жити треба.
— Оце моя Оленка! — каже Катя. — Ми ще заживемо, сестро!
Я кладу слухавку, дивлюся на Лізу. Вона усміхається, і я розумію — ми справді впораємося. Не одразу, не легко. Але впораємося.
Довго не наважувалася писати ці рядки. Занадто багато прикрощів, занадто багато запитань без відповідей. Але якщо ви дочитали мою історію, я хочу запитати вас: як би ви вчинили на моєму місці?
Чи змогли б ви пробачити зраду після двадцяти років спільного життя? Чи відпустили б людину, яка була частиною вашого світу, але вирішила, що ви «застарі»?
Мені 45, і я стою на роздоріжжі: попереду нове життя, але чи можу я відкрити своє серце знову? Чи варто боротися за те, що розбите, чи краще відпустити й почати з чистого аркуша?
Головна картинка ілюстративна
