— Маріє Іванівно, ви серйозно вважаєте, що я не вмію навіть елементарних речей по дому? — мій голос тремтів, хоч я намагалася триматися спокійно, але слова вже виривалися самі.
— Олено, я просто хочу, щоб усе було правильно, — вона підняла брови, ніби здивована моєю реакцією. — Ти ж молода, не все знаєш. А я для Андрія все життя старалася, щоб у нього було найкраще. І тепер бачу, як ти йому готуєш — одні й ті ж страви щодня, без душі.
— Без душі? — я відклала ніж, відчуваючи, як у горлі стискається. — Я щодня після роботи приходжу втомлена, але стараюся, щоб йому було смачно. А ви весь час тільки й робите, що вказуєте, як краще.
— Бо краще знаю! — вона склала руки на столі, дивлячись на мене зверху вниз. — Я його виростила одна, без нікого. І знаю, що йому потрібно. А ти… ти іноді навіть не помічаєш, як від тебе після роботи пахне цими квітами, пилом, землею. Андрію ж неприємно, повір.
— Неприємно? — я відчула, як обличчя палить. — Ви щойно сказали, що від мене неприємно пахне?
— Ну не завжди, звісно, — вона знизала плечима, ніби це дрібниця. — Але після цілого дня в тому магазині… Ти ж сама розумієш. Треба ретельніше слідкувати за собою. Жінка має бути свіжою, охайною. Для чоловіка.
Я слідкую! — я вже не могла стриматися. — Я щоразу, як приходжу, одразу приймаю душ, переодягаюся! А ви мені тут розповідаєте, ніби я якась неохайна!
— Не підвищуй голос, — вона насупилася. — Я ж тобі добра бажаю. А ти одразу ображаєшся.
— Добра? — я розсміялася, але сміх вийшов гіркий. — Ви мене щодня критикуєте! То я погано ріжу овочі, то погано прибираю, то погано готую, а тепер ще й неохайна! Скільки можна?
— Поки ти не навчишся, — вона встала, підійшла ближче. — Я не можу дивитися, як мій син живе в такому… в такому непорядку.
— У вашому домі все ідеально, так? — я подивилася їй прямо в очі. — А самі ви коли востаннє за собою прибирали на кухні? Ці крихти від вашого печива всюди, я щоразу за вами підтираю!
— Як ти смієш! — її обличчя спалахнуло. — Це мій дім! Я тут господиня!
— А я тут хто? Тимчасова гостя? — я відчула, як сльози підступають, але не дала їм пролитися. — Я три роки стараюся, терплю, а ви тільки й робите, що показуєте, яка я погана!
— Може, ти й справді не дуже стараєшся, — холодно відповіла вона. — Бо якби старалася, то не довелося б мені все виправляти.
— Досить! — я розвернулася, вийшла з кухні, грюкнувши дверима своєї кімнати.
Того вечора я вперше зрозуміла, що довше так не витримаю.
Мене звати Олена. Три роки тому я вийшла заміж за Андрія, і ми одразу переїхали до його мами, Марії Іванівни.
Вона овдовіла давно, жила сама в трикімнатній квартирі в центрі міста, і запропонувала нам пожити в неї, поки ми не назбираємо на власне житло.
Ми погодилися — здавалося, це розумно. Економія, підтримка, сімейна близькість. Я тоді щиро вірила, що ми будемо як одна велика родина.
Андрій — добрий, турботливий, завжди готовий допомогти. Він працює програмістом, часто сидить допізна за комп’ютером, але вдома старається бути уважним.
Я тоді працювала продавчинею в квітковому магазині — цілий день серед троянд, лілій, горщиків із землею.
Пахло завжди свіжо, але пил, волога, земля — усе це осідало на одязі, на волоссі. Я приходила додому втомлена, але щаслива — робота мені подобалася.
Спочатку все було добре. Марія Іванівна готувала сніданки, ми разом вечеряли, розмовляли про буденні речі.
Вона розповідала про своє дитинство, про те, як виховувала Андрія одна. Я слухала, кивала, намагалася бути вдячною.
Але поступово її «допомога» почала перетворюватися на постійний контроль.
— Олено, ти б хліб тонше нарізала, — казала вона за сніданком. — Андрій любить тонкі скибочки, з дитинства.
— Добре, наступного разу так і зроблю, — відповідала я, посміхаючись.
Але наступного разу вона знову знаходила, до чого причепитися.
— Ти картоплю великими шматками ріжеш. Треба дрібніше, щоб швидше зварилася.
— Я так люблю, — тихо казала я.
— Але Андрію ж дрібніша подобається.
Я мовчала. Не хотіла сваритися. Думала: це ж дрібниці. Вона просто хоче допомогти.
Потім почалося з прибирання.
— Олено, ти пил протирала на полицях? — питала вона, проводячи пальцем по верхній полиці шафи.
— Так, учора.
— Дивно, тут пилюка. Треба частіше, раз на два дні мінімум.
Я знову мовчала. Прибирала частіше. Але вона все одно знаходила.
— Ти чому сміття не виносиш увечері? Вранці ж неприємно.
— Я забула, вибачте.
— Забула… Ех, молодь.
Я почала прокидатися раніше, щоб усе встигнути до її перевірки. Але це не допомагало.
Одного разу я готувала вечерю — просту пасту з овочами та куркою. Андрій любив таке, швидко й смачно.
— Знову паста? — Марія Іванівна зайшла на кухню, глянула в каструлю. — Андрію ж потрібна домашня їжа. Я йому завжди вареники ліпила, або голубці.
— Він сам просив пасту, — відповіла я, стараючись не дратуватися.
— Просив, бо не знає, як смачно буває, коли по-справжньому готувати, — вона зітхнула. — Я б на твоєму місці хоч раз спробувала мій рецепт борщу зробити.
— Я спробую, обіцяю.
— Обіцяєш, обіцяєш… А коли?
Я посміхнулася через силу.
— Найближчими днями.
Але дні йшли, а я не встигала. Робота, дорога, втома — сил вистачало тільки на прості страви.
Андрій помічав моє напруження, але не втручався.
— Мама просто звикла все контролювати, — казав він увечері, коли ми лежали в ліжку. — Вона одна була стільки років, боїться, що ми її забудемо.
— Я розумію, — шепотіла я. — Просто іноді важко.
— Потерпи. Скоро назбираємо на квартиру й поїдемо.
Ми справді відкладали майже все. Мріяли про свою маленьку однушку, де будемо тільки вдвох. Я рахувала місяці: ще трохи — і ми вільні.
Але Марія Іванівна ніби відчувала, що ми плануємо піти. Її зауваження ставали частішими, гострішими.
— Ти чому светр Андрія в шафі неправильно повісила? Він помнеться.
— Я переперу.
— Краще одразу правильно.
— Ти білизну на балконі розвішуєш не за кольорами. Так не роблять.
— Добре, наступного разу за кольорами.
— Ти каву Андрію міцнішу вари. Він любить міцну.
— Він сам сказав, що слабшу хоче.
— Він тобі каже, щоб не засмучувати.
Я почала уникати її на кухні. Готувала, коли вона йшла в свою кімнату дивитися серіали.
Але вона все одно приходила «допомогти».
І ось той вечір, коли все вирвалося назовні. Я різала овочі для салату, стараючись тихо, швидко, щоб не привертати уваги. Але вона все одно сіла за стіл і почала.
— Олено, ти б огірки тонше різала. Так смачніше.
— Добре.
— І помідори не так товсто
— Я постараюся.
— І заправку ти завжди одну й ту ж робиш. Треба б олії менше, лимонного соку додати.
Я мовчала.
А потім вона сказала про запах.
І я не витримала.
Після тієї розмови я замкнулася в кімнаті. Андрій прийшов пізно, я чула, як мама з ним розмовляла на кухні — тихо, з образою в голосі. Потім він зайшов до мене.
— Олено, що сталося? — він сів на край ліжка.
— Я більше не можу, — прошепотіла я. — Вона мене щодня принижує.
— Вона каже, що ти на неї накинулася.
— Бо вона сказала, що від мене неприємно пахне.
Він помовчав.
— Ну… ти ж у квітковому магазині цілий день.
— Тобто ти теж так вважаєш? — я подивилася на нього зі сльозами.
— Ні, звісно ні! — він узяв мене за руку. — Просто… вона хотіла як краще.
— Як краще — це називати невістку неохайною?
— Вона не так сказала.
— Саме так і сказала!
Ми довго розмовляли тій ночі. Я плакала, він намагався заспокоїти. Але я вже знала: якщо нічого не зміниться, я не витримаю.
Наступні дні я уникала Марії Іванівни. Готувала окремо, їла в кімнаті.
Андрій намагався бути посередником, але я бачила — йому теж важко.
Через тиждень я зібрала речі й пішла до подруги Каті.
— Залишуся в тебе на кілька днів, — сказала я.
— Звісно, — Катя обняла мене. — Розкажи все.
Я розповідала й плакала. Вона слухала, не перебиваючи.
— Ти маєш право на свій простір, — сказала вона. — Не дозволяй себе принижувати.
Андрій дзвонив щодня.
— Мама шкодує. Просить вибачити.
— Я теж шкодую, що наговорила зайвого. Але я не можу повернутися, поки все по-старому.
— Ми ж копимо на квартиру.
— Я знаю. Але я не дочекаюся.
На п’ятий день я повернулася. Марія Іванівна зустріла мене в коридорі.
— Олено… вибач, — тихо сказала вона. — Я справді перейшла межу.
— І я вибачаю, — відповіла я. — Але я не можу більше так жити.
Того ж вечора я поговорила з Андрієм серйозно.
— Нам треба зняти квартиру. Хоч одну кімнату. Хоч найдорожчу. Я візьму підробіток, але я не можу залишатися тут.
— Ми ж майже назбирали на внесок…
— Якщо ми залишимося, ми втратимо одне одного, — сказала я. — Я вже не витримую. І ти між нами розриваєшся.
Він довго мовчав. Потім кивнув.
— Гаразд. Шукатимемо.
Ми знайшли маленьку квартирку на околиці. Старий будинок, маленька кухня, вікна на подвір’я. Але це було наше. Тільки наше.
Перші тижні я взагалі не дзвонила Марії Іванівні. Андрій їздив до неї сам, допомагав, привозив продукти. Я боялася нової зустрічі.
Але одного разу вона подзвонила сама.
— Олено, привіт, — голос був тихий, невпевнений.
— Привіт.
— Як ви там?
— Обживаемося потроху.
Мовчання.
— Я хотіла вибачитись ще раз. Я справді не хотіла тебе образити. Просто… звикла все контролювати. Боялася, що без мене ви не впораєтеся.
— Ми впораємося, — м’яко сказала я. — Але мені потрібен був простір.
— Я зрозуміла. Пізно, але зрозуміла.
— Приїжджайте до нас якось, — запропонувала я. — Чай поп’ємо.
— Приїду, — відповіла вона. — Дякую.
Вона приїхала через тиждень. Привезла домашнього пирога. Ми сиділи на нашій крихітній кухні, пили чай, розмовляли про прості речі — про погоду, про квіти в моєму магазині, про Андрієву роботу.
Вона більше не критикувала. Навіть коли я неправильно поставила чашки на стіл, промовчала.
З того часу ми почали бачитися раз на тиждень. То ми до неї, то вона до нас. Відстань зробила диво — ми почали справді спілкуватися, а не боротися.
Через рік ми все ж назбирали на перший внесок і купили маленьку квартиру в новому будинку.
Марія Іванівна допомогла з ремонтом, принесла свої старі штори, подарувала сервіз.
— Оце віконце трохи кривувато повісили, — сказала вона, дивлячись на гардину.
Ми з Андрієм переглянулися й розсміялися.
— Зате самі, — відповів він.
— Це головне, — кивнула вона.
На новосіллі вона сиділа на нашому новому дивані й тихо сказала:
Ти молодець, Олено. Я спочатку не зрозуміла, а тепер бачу — ти справді хороша дружина.
— І ви хороша свекруха, — відповіла я. — Просто нам усім потрібен був час.
Коли в нас народилася донечка Софійка, Марія Іванівна стала приїжджати допомагати.
Але ніколи не залишалася на ніч. Приїжджала зранку, готувала, гуляла з онукою, а ввечері їхала додому.
Одного разу вона сказала:
— Може, пелюшки краще так складати?
Я посміхнулася.
— Покажіть.
Вона показала. Я спробувала.
— Дякую, — сказала я щиро.
Вона посміхнулася у відповідь.
Ми навчилися поважати кордони одне одного. І це стало нашою маленькою перемогою.
А тепер я іноді думаю: чи правильно я зробила, що тоді пішла? Чи мала я рацію, наполягаючи на своєму просторі?
Чи змогли б ми знайти спільну мову, якби залишилися жити разом?
Головна картинка ілюстративна
