Олено, ти б хліб тонше нарізала, — казала вона за сніданком. — Андрій любить тонкі скибочки, з дитинства.

— Маріє Іванівно, ви серйозно вважаєте, що я не вмію навіть елементарних речей по дому? — мій голос тремтів, хоч я намагалася триматися спокійно, але слова вже виривалися самі.

— Олено, я просто хочу, щоб усе було правильно, — вона підняла брови, ніби здивована моєю реакцією. — Ти ж молода, не все знаєш. А я для Андрія все життя старалася, щоб у нього було найкраще. І тепер бачу, як ти йому готуєш — одні й ті ж страви щодня, без душі.

— Без душі? — я відклала ніж, відчуваючи, як у горлі стискається. — Я щодня після роботи приходжу втомлена, але стараюся, щоб йому було смачно. А ви весь час тільки й робите, що вказуєте, як краще.

— Бо краще знаю! — вона склала руки на столі, дивлячись на мене зверху вниз. — Я його виростила одна, без нікого. І знаю, що йому потрібно. А ти… ти іноді навіть не помічаєш, як від тебе після роботи пахне цими квітами, пилом, землею. Андрію ж неприємно, повір.

— Неприємно? — я відчула, як обличчя палить. — Ви щойно сказали, що від мене неприємно пахне?

— Ну не завжди, звісно, — вона знизала плечима, ніби це дрібниця. — Але після цілого дня в тому магазині… Ти ж сама розумієш. Треба ретельніше слідкувати за собою. Жінка має бути свіжою, охайною. Для чоловіка.

Я слідкую! — я вже не могла стриматися. — Я щоразу, як приходжу, одразу приймаю душ, переодягаюся! А ви мені тут розповідаєте, ніби я якась неохайна!

— Не підвищуй голос, — вона насупилася. — Я ж тобі добра бажаю. А ти одразу ображаєшся.

— Добра? — я розсміялася, але сміх вийшов гіркий. — Ви мене щодня критикуєте! То я погано ріжу овочі, то погано прибираю, то погано готую, а тепер ще й неохайна! Скільки можна?

— Поки ти не навчишся, — вона встала, підійшла ближче. — Я не можу дивитися, як мій син живе в такому… в такому непорядку.

— У вашому домі все ідеально, так? — я подивилася їй прямо в очі. — А самі ви коли востаннє за собою прибирали на кухні? Ці крихти від вашого печива всюди, я щоразу за вами підтираю!

— Як ти смієш! — її обличчя спалахнуло. — Це мій дім! Я тут господиня!

— А я тут хто? Тимчасова гостя? — я відчула, як сльози підступають, але не дала їм пролитися. — Я три роки стараюся, терплю, а ви тільки й робите, що показуєте, яка я погана!

— Може, ти й справді не дуже стараєшся, — холодно відповіла вона. — Бо якби старалася, то не довелося б мені все виправляти.

— Досить! — я розвернулася, вийшла з кухні, грюкнувши дверима своєї кімнати.

Того вечора я вперше зрозуміла, що довше так не витримаю.

Мене звати Олена. Три роки тому я вийшла заміж за Андрія, і ми одразу переїхали до його мами, Марії Іванівни.

Вона овдовіла давно, жила сама в трикімнатній квартирі в центрі міста, і запропонувала нам пожити в неї, поки ми не назбираємо на власне житло.

Ми погодилися — здавалося, це розумно. Економія, підтримка, сімейна близькість. Я тоді щиро вірила, що ми будемо як одна велика родина.

Андрій — добрий, турботливий, завжди готовий допомогти. Він працює програмістом, часто сидить допізна за комп’ютером, але вдома старається бути уважним.

Я тоді працювала продавчинею в квітковому магазині — цілий день серед троянд, лілій, горщиків із землею.

Пахло завжди свіжо, але пил, волога, земля — усе це осідало на одязі, на волоссі. Я приходила додому втомлена, але щаслива — робота мені подобалася.

Спочатку все було добре. Марія Іванівна готувала сніданки, ми разом вечеряли, розмовляли про буденні речі.

Вона розповідала про своє дитинство, про те, як виховувала Андрія одна. Я слухала, кивала, намагалася бути вдячною.

Але поступово її «допомога» почала перетворюватися на постійний контроль.

— Олено, ти б хліб тонше нарізала, — казала вона за сніданком. — Андрій любить тонкі скибочки, з дитинства.

— Добре, наступного разу так і зроблю, — відповідала я, посміхаючись.
Але наступного разу вона знову знаходила, до чого причепитися.

— Ти картоплю великими шматками ріжеш. Треба дрібніше, щоб швидше зварилася.

— Я так люблю, — тихо казала я.

— Але Андрію ж дрібніша подобається.

Я мовчала. Не хотіла сваритися. Думала: це ж дрібниці. Вона просто хоче допомогти.

Потім почалося з прибирання.

— Олено, ти пил протирала на полицях? — питала вона, проводячи пальцем по верхній полиці шафи.

— Так, учора.

— Дивно, тут пилюка. Треба частіше, раз на два дні мінімум.

Я знову мовчала. Прибирала частіше. Але вона все одно знаходила.

— Ти чому сміття не виносиш увечері? Вранці ж неприємно.

— Я забула, вибачте.

— Забула… Ех, молодь.

Я почала прокидатися раніше, щоб усе встигнути до її перевірки. Але це не допомагало.

Одного разу я готувала вечерю — просту пасту з овочами та куркою. Андрій любив таке, швидко й смачно.

— Знову паста? — Марія Іванівна зайшла на кухню, глянула в каструлю. — Андрію ж потрібна домашня їжа. Я йому завжди вареники ліпила, або голубці.

— Він сам просив пасту, — відповіла я, стараючись не дратуватися.

— Просив, бо не знає, як смачно буває, коли по-справжньому готувати, — вона зітхнула. — Я б на твоєму місці хоч раз спробувала мій рецепт борщу зробити.

— Я спробую, обіцяю.

— Обіцяєш, обіцяєш… А коли?

Я посміхнулася через силу.

— Найближчими днями.

Але дні йшли, а я не встигала. Робота, дорога, втома — сил вистачало тільки на прості страви.

Андрій помічав моє напруження, але не втручався.

— Мама просто звикла все контролювати, — казав він увечері, коли ми лежали в ліжку. — Вона одна була стільки років, боїться, що ми її забудемо.

— Я розумію, — шепотіла я. — Просто іноді важко.

— Потерпи. Скоро назбираємо на квартиру й поїдемо.

Ми справді відкладали майже все. Мріяли про свою маленьку однушку, де будемо тільки вдвох. Я рахувала місяці: ще трохи — і ми вільні.

Але Марія Іванівна ніби відчувала, що ми плануємо піти. Її зауваження ставали частішими, гострішими.

— Ти чому светр Андрія в шафі неправильно повісила? Він помнеться.

— Я переперу.

— Краще одразу правильно.

— Ти білизну на балконі розвішуєш не за кольорами. Так не роблять.

— Добре, наступного разу за кольорами.

— Ти каву Андрію міцнішу вари. Він любить міцну.

— Він сам сказав, що слабшу хоче.

— Він тобі каже, щоб не засмучувати.

Я почала уникати її на кухні. Готувала, коли вона йшла в свою кімнату дивитися серіали.

Але вона все одно приходила «допомогти».

І ось той вечір, коли все вирвалося назовні. Я різала овочі для салату, стараючись тихо, швидко, щоб не привертати уваги. Але вона все одно сіла за стіл і почала.

— Олено, ти б огірки тонше різала. Так смачніше.

— Добре.

— І помідори не так товсто

— Я постараюся.

— І заправку ти завжди одну й ту ж робиш. Треба б олії менше, лимонного соку додати.

Я мовчала.

А потім вона сказала про запах.

І я не витримала.

Після тієї розмови я замкнулася в кімнаті. Андрій прийшов пізно, я чула, як мама з ним розмовляла на кухні — тихо, з образою в голосі. Потім він зайшов до мене.

— Олено, що сталося? — він сів на край ліжка.

— Я більше не можу, — прошепотіла я. — Вона мене щодня принижує.

— Вона каже, що ти на неї накинулася.

— Бо вона сказала, що від мене неприємно пахне.

Він помовчав.

— Ну… ти ж у квітковому магазині цілий день.

— Тобто ти теж так вважаєш? — я подивилася на нього зі сльозами.

— Ні, звісно ні! — він узяв мене за руку. — Просто… вона хотіла як краще.

— Як краще — це називати невістку неохайною?

— Вона не так сказала.

— Саме так і сказала!

Ми довго розмовляли тій ночі. Я плакала, він намагався заспокоїти. Але я вже знала: якщо нічого не зміниться, я не витримаю.

Наступні дні я уникала Марії Іванівни. Готувала окремо, їла в кімнаті.

Андрій намагався бути посередником, але я бачила — йому теж важко.

Через тиждень я зібрала речі й пішла до подруги Каті.

— Залишуся в тебе на кілька днів, — сказала я.

— Звісно, — Катя обняла мене. — Розкажи все.

Я розповідала й плакала. Вона слухала, не перебиваючи.

— Ти маєш право на свій простір, — сказала вона. — Не дозволяй себе принижувати.

Андрій дзвонив щодня.

— Мама шкодує. Просить вибачити.

— Я теж шкодую, що наговорила зайвого. Але я не можу повернутися, поки все по-старому.

— Ми ж копимо на квартиру.

— Я знаю. Але я не дочекаюся.

На п’ятий день я повернулася. Марія Іванівна зустріла мене в коридорі.

— Олено… вибач, — тихо сказала вона. — Я справді перейшла межу.

— І я вибачаю, — відповіла я. — Але я не можу більше так жити.

Того ж вечора я поговорила з Андрієм серйозно.

— Нам треба зняти квартиру. Хоч одну кімнату. Хоч найдорожчу. Я візьму підробіток, але я не можу залишатися тут.

— Ми ж майже назбирали на внесок…

— Якщо ми залишимося, ми втратимо одне одного, — сказала я. — Я вже не витримую. І ти між нами розриваєшся.

Він довго мовчав. Потім кивнув.

— Гаразд. Шукатимемо.

Ми знайшли маленьку квартирку на околиці. Старий будинок, маленька кухня, вікна на подвір’я. Але це було наше. Тільки наше.

Перші тижні я взагалі не дзвонила Марії Іванівні. Андрій їздив до неї сам, допомагав, привозив продукти. Я боялася нової зустрічі.

Але одного разу вона подзвонила сама.

— Олено, привіт, — голос був тихий, невпевнений.

— Привіт.

— Як ви там?

— Обживаемося потроху.

Мовчання.

— Я хотіла вибачитись ще раз. Я справді не хотіла тебе образити. Просто… звикла все контролювати. Боялася, що без мене ви не впораєтеся.

— Ми впораємося, — м’яко сказала я. — Але мені потрібен був простір.

— Я зрозуміла. Пізно, але зрозуміла.

— Приїжджайте до нас якось, — запропонувала я. — Чай поп’ємо.

— Приїду, — відповіла вона. — Дякую.

Вона приїхала через тиждень. Привезла домашнього пирога. Ми сиділи на нашій крихітній кухні, пили чай, розмовляли про прості речі — про погоду, про квіти в моєму магазині, про Андрієву роботу.

Вона більше не критикувала. Навіть коли я неправильно поставила чашки на стіл, промовчала.

З того часу ми почали бачитися раз на тиждень. То ми до неї, то вона до нас. Відстань зробила диво — ми почали справді спілкуватися, а не боротися.

Через рік ми все ж назбирали на перший внесок і купили маленьку квартиру в новому будинку.

Марія Іванівна допомогла з ремонтом, принесла свої старі штори, подарувала сервіз.

— Оце віконце трохи кривувато повісили, — сказала вона, дивлячись на гардину.

Ми з Андрієм переглянулися й розсміялися.

— Зате самі, — відповів він.

— Це головне, — кивнула вона.

На новосіллі вона сиділа на нашому новому дивані й тихо сказала:

Ти молодець, Олено. Я спочатку не зрозуміла, а тепер бачу — ти справді хороша дружина.

— І ви хороша свекруха, — відповіла я. — Просто нам усім потрібен був час.

Коли в нас народилася донечка Софійка, Марія Іванівна стала приїжджати допомагати.

Але ніколи не залишалася на ніч. Приїжджала зранку, готувала, гуляла з онукою, а ввечері їхала додому.

Одного разу вона сказала:

— Може, пелюшки краще так складати?

Я посміхнулася.

— Покажіть.

Вона показала. Я спробувала.

— Дякую, — сказала я щиро.

Вона посміхнулася у відповідь.

Ми навчилися поважати кордони одне одного. І це стало нашою маленькою перемогою.

А тепер я іноді думаю: чи правильно я зробила, що тоді пішла? Чи мала я рацію, наполягаючи на своєму просторі?

Чи змогли б ми знайти спільну мову, якби залишилися жити разом?

Головна картинка ілюстративна

You cannot copy content of this page