Мені було лише сімнадцять, коли я повернулася додому після уроків і побачила свої речі, акуратно складені в коридорі. Дві валізи, кілька пакетів із моїми книжками та одягом, навіть старий плюшевий ведмедик, якого я любила ще з дитинства, лежали там, на холодній плитці.
Мама стояла в кухні, миючи посуд, а тато сидів у вітальні, втупившись у телевізор. Жоден із них не подивився на мене. Я запитала: «Це що, мені йти?» Мовчання було відповіддю.
Того дня я зібрала свої речі й пішла, не знаючи, куди, але точно знаючи, що назад не повернуся.
Моє дитинство було як прогулянка по тонкому льоду — кожен крок міг стати останнім. Мама, Наталія, і тато, Ігор, ніколи не були тими батьками, про яких пишуть у книжках.
У нас вдома було троє дітей: я, мої зведені сестри Соломія і Дарія та брат Тарас. Ми всі були від різних шлюбів, але це не пояснювало, чому до нас ставилися так, ніби ми — тягар.
Мама часто казала: «Олено, ти мені тільки проблеми створюєш», коли я приносила зі школи трійку чи забувала прибрати в кімнаті. Тато ж просто відмахувався: «Роби, що хочеш, тільки не заважай».
Одного разу, коли мені було дванадцять, я спробувала поговорити з мамою про те, чому вона завжди така зі мною. Я сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку з чаєм, і набралася сміливості.
— Мам, чому ти завжди на мене сердишся? — тихо запитала я, дивлячись на її спину, поки вона різала овочі.
Вона зупинилася, але не обернулася.
— Бо ти ніколи не слухаєш, Олено. Ти завжди робиш усе по-своєму, — її голос був холодним, як зимовий вітер.
— Але я стараюся. Може, я просто не знаю, як тобі догодити?
Вона різко повернулася. Її очі блищали від роздратування.
— Догодити? Ти думаєш, це про те, щоб мені догодити? Ти просто не розумієш, як важко мені з вами всіма!
Я тоді не знала, що відповісти. Її слова мені нічого не пояснили. Я встала і пішла до своєї кімнати, моя мама ніколи не була ні доброю, ні люб’язкою. Лишень невдоволеною. Тато, який чув нашу розмову, навіть не підвів голову від газети.
У підлітковому віці я стала ще більш «проблемною», як казала мама. Я могла пропустити уроки, щоб посидіти з друзями в парку, або витратити 50 гривень, які мені давали на обід, на якісь дурниці, як-от модний браслет чи журнал.
Одного разу я затрималася з подругою Софією до півночі, і коли повернулася додому, мама чекала мене у вітальні.
— Де ти була? — її голос тремтів від злості.
— З Софією гуляли, — відповіла я, намагаючись виглядати спокійно.
— Гуляли? До півночі? Ти розумієш, що я тут місця собі не знаходжу?
— Мам, я ж не маленька, мені п’ятнадцять! — я намагалася захищатися, але це тільки погіршило ситуацію.
— П’ятнадцять, а розуму, як у п’ятилітньої! — вона підвищила голос. — Якщо тобі так подобається гуляти, то можеш взагалі не повертатися!
Ті слова я запам’ятала назавжди. Вони були як передвісник того, що сталося через два роки, коли я побачила свої речі в коридорі. Може, вона тоді сказала це в запалі, але для мене це стало підтвердженням: я їй не потрібна.
Після того, як я пішла з дому, я вступила до університету на факультет журналістики. Жити довелося в гуртожитку, де я ділила кімнату з трьома іншими дівчатами.
Це було важко, але водночас звільняюче. Я почала працювати офіціанткою в кафе неподалік, заробляючи 3000 гривень на місяць, щоб оплатити навчання і купувати найнеобхідніше.
Іноді я дзвонила мамі, сподіваючись, що вона змінить своє ставлення.
— Мам, я вступила до університету, — сказала я якось по телефону, намагаючись звучати гордо.
— Ну, молодець, — відповіла вона байдуже. — А грошей у мене не проси, сама знаєш.
— Я не прошу грошей. Просто хотіла розповісти.
— Добре, Олено, я зайнята. Поговоримо іншим разом.
Іншим разом так і не настало. Я намагалася ще кілька разів, але щоразу відчувала, що між нами прірва, яку я не можу подолати. Тато взагалі не брав слухавку. Мої сестри і брат, здається, теж жили своїм життям, і я не знала, як до них достукатися.
Коли мені було двадцять два, я познайомилася з Андрієм. Він був добрим, веселим і завжди підтримував мене. Через рік ми вирішили одружитися.
Я запросила батьків на весілля, сподіваючись, що це стане шансом налагодити стосунки. Вони прийшли до РАЦСу, але виглядали, ніби виконують формальність. Мама холодно привітала мене, а тато просто кивнув.
— Мам, ви з татом прийдете в ресторан? — запитала я після церемонії, тримаючи Андрія за руку.
— Ні, Олено, нам пора, — відповіла вона, поправляючи сумочку. — У нас справи.
— Але це ж моє весілля, — я відчула, як голос тремтить.
— Ми були тут, цього досить, — сказав тато, вперше за весь день глянувши на мене.
Вони пішли, а я стояла, дивлячись їм услід. Андрій обійняв мене і прошепотів:
— Не засмучуйся, ми самі собі сім’я.
Він мав рацію, але жаль усе одно залишився.
Через рік у нас із Андрієм з’явився син, Марко. Ще через два роки — донька, Злата. Я була щасливою, але водночас відчувала порожнечу.
Моя мама навіть не знала, що стала бабусею. Я не дзвонила їй, бо розуміла: їй це нецікаво. Одного разу я випадково зустріла її в супермаркеті. Вона стояла біля полиці з крупами, а я штовхала візок із Марком.
— Мам? — я тихо покликала її.
Вона обернулася, і на мить мені здалося, що в її очах промайнуло здивування.
— Олено? — вона глянула на Марка, але не підійшла ближче. — Це твій?
— Так, це мій син, Марко, — я намагалася посміхнутися, але це було важко.
— Гарний хлопчик, — сказала вона без емоцій і повернулася до полиці.
— Мам, ти не хочеш поговорити? — я відчувала, як сльози зрадницьки підступають до очей.
— Мені треба йти, Олено, — вона взяла пачку рису і пішла геть.
Марко почав плакати, і я відвела візок у бік, щоб заспокоїти його. Моя мама так і не дізналася, що в мене є донька, Злата, яка з’явилась на світ через деякий час після цієї зустрічі.
Минуло ще кілька років. Мої діти, Марко і Злата, росли, наповнюючи кожен мій день радістю і сенсом. Я працювала журналісткою в місцевій газеті, і ми з Андрієм потроху будували наше маленьке щастя.
Одного вечора, коли я вкладала Злату спати, задзвонив телефон. Номер був незнайомий, але я чомусь відчула тривогу.
— Алло, — відповіла я, тримаючи слухавку.
— Олено, це я, — голос на тому кінці був тремтливим, але знайомим. — Мама.
Я застигла. Мама не дзвонила мені роками. Останній раз ми бачилися в тому супермаркеті, і тоді вона пішла, не сказавши нічого.
— Що сталося? — запитала я холодно, намагаючись приховати здивування і тривогу.
— Я хочу зустрітися. Мені треба з тобою поговорити, — її голос звучав тихо.
— Навіщо? — я не могла стримати різкості.
— Будь ласка, Олено. Я багато думала. Дай мені шанс пояснити.
Я вагалася. Частина мене хотіла кинути слухавку, але інша — та, що все ще пам’ятала, як я, маленька, чекала її уваги, — погодилася.
— Добре. Завтра в парку біля фонтану, о третій.
Наступного дня я прийшла до парку. Мама вже чекала на лавці. Вона постаріла: сиве волосся, зморшки. Вона вийшла на пенсію, і, мабуть, час змусив її замислитися. Я сіла поруч, тримаючи дистанцію.
— Олено, дякую, що прийшла, — почала вона, дивлячись кудись удалину. — Я була поганою матір’ю. Я це розумію.
Я мовчала, чекаючи, що вона скаже далі.
— Я любила твого тата, — продовжила вона, стискаючи руки. — Але він покинув мене, коли я була при надії. Я не могла з цим змиритися. Кожного разу, коли я дивилася на тебе, я згадувала його. І це мене дратувало. Я була несправедлива до тебе. Це була моя помилка.
Її слова звучали щиро, але я відчувала, як у душі наростає холод. Вона дивилася на мене, чекаючи реакції, але я не знала, що сказати.
— Чому ти розповідаєш це зараз? — нарешті запитала я. — Після всіх цих років?
— Бо я зрозуміла, що втратила тебе, — її очі зволожилися. — Я хочу виправити це. Ти моя донька, Олено.
— Твоя донька? — я гірко всміхнулася. — Ти вигнала мене з дому, коли мені було сімнадцять. Ти не знала, що в мене двоє дітей. Ти ніколи не була моєю мамою.
— Я знаю, що не заслуговую прощення, — вона опустила голову. — Але я хочу спробувати. Хочу побачити твоїх дітей, бути частиною вашого життя.
Я дивилася на неї, на цю постарілу жінку, яка колись була центром мого світу. Але тепер я не відчувала нічого — ні образи, ні жалю, ні бажання щось змінити.
— Ні, мамо, — сказала я тихо, але твердо. — Не дзвони мені більше. Мені не потрібні твої вибачення. Мені немає кого вибачати, бо я ніколи не мала мами.
Вона заплакала, але я встала і пішла. Колись я б усе віддала, аби почути ці слова, але нині не відчула абсолютно нічого. Мені нікого вибачати і ні з ким відновлювати стосунки. Адже я ніколи не мала маму, лише жінку, що жила зі мною в одному домі і годувала мене.
Хіба ж ні?
Головна картинка ілюстративна.
