Олена втомлено оглянула новорічний стіл: накрили, постаралися, і подарунки Олексійкові з Оксанкою купили, тепер, щоправда, економити треба буде до весни. Олена глянула на чоловіка, який якраз готувався відкривати ігристе. Може, й правильно їй мама казала, що вона виходить заміж за невдаху. Гриць добрий, любить дуже її і дітей, але от на роботі зірок з неба не хапає, тому й не просунувся кар’єрними сходами ні на крок, тому й надбавки до зарплати не бачить уже котрий рік.
– Ну що ти вовтузишся. – Олена перевела погляд на свекра Івана Антоновича, який уже розчервонівся після проводів старого року, і тепер потирав руки в передчутті свята, кваппячи сина. Щоразу після застілля, почути когось іншого було складно. Іван Антонович голосно і навіть дуже голосно, починав розповідати всі ті самі історії дитинства, молодості та подальшого свого життя. І розповідаючи ці історії, слів не добирав, не дивлячись на Олексійка та Ксюшку, які сиділи поруч із дідом. «Іване Антоновичу» – докірливо смикала Олена. «Оленко, люба, але ж це життя!» – завжди однаково заперечував він, простодушно посміхаючись. Олена вважала це ознакою відсутності виховання.
– Ти краще їж, жуй. – підштовхнула чоловіка ліктем Оленчина свекруха Ганна Семенівна. “Їж, жуй” – передражнила про себе Олена. Що не кажи, але як свекруха Ганна Семенівна була на заздрість всім: ні з причіпками, ні з порадами до Олени не лізла, хоч і жили в одній квартирі.
З дітьми завжди допомагала, Олексійко народився шість років тому, вона тоді якраз на пенсію вийшла. Потім і з Оксанкою багато сиділа,, завжди говорила, що розуміє, як з такими малими важко.
За це Олена свекрусі, звісно, була вдячна, але ось це ось бажання Ганни Семенівни всіх нагодувати, та смачніше, а в розумінні Ганни Семенівни, це означало калорійніше, шкідливіше і т.д. Із цим Олена була не згодна.
Робота, діти, гуртки, секції, домашній клопіт, на себе у Олени часу не залишається, в зал там сходити, фігуру підтягнути, то хоч би менше калорій є, а як встояти, якщо з ранку на столі то млинці, то оладки?
От і сьогодні, поки готували святковий стіл, стільки зауважень довелося зробити свекрусі. Взяти хоча б цей оселедець під шубою, тож нічого корисного в салаті, так ще майонезом мало не на палець товщиною шару промазує. Ганна Семенівна у відповідь тільки очима здивовано кліпає: «Та ж інакше не смачно. Але як скажеш». І намагається тонше майонез мазати. У всьому така поступлива, ні характеру, ні родзинки, свята простота, навіть нудно.
І Олексійко з Оксанкою тут сидять, шушукаються, з дідуся посміюються. Але ж хотіла Олена їх раніше вкласти, бо з дитинства вони як хвостики нікуди від мами з татом не відходять, може, тому більше дітей у сім’ї і немає. Тож живуть з першого дня весілля з Грицевими батьками, квартира хоч і простора, трикімнатна, та все одно вільно не зітхнеш. А на свою, з завзятістю Гриця, ніколи їм не заробити. Олена хоч теж працює, а грошей завжди їм не вистачає.
Дивиться Олена на сім’ю свою і, раптом, подумалося їй, а, може, інакше б її життя склалося, якби вона не закохалася в Гришку, не вийшла тоді за нього заміж? Зустріла б мільйонера якогось, жила б зараз із ним в особняку розкішному, у дітей би по три няньки було, а вона б не працювала, займалася собою, в зал ходила б з особистим тренером. Розмріялася Олена, а тут уже куранти б’ють,
Гриць обгорткою шарудить, «Бах!» – Олена від несподіванки заплющила очі. А коли розплющила очі обстановка у квартирі змінилася. Та що там казати, це точно була не їхня квартира. Велика простора кімната з білими стінами, а посередині великий, сервірований на чотири персони і заставлений різними стравами стіл.
– Все добре, Олено Павлівно? Чи будуть ще якісь вказівки? – Запитує у Олени дівчина в білому фартуху і уважно дивиться на неї, готова виконати нові вказівки.
– Добре. – Заїкаючись, не розуміючи, що сталося і, як вона тут опинилася, відповідає Олена. – А чому на чотирьох накрито? – Все-таки наважується запитати Олена, звикла, що завжди їх шестеро.
— Ви ж самі розпорядилися, що вечерятимете тільки ви, Григорій Іванович, Іван Антонович та Ганна Семенівна. Олексій та Оксана вже повечеряли з нянею і зараз, мабуть, сплять. – блимаючи очима, відповіла дівчина. Олена невпевнено кивнула і запитала:
– Де?
– У своїх спальнях на другому поверсі. – Дівчина здивовано показала рукою на двері, що ведуть до сходів на другий поверх.
Олена кивнула, кинула погляд на годинник на стіні, 23:30 та пішла на другий поверх. Проходячи повз дзеркало, Олена затримала погляд на своєму відображенні і не повірила побаченому. Такої фігури у неї не було з інституту, а сукня до чого ж розкішна, каблуки, зачіска. Олена посміхнулася.
– Олено Павлівно? Щось сталося? – Олена стояла перед кількома дверима одразу, не знаючи, які відчинити, щоб потрапити в дитячу, коли відчинилися двері однієї з кімнат і звідти визирнула приємного вигляду жінка середніх років.
– Просто хотіла побажати дітям добраніч. – Пояснила Олена, ще не розуміючи, хто перед нею.
– Я їх уклала годину тому. Якби ви попередили, що сьогодні зайдете провідати їх перед сном, ми б дочекалися. – Винувато пояснила, жінка, очевидно, нянька дітей. «Це як розуміти, якщо сьогодні зайдете?… Виходить, бувають дні, коли я та дітей своїх не бачу?» – Подумала Олена. А няня продовжувала пошепки звітувати. – Були на святі, вірші розповіли, без запинки, все, як ми вчили. Потім ігри, танці, вручення подарунків, за сценарієм.
– Добре. Дякую. – кивнула Олена, засмутившись, що не бачила, як діти веселилися на святі. Няня посміхнулася, заспокоївшись, що господиня не має претензій до неї.
Олена пішла далі сходами, на третій поверх, не знаючи навіщо, ну не стояти ж розгубленої під уважним поглядом няні.
– Кицюню, завтра. Завтра та ще цілий тиждень я весь твій. Обіцяю. Ну, звичайно, поїдемо, готуй купальники, пакуйте валізу. Все, цілую тебе. – Почула Олена голос Грицька з найближчої кімнати. Вона увійшла, Григорій поправляв краватку, дивлячись у дзеркало. То був і той, і не той Григорій. Той завжди був звично розхристаний, з доброю усмішкою, насвистував щось собі під ніс. Цей був весь випещений, пригладжений, з холодним поглядом і стиснутими в рівну смужку губами.
– Що це було? – Запитала Олена, округлими очима дивлячись на чоловіка.
– Що? – перепитав він, байдуже.
– З ким ти розмовляв? – Олена здивувалася такій інтонації.
– Не починай. Ти чудово знаєш, з ким я розмовляв. Олено, ми домовилися, жодних розмов. Моє особисте життя тебе не стосується. Інакше… – Григорій зробив паузу і пригладив і так акуратну зачіску. – Інакше я не подивлюся, що у нас спільні діти, і це ти з порожніми кишенями покинеш цей будинок. – Він відвернувся від дзеркала і байдуже глянув на Олену, а потім на годинник. – Запізнюємося. – Кинув він і вийшов, Олена, ще перетравлюючи почуте, але поспішила за ним.
Вони спустилися вниз, де за столом уже сиділи Іван Антонович та Ганна Семенівна. Свекор і свекруха теж були не схожі на себе, такі молоді, одягнені модно та зі смаком. Іван Антонович кашлянув, демонстративно глянувши на годинник, 23:50. Анна Семенівна, підібгавши губи, прокоментувала:
– А чого ще можна було очікувати від вихованого чоловіка з ідеальними манерами, після того, як на його долю випало зв’язатися з…
Вона не встигла договорити, Григорій смикнув її:
– Мамо, прошу, хоча б сьогодні без цього всього.
Ганна Семенівна закотила очі, але вже мовчки. Потім взяла зі столу серветку, показуючи таким чином, що настав час починати вечерю.
– До речі, батьку, хотів обговорити з тобою нову концепцію, що якщо нам випробувати її на східному напрямку? – Григорій повернувся до батька, зовсім не звертаючи уваги на напій у відерці з льодом, яке дівчина у фартуху підкотила на візку до столу.
– Готувати не треба, тож на всьому готовому живеш. Але хоч би простежити, що готує прислуга, ти в змозі? Адже це їсти неможливо. – Ганна Семенівна демонстративно відклала прибори та відсунула від себе тарілку з ідеально приготованим біфштексом, гордо дивлячись на Олену. Олена промовчала. Не тішили її ні сукня, ні багато накритий стіл, ні персональна няня, ні триповерховий котедж. Дивлячись на цих байдужих до неї людей, думаючи про дітей, яких вона навіть не побачила сьогодні, Олена хотіла тільки одного – повернутися назад до смішного незграбного Гриця, до своїх милих «хвостиків», що ставить тисячі запитань, обійняти їх, вкотре слухати розповіді свекра, пити чай уприкуску з пиріжками свекрухи. Вона з надією подивилася на годинник, була одна хвилина до нового року, про келихи ніхто так і не згадав. Олена заплющила очі і спробувала максимально детально уявити своє колишнє життя та сім’ю, щоб хоча б так бути разом із ними.
– Олено, Оленко! Мамо, ну де ж нашатир? – Почула Олена схвильований голос Грицька.
– Може, швидку? – шепотіла поряд Ганна Семенівна.
– Що, що з матусею? – Хникали Олексійко з Оксанкою.
Олена розплющила очі, вона лежала на підлозі, а над нею схилилася вся її родина, та сама, рідна, дружна, улюблена.
– Що трапилося? – Запитала вона, відчуваючи сильне печіння з лівого боку чола.
– Чоловік твій, золотий, пляшку відкривати не вміє. Пробка тобі просто в чоло прилетіла, аж зі стільця перекинулася і свідомість втратила. – пояснив Іван Антонович. – Ох … – Він обернувся, глянув на онуків і не продовжував.
– Ось і ще одна весела історія, яку можна буде згадати. – Усміхнулася Олена, а потім розсміялася, обіймаючи всіх, і всі посміхалися, а потім і реготали разом з нею.
– Куранти ми вже пропустили, але таки потрібно зустріти Новий рік. – Коли всі знову вмостилися за стіл, Гриць розлив всім у бокали. І всі почали цокатися і вітати один одного, а Олена сиділа і думала, як їй пощастило з сім’єю.
