— Ти дозволив своїм приятелям-будівельникам оселитися в моїй квартирі, яку бабуся залишила мені в спадок, і брав з них плату собі, поки вони перетворювали її на справжній хаос! — говорила я, і мій голос був низьким, спокійним, але сповненим такої сили, що аж повітря в кімнаті стало важким. — Я побачила розбиті дверцята шаф, попалений ламінат і купи сміття скрізь, у тому помешканні, яке я вважала порожнім і зачиненим!
Сергій навіть не підвів очі від телефону. Він розвалився на дивані, закинув ноги на журнальний столик у шкарпетках з діркою на великому пальці й ліниво гортав стрічку.
Його байдужість була не просто втомою — це була броня, вибудувана з самовпевненості й переконання, що йому все минеться.
— Олено, ну не починай, га? — протягнув він, чухаючи шию під старою футболкою. — Який там хаос? Хлопцям ніде було тулитися після роботи. Я допоміг. Це ж по-людськи. А безлад… То ж чоловіки, втомлені, повертаються з будови. Потім приберуть.
Я стояла в дверях, не скидаючи пальто. Від мене тягнуло чужим, різким запахом — сумішшю смаженого, старих попільниць й затхлості, що проникає в усе.
Цей запах оселився в моєму волоссі й одязі за ті пів години, що я провела в квартирі на вулиці Січових Стрільців у Києві.
У тій квартирі, де минало моє дитинство, де пахло свіжоспеченими пиріжками й старими журналами, а тепер усе просочене духом занедбаності.
— По-людськи? — перепитала я, стягаючи шарф.
— Сергію, там на підлозі в залі, на тому самому ламінаті, який дідусь колись власноруч стелив, хтось розводив багаття? Там чорна пляма посеред кімнати! Там казанок стоїть просто на підлозі, на якійсь брудній ганчірці!
Сергій нарешті відірвався від екрана, заблокував телефон і сів, спустивши ноги на підлогу.
У його погляді промайнуло легке роздратування, ніби я заважала йому дивитися серіал.
— Може, чай гріли, плита не працювала, — знизав він плечима. — Чого ти сцену роздуваєш через шматок підлоги? Ламінат той ще з дев’яностих, давно прогнив. Я тобі скільки разів казав: треба все зірвати й плитку покласти. Дешево й практично. От хлопці поживуть, зароблять, поїдуть — і я тобі там усе перероблю.
— Ти зробив дублікати ключів, — я не слухала його балачки про ремонт. Я намагалася осмислити глибину зради. – Скільки їх там? Десять? Більше? Там матраци купами лежать!
— Сім чоловіків усього, — спокійно виправив Сергій,.— Бригада, нормальні хлопці зі Львова, з якими я колись на об’єкті працював. Тихі, роботящі.
— Тихі?! — я кинула сумку на підлогу, і звук був важким, глухим. — Сусідка знизу, тітка Валентина, ледь не виправила мені поставу шваброю в під’їзді! Каже, вони вночі гучно розмовляють, співають, а в коридорі всюди сліди від черевиків. Дільничний уже кілька разів приходив, але ти, мабуть, усе продумав — ніхто дверей не відчиняв.
— Тітка Валентина завжди всіх підозрює, — відмахнувся він. — А дільничний… Ну приходив. Нічого не довів. Олено, ти думаєш вузько.Квартира стояла порожньою? Стояла. Пилюкою заростала? Заростала. Комуналку ти платила? Платила. А так хоч якась користь. Гроші капають.
Я дивилася на чоловіка й не впізнавала того хлопця, з яким п’ять років тому стояла під вінець у РАЦСі.
Той Сергій був веселим, жартівливим, трохи легковажним, але здавався щирим.
А цей, що сидів переді мною, нагадував людину, яка думає лише про власну вигоду.
— Яка користь, Сергію? — тихо запитала я, відчуваючи, як тремтять пальці.— Кому капають гроші? Я жодної копійки не бачила. Ти мені кажеш, що зарплати затримують, що премії немає. Я за продукти плачу, за цю квартиру. А ти, виходить, таємний орендодавець?
Сергій насупився. Тема його особистих фінансів була небезпечною.
— Я ж для сім’ї стараюся, — пробурмотів він, відводячи погляд. — Відкладав. Хотів тобі сюрприз зробити. На відпочинок кудись повезти, до моря. Чи куртку нову теплу купити, ти ж скаржилася, що стара вже зношена.
— На відпочинок? — я гірко всміхнулася. — На гроші від руйнування бабусиної квартири? Ти бачив, що вони зробили з шпалерами? У спальні, де бабуся спала, всюди жирні відбитки долонь, якісь написи фломастером! Там стара кришталева люстра ледве тримається на дроті!
— Та ну тебе з тією люстрою! — роздратувано вигукнув Сергій, втрачаючи терпіння. — Скло старе, пил на ньому роками збирається! Я давно хотів її зняти. Ти зрозуміти не хочеш: зараз час такий — хто крутиться, той і живе. Я знайшов можливість. А ти приходиш і починаєш мені голову морочити через якісь шпалери.
Він підвівся й почав ходити кімнатою, розмахуючи руками, ніби пояснював щось очевидне дурній дитині.
— І взагалі, — він зупинився переді мною й тицьнув пальцем у бік дверей. — Ти навіщо туди поїхала? Я ж казав: не треба, там ремонтники труби міняють, брудно, води немає. Сиділа б удома. Контролювати мене надумала?
— Я поїхала лічильники перевірити! — відповіла я, відчуваючи, як усе всередині стискається. — Мені платіжка прийшла за електрику — величезна сума! Думала, помилка. А там твої «тихі хлопці» обігрівачі вмикають на повну, бо вікно хтось розбив!
Сергій скривився.
— Розбили — буває. Замінимо. Скло недороге. Ти дріб’язкова, Олено. Прямо дріб’язкова. Через вікно готова себе гризти. Я кажу: усе владнаю.
Він говорив це з такою самовпевненістю, ніби йшлося про перегорілу лампочку, а не про перетворення затишної двокімнатної квартири на тимчасовий притулок.
Я дивилася на нього й розуміла: річ не у вікні. Річ у тому, що він без мого відома втрутився в мою пам’ять, випотрошив її, взяв плату від чужих людей і тепер стоїть переді мною, називаючи мене дріб’язковою.
— Ти нічого не владнаєш, — твердо сказала я. — Ти зараз подзвониш своєму бригадиру й скажеш, щоб вони забиралися. Негайно.
Сергій розсміявся.
— Та ну, зараз побіжу. У них оплачено до кінця місяця. Хочеш, щоб я перед хлопцями дурнем виглядав? Гроші взяли — слово треба тримати. Почекаєш пару тижнів.
Усередині в мене щось обірвалося. Остання ниточка, що тримала ілюзію нормальної сім’ї.
— Оплачено? — перепитала я. — Ти взяв гроші наперед?
Сергій прищулився, оцінюючи, чи варто зізнаватися. Потім вирішив — втрачати вже нічого.
— Нормально взяв. Більше, ніж ти на своїй роботі за кілька місяців заробляєш. То ж закрий тему й іди вечерю готувати. Тут бізнесмен я.
Він відвернувся й знову впав на диван, беручи телефон. Але я не пішла на кухню.
Я повільно зняла пальто, повісила його й повернулася до вітальні. Мій погляд упав на його сумку на комоді. «Відкладав на сюрприз», — пролунало в голові.
— Ану покажи сюрприз, — я підійшла й різко скинула сумку на підлогу. Вона гупнула, з неї випали запальничка, жуйка, якісь квитанції. Готівки — тих пачок, про які він так хвалився — не було.
Сергій скочив, як ужалений. Кава, що стояла на столику, розлилася на його спортивні штани.
— Ти що робиш?! — заволав він, кидаючись збирати речі. — Це мої речі! Ти не маєш права!
— Де гроші, Сергію? — я стояла над ним, дивлячись, як він повзає, збираючи дріб’язок, і відчувала огиду. — Ти казав, оплачено до кінця місяця. Ти казав, відкладаєш. Де вони?
Сергій підвів голову. Обличчя почервоніло, очі блищали.
— У справі! В обороті! — гаркнув він, запихаючи папірці назад. — Думаєш, бізнес сам собою робиться? Треба вкладати!
— У який оборот? — холодно запитала я. — У нові колеса на твою машину? Я бачила сьогодні в дворі — нові диски, шини дорогі. На це пішов «сюрприз»?
Сергій підвівся й нахабно подивився на мене.
— Так, на диски! — випалив він. — А що, я не маю права? Я чоловік, мені треба нормально їздити, а не на старих залізяках. Я ці гроші заробив! Сам знайшов жильців, сам домовився, сам ключі передав. Це мій внесок!
— Внесок у мою квартиру? — мій голос залишався рівним, хоч усередині все кипіло. — Ти не просто зробив дублікати. Ти перетворив дім моєї сім’ї на тимчасове житло. Ти знаєш, що я знайшла в комірчині? Ту, де бабуся зберігала компоти й варення? Там матрац брудний, згорнутий. Ти й комірчину здав?
— Це раціональне використання площі! — Сергій уже не виправдовувався, він повчав. Він ходив кімнатою, жестикулюючи. — Квартира — це ресурс. Кожен метр має працювати. У комірчині живе Тарас, він платить менше, але регулярно. А в великій кімнаті — щось на кшталт гуртожитку. Двоярусні ліжка я сам зварив, із металу, що в батька на гаражі лежав.
— Ти зварив ліжка з батькового металу… — повільно повторила я, усвідомлюючи, до якого дна він докотився. — І поставив їх у залі.
— А що? Звичайні двоярусні. Сім спальних місць. Кожен платить щодня. Прикинь сама! Це справжній дохід! — очі Сергія загорілися. Він пишався собою. — Тільки ти цього не розумієш. Я там систему побудував! Хтось іде в нічну зміну — спить удень, хтось удень працює — спить уночі. Безперервний потік!
Я слухала й розуміла, чому в квартирі стояв такий важкий запах. Це був запах перенаселення, де люди сплять по черзі, де немає приватності.
— Ти здаєш мій дім як тимчасове житло? — прошепотіла я.
— Не перебільшуй! — відмахнувся він, відкриваючи нову банку коли. — Нормальні хлопці. Працюють на будовах. Їм треба переночувати. А те, що твої старі меблі трохи не витримують — то їм уже багато років. Шпалери в квіточку, той сервант дубовий — це все з минулого століття. Я тобі послугу зробив, пустивши туди людей. Хоч би пожвавили той запилюжений музей.
— Пожвавили? — я підійшла ближче. — Сусідка розповідала, що недавно там гучно святкували. Ти знав?
— Посвяткували трохи, — скривився Сергій, роблячи ковток. — Я все владнав. Це теж витрати, до речі! А ти все про море питаєш. Буде тобі море, коли розкрутимось. Я вже думаю балкон засклити, там ще двох можна поселити.
Він говорив це серйозно. У його очах не було ні краплі жалю — тільки холодний розрахунок дрібного ділка, який дістався до легкого ресурсу.
— Ти не відкладав, — сказала я. — Ти все витрачав. Диски, подарунки знайомим, свої забаганки. А мені казки розповідав про відпочинок.
— Не казки, а інвестиції в майбутнє! — огризнувся він. — Ти взагалі мала б подякувати. Якби не я, квартира б просто комуналку їла. А так я при справі, чоловік у домі заробляє. І чого ти до грошей причепилася? Я ж тобі квіти на день народження купував? У кафе водив? Чого тобі ще бракує?
Він дивився з викликом, чекаючи, що я, як завжди, проковтну образу й піду готувати вечерю. Бо він — чоловік, голова, годувальник. Хоч і такий.
— Мені треба, щоб ти замовк, — тихо сказала я. — І вислухав мене уважно. Бо те, що я скажу зараз, у твоєму бізнес-плані точно не передбачено.
— Сергію, а де дідусева колекція книг? — запитала я. Голос мій став тихим, наче з мене вийшло все повітря. Я стояла посеред кімнати й дивилася на нього так, ніби перед очима руїни після бурі. — Уздовж стіни в залі стояли полиці. Енциклопедії, класика, альбоми з мистецтва. Я сьогодні зайшла туди… Там просто стіни. Там твої двоярусні ліжка. Куди ти подів книги?
Сергій закотив очі, показуючи, як його втомили мої запитання. Зробив ковток коли, витер губи й поблажливо всміхнувся.
— Ой, ну справді. Знову про старі папери. Олено, ти в якому столітті живеш? Усе є в інтернеті. Навіщо ті порохняві томи? Там, мабуть, уже пліснява. У хлопців могла б алергія початися. Я про здоров’я людей дбав.
— Куди. Ти. Подів. Книги, — повторила я по складах, відчуваючи, як у всередині розростається холод.
— Вивіз на смітник, куди ж іще, — недбало відповів він, ніби йшлося про порожні пляшки. — Кілька вечорів носив. Важкі були. Думав здати на макулатуру, та там копійки платять. То просто біля баків залишив. Смітники, напевно, забрали на розпал. Місце треба було звільнити! Полиці півкімнати займали. Я їх розібрав, дошки теж викинув. Зате тепер простір! Ще одне ліжко вмістилося. Це ж чиста вигода.
Я заплющила очі. Переді мною постала картина: брудні контейнери взимку, а в них — томи в твердих палітурках, які дідусь збирав усе життя.
Книги, з яких він читав мені казки. Книги, між сторінками яких лежали засушені листочки з парку.
Тепер вони десь на звалищі, бо Сергію треба було місце для ще одного спального місця.
— Ти виніс пам’ять про мого дідуся на смітник, щоб поселити ще одного чоловіка… — прошепотіла я. — А сервант? Той старий, з різьбленням, що стояв у вітальні?
— А, той громіздкий ящик? — пожвавився Сергій. — То ж антикваріат для бідних! Місця займав купу. Я його теж хотів на смітник, але важкий. Довелося розібрати прямо там. Дерево міцне було.
Я важко вдихнула. Згадала глибокі подряпини на підлозі, які помітила, але не встигла зрозуміти. Тепер усе стало на місця. Він розбирав ламаючи меблі посеред кімнати.
— А посуд? Бабусин сервіз, чеський?
— Продав я твій сервіз, — махнув рукою Сергій, і в голосі почувалося самозадоволення. — На OLX виставив, одразу забрали якісь колекціонери. Добре заплатили. Оце я розумію — бізнес. А так би стояв і пил збирав. І дзеркало велике з передпокою теж пішло. Раму тільки підклеїв.
Він підвівся, підійшов ближче й спробував обійняти мене за плечі, але я відсмикнулася. Його це не зупинило. Він був у захваті від себе.
— Олено, ти зрозумій, я ж для нас стараюся! — переконливо говорив він. — Ми молода сім’я. Навіщо нам це старовинне барахло? Треба дивитися вперед! Я тут подумав… Квартира все одно тепер потребує капітального ремонту — після хлопців усе до бетону здирати… Давай її продамо?
Я завмерла. Дивилася на нього, не вірячи, що людина може бути такою цинічною.
— Продамо? — перепитала я.
— Ага! — з ентузіазмом підхопив він. — Ціни зараз високі. Продамо як коробку під ремонт. Комусь продамо, скажемо — вільне планування. Гроші поділимо. Тобі — на щось приємне, мені — на нову машину, бо моя вже старенька. Або на перший внесок у новобудову. Вкладемося! Я вже варіанти дивився. Не гальмуй, погоджуйся. Бабусина квартира — це ресурс, а ресурс має приносити дохід.
Він говорив про продаж мого спадку так легко, ніби пропонував позбутися старого телефону
У його голові квартира вже була не моєю пам’яттю, а спільним активом, яким він, як «голова сім’ї», міг розпоряджатися.
— Ти серйозно? — тихо запитала я. — Ти зіпсував квартиру, продав бабусині речі, взяв гроші собі, а тепер пропонуєш продати її, щоб купити собі нову машину?
— Не тільки собі! — образився Сергій. — Ми ж сім’я! Я тебе возитиму. На ринку, на дачу. Чого ти така егоїстка? «Моє, моє»… П’ять років разом! Усе має бути спільним. Я кручуся, вигадую схеми, а ти тільки критикуєш. Подякуй, що я взагалі цим займаюся.
Я подивилася на його обличчя — трохи одутле, з плямами від коли на штанях, з жадібним блиском в очах. І раптом зрозуміла: він не зупиниться.
Якщо я зараз поступлюся, він продасть і цю квартиру, і все, до чого доторкнеться.
Усередині щось клацнуло. Біль минув. Залишився тільки холодний розрахунок.
— Ти правий, Сергію, — спокійно сказала я. — Не можна триматися за старе. Треба звільняти місце для нового.
Сергій розцвів усмішкою, думаючи, що переміг.
— Ось! — плеснув він у долоні. — Нарешті розумні слова! Я знав, що ти в мене розумниця. Завтра ж подзвоню рієлтору, є в мене знайомий. Усе оформимо швидко.
Він потер руки уже, святкуючи. Не помітив, як змінився мій погляд. Там уже не було тепла.
Я мовчки пішла до передпокою.
— Ти куди? — гукнув він. — Кави мені ще принеси!
— Зараз, Сергію. Усе буде, — відповіла я, відкриваючи шухляду з документами.
Я взяла його паспорт, потім дістала з кишені його куртки ключі від машини — з дорогим брелоком, на який пішли гроші від «оренди».
У вітальні він увімкнув телевізор голосніше. Не бачив, як я акуратно кладу його документи й ключі від нашої квартири на тумбочку біля дверей.
— Вставай, Сергію. Інвестиційний проєкт закрито, — сказала я, повернувшись до кімнати.
Я кинула його паспорт йому на коліна. Сергій закашлявся. Його розслаблена поза зникла.
— Ти що, зовсім збожеволіла? — вигукнув він. — Я тобі все пояснив: усе налагодимо, машину купимо, заживемо. Навіщо цей цирк?
— Ключі на стіл, — коротко сказала я. — Від бабусиної квартири. І від цієї теж.
— З якої радості? — нахабно всміхнувся він, але в очах промайнула розгубленість. — Я тут живу. Я твій чоловік. У нас спільне господарство. І я нікуди не піду тільки тому, що в тебе настрій зіпсувався.
— У тебе тут нічого немає, — спокійно відповіла я. — Цю квартиру мої батьки купили до шлюбу. Ти навіть не прописаний. Твоя прописка — у селі під Черкасами, де твоя мама живе. Туди й поїдеш. Зараз.
Я підійшла до шафи й почала викидати його речі на підлогу. Не складати — викидати. Светри, штани, сорочки падали купою.
— Гей! Ти що твориш?! — Сергій скочив, розливши рештки коли. — Це мої речі! Вони коштують грошей!
Я різко вирвала руку, коли він спробував мене зупинити. Подивилася так, що він відсахнувся.
— Коштують грошей? — перепитала я. — Твої речі коштують, а дідусева бібліотека — ні? Лінолеум— ні? Спокій сусідів — ні? Ти знищив мій дім, Сергію. Тепер відчуй, як це — коли твоє викидають як непотріб.
Я штовхнула купу одягу ногою в бік коридору.
— Збирай речі. П’ять хвилин. Не встигнеш — полетять з балкона. П’ятий поверх. Бруд і калюжі внизу. Якраз під твій «бізнес».
Сергій почервонів. У ньому прокинулася злість.
— Нікуди я не піду! Я на цю квартиру теж маю права, я ж тут жив і ремонт робив колись!
— Ти тут нічого не маєш, крім брудних шкарпеток, — відрізала я. — Я подзвоню твоєму батькові. Розкажу, як його син став «орендним бізнесменом» і витрачав усе на себе.
Згадка про батька подіяла. Порожня впевненість зникла миттєво.
— Олено, ну ти що… Ну погарячкував я, — почав він м’якше. — Давай спокійно поговоримо. Вранці все вирішимо. Куди я зараз? Холодно ж.
— Це твої клопоти, — я продовжувала викидати речі. На підлогу полетіли його зарядки, дріб’язок. — Ти не думав, куди подінуться мої книги. Ти не думав про сусідів. Ти думав лише про себе. То ж тепер крутися. Ти ж у нас винахідливий. Знайди місце. Переночуй у своєму «гуртожитку». Там, казав, місце з’явилося.
Сергій стояв серед кімнати в мокрих штанях, оточений своїми речами, і розумів — це кінець.
— Ну добре, — прошипів він. — Я піду. Але ти пошкодуєш. Приповзеш, коли зрозумієш, що без чоловіка ти ніхто. Але я все своє заберу! Телевізор, ноутбук — це я купував!
— Забирай, — кивнула я. — Тільки чеки в мене. Спробуєш винести — напишу заяву. Любитель законів, пам’ятаєш?
Я підійшла до тумбочки й подзвонила ключами.
— І ще. Ти казав про машину. Про свій «тюнінг» на мої гроші.
Сергій схопився за кишені. Обличчя зблідло.
— Віддай ключі! — підскочив він. — Це моя машина! На мене оформлена!
Я відступила, ховаючи ключі за спину.
— Куплена в шлюбі. Спільне. Ключі лишаються в мене. Як гарантія.
— Гарантія чого?!
— Гарантія, що ти оплатиш ремонт у бабусиній квартирі. До останньої копійки. Лінолеум, стіни, меблі, усе. Завтра подаю на розлучення й поділ майна. І твою машину оцінять недорого. Або продаєш її сам і принесеш гроші на ремонт, або вона стоятиме на штрафмайданчику.
Сергій завмер. Машина була його слабкістю.
— Ти не наважишся…
— Геть звідси! — сказала я так голосно, що посуд у шафі задзвенів.
Сергій, лаючись, почав запихати речі в стару спортивну сумку. Хапав усе підряд — один черевик, светр. Виглядав жалюгідно.
Через кілька хвилин він стояв у дверях — у різних черевиках, з сумкою, з якої стирчали рукави.
— Ти мені за це заплатиш, — прошипів він. — Вигнала, як останнього. Не забуду.
— А я не забуду, як ти знищив пам’ять моєї сім’ї, — холодно відповіла я. — І торгував моїм домом, поки я працювала. Іди. І передай своїм хлопцям: за годину в бабусиній квартирі їх не має бути. Інакше приїду не сама, а з перевіркою. Тоді твої «партнери» поїдуть додому за твій рахунок.
Я зачинила двері. Двічі провернула замок. Наклала ланцюжок.
У квартирі запала тиша. Просто тиша. Я сповзла по дверях на підлогу, дивлячись на купу його речей.
Сльози не текли. Усередині, де ще недавно палав біль, тепер росло щось нове — тверде, незалежне.
Я дістала телефон і заблокувала всі спільні картки.
Одразу зателефонувала до свого свекра. Чесно кажучи колись я не розуміла чому він такий строгий зі своїм сином.
Він перевіряв його на кожному кроці. Ніколи не довіряв йому і завжди казав мені аби я була з ним дуже обережна.
Тепер я прекрасно зрозуміла до чого були ці слова. Почувши що вигадав його синок мій свекір дар мови втратив.
Потім тихо сказав:
– Вибач, донечко обіцяю ми все владнаємо. Чогось такого я і очікував хоча сподіваюся на те що шлюб піде йому на користь. У кого він такий пішов я просто не розумію? Завтра ж приїду допоможу тобі навести лад у тій квартирі. Пробач нас що ми не змогли виховати єдину дитину.
Наступного дня свекри вже були у мене. Ми разом поїхали у квартиру наводили там лад. Свекруха плакала, свекір гірко зітхав.
Я дивилася на цих двох прекрасних людей і не розуміла як у них міг бути такий син?
Головна картинка ілюстративна.
