— Олено Миколаївно, я дуже ціную ваше бажання “допомогти”, але коли після вашого візиту дитина плаче три години, а я знаходжу пульт від телевізора в морозилці — це не допомога, а стихійне лихо! Ми вас любимо, але відтепер наші двері відчиняються лише за попереднім записом і лише тоді, коли ми обидва до цього готові.

— Олено Миколаївно, я дуже ціную ваше бажання “допомогти”, але коли після вашого візиту дитина плаче три години, а я знаходжу пульт від телевізора в морозилці — це не допомога, а стихійне лихо! Ми вас любимо, але відтепер наші двері відчиняються лише за попереднім записом і лише тоді, коли ми обидва до цього готові.

Ранок у квартирі Андрія та Лесі починався майже ідеально. Маленький Тимко нарешті заснув після бурхливого прорізування ще одного зуба, жінка встигла допити каву, а Андрій, затиснувши телефон між вухом і плечем, намагався одночасно прасувати сорочку та обговорювати квартальний звіт.

— Так, я буду в офісі за годину… Ні, правки внесемо на місці… — бурмотів він, зосереджено розгладжуючи комірець.

Раптом тишу розірвав звук, який у цьому домі асоціювався тілько з початком кінця домашнього спокою. Дзвінок у двері. Довгий, наполегливий, ритмічний — такий міг належати лише одній людині у світі.

— Тільки не це, — прошепотіла Леся, застигаючи з чашкою в руках. — Андрію, скажи, що ти нікого не чекав. Що ми прямо зараз йдемо — ти на роботу, а я до поліклініки з Тимком. За мною вона не піде, бо уникає усяких інфекцій. Нехай приходить… коли небудь. 

Андрій завмер. Сорочка під праскою почала підозріло пахнути смаженою бавовною. 

— Лесю, клянуся, я не знав… Мама казала, що в неї сьогодні за планом перегляд серіалу про лікарів.

— Я знаю, і не підозрюю тебе у порушенні наших домовленостей. Олена Миколаївна — непередбачувана катастрофа. — Втомлено посміхнулася чоловікові Леся.

Дзвінок повторився. Потім почулося делікатне, але впевнене дряпання ключем у замку. Олена Миколаївна, маючи дублікат ключів «на випадок пожежі, повені або раптового виверження вулкана на Оболоні», ніколи не чекала на запрошення.

Двері відчинилися, і в коридор залетів вихор енергії, парфумів та аромату свіжоспечених пиріжків із капустою, які Олена Миколаївна пекла щоразу, коли їй ставало нестерпно нудно.

— А ось і я! Допомога прийшла! — гучно проголосила вона, скидаючи туфлі прямо посеред проходу. — Чого такі кислі обличчя? Я ж бачу, Лесю, ти зовсім бліда. Мабуть, знову дитину неправильно годуєш. А я казала: манка — це сила!

Зі спальні негайно почувся пронизливий крик Тимка. План «спокійний сон» зазнав краху.

Варто сказати, що Олена Миколаївна не була злою жінкою. Вона була… складною. На пенсії її бурхлива енергія, яка раніше витрачалася на перевірку звітів у бухгалтерії, не знайшла іншого виходу, окрім як виливатися на голови ближніх.

За останній рік вона примудрилася розсваритися з усіма сусідами по під’їзду (через «неправильний колір килимків»), з колишніми колегами (бо «вони без неї все завалили») і навіть з подругою дитинства Люсею, яка мала зухвалість заявити, що її онук почав ходити раніше за Андрійка.

Тепер Олена Миколаївна жила в соціальному вакуумі. А оскільки вакуум природа не терпить, вона заповнювала його в квартирі сина.

— Мамо, — Андрій нарешті відірвав праску від сорочки, де тепер красувався ідеальний коричневий трикутник. — Ми ж домовлялися: спочатку дзвінок, потім візит. Тимко тільки-но заснув!

— Ой, Андрійку, не будь таким буркотуном! Дитині треба звикати до звуків життя! — вона вже була на кухні й по-господарськи переставляла каструлі. — Лесю, чому в тебе сковорідка поруч із цукром? Це ж нелогічно. І де ти купуєш ці овочі? Вони ж пластикові! Я принесла домашніх яєць.

Леся стояла в дверях кухні, відчуваючи, як починає дрібно сіпатися праве око. 

— Олено Миколаївно, Тимко плаче. Ви можете… просто посидіти на кухні? Я його заспокою.

— Я сама! Я ж мати! Я двох виростила! — Олена Миколаївна вже мчала в спальню, майже відштовхнувши невістку.

За хвилину крик дитини перейшов у ультразвук. Свекруха намагалася розважити онука своєю улюбленою грою «де бабуся?», різко з’являючись перед обличчям немовляти, що для Тимка виглядало як напад велетенської істоти в окулярах.

Після «допомоги» Олени Миколаївни Леся знайшла чисті речі в ящику з інструментами Андрія («там було вільне місце!»), а дитячий крем — у холодильнику («щоб не зіпсувався!»).

Коли двері за свекрухою нарешті зачинилися, Андрій знайшов дружину у ванній кімнаті. Вона просто сиділа на краю ванни й дивилася в одну точку.

— Лесю? Ти як? — обережно запитав він.

— Андрію, — вона підняла на нього очі. — Я її люблю. Чесно. Вона виростила тебе такою чудовою людиною. Але якщо вона ще раз прийде без попередження і помиє моє улюблене дзеркало засобом для взуття, бо «воно так краще блищатиме», я подамся на притулок до сестри в інше місто.

Андрій зітхнув. Він розумів, що ситуація досягла піку. 

— Я знаю, сонечко. Вона просто самотня. Їй нудно. Вона звикла всім керувати, а тепер у неї в підпорядкуванні лише кактус на підвіконні. Та кіт — і той її не слухається.

— Ми повинні щось зробити, — рішуче сказала Леся. — Але без сварок. Якщо ми просто накричимо, вона образиться, буде пити валер’янку  та звинувачувати нас у невдячності.

— Згоден, — Андрій сів поруч. — Нам потрібен план. 

Наступні два дні подружжя розробляло стратегію. Вони вирішили влаштувати «сімейну раду». Головним завданням було — не дати Олені Миколаївні перейти в контратаку з аргументами «я ж для вас стараюся».

— Отже, — тренувався Андрій перед дзеркалом. — «Мамо, ми дуже вдячні за твою турботу…»

— Ні, занадто м’яко, — перебила Леся. — Вона це сприйме як слабкість. Треба так: «Мамо, ми любимо твої візити, АЛЕ…»

— Слово «але» зайве, — зауважив Андрій. — Може, краще: «І водночас нам важливо…»?

Вони підготували список правил, які мали виставити як умови для подальшої «співпраці». Ключовим моментом було знайти Олені Миколаївні інше заняття, щоб вона перестала вважати їхню квартиру своїм особистим полігоном для реформ.

У суботу ввечері, коли Олена Миколаївна прийшла з черговою порцією порад, Андрій заблокував їй шлях до спальні.

— Мамо, сідаймо пити чай. У нас є до тебе серйозна розмова. Як до головного експерта сім’ї.

Свекруха насторожилася. Очі її зблиснули за склом окулярів. 

— Що сталося? Гроші закінчилися? Леся знову не знає, як вивести пляму?

— Ні, мамо, — Андрій лагідно взяв її за руки. Леся поставила перед нею велику чашку з улюбленим жасминовим чаєм. — Ми хочемо обговорити нашу нову стратегію розвитку родини.

Протягом наступної години Андрій та Леся, змінюючи одне одного, виклали свій маніфест.

— Олено Миколаївно, — почала Леся, тримаючи голос максимально теплим. — Ми неймовірно цінуємо вашу енергію. Але ви ж знаєте, що в будь-якій організації має бути регламент. Коли ви приходите без попередження, наш розпорядок руйнується. Тимко лякається, я не встигаю завершити роботу.

— Але я ж допомогти! — сплеснула руками Олена Миколаївна, і в її очах уже почали збиратися перші краплі «наступальної» сльози.

— Саме так! — підхопив Андрій. — І щоб твоя допомога була максимально ефективною, ми запроваджуємо систему «золотого візиту». Це означає: візит лише після телефонного підтвердження. Це дозволить нам підготувати Тимка, а Лесі — розпланувати день так, щоб ви могли спокійно посидіти й поспілкуватися.

— А ключі? — підозріло запитала вона.

— Ключі залишаються у вас, — дипломатично додала жінка. — На випадок форс-мажору. Але візит у звичайний день — це як свято, а до свята треба готуватися.

Олена Миколаївна замовкла. Вона була готова до скандалу, але її не виганяли. Її… регламентували. Як справжнього фахівця.

— І ще одне, мамо, — Андрій виклав на стіл «козир». — Ми знаємо, що ваші знання в бухгалтерії нікуди не зникли. Сусідка Лесі, пані Світлана, відкриває невеликий благодійний фонд допомоги тваринам. Їм конче потрібен хтось, хто зможе тримати в залізному кулаку і звітність, і волонтерів, і головне — постачальників. Леся вже розповідала їй про ваш характер. Вона сказала, що ви — єдина надія цього фонду.

Минуло два місяці. Дзвінок у двері. Леся подивилася на годинник — рівно о 16:00, як і домовлялися. На порозі стояла Олена Миколаївна. Вона була в діловому костюмі, з планшетом у руках.

— Доброго дня, молодь! — бадьоро сказала вона, не роблячи спроб кинутися в спальню. — У мене рівно година. Треба перевірити закупівлю корму для притулку, там знову намагалися підсунути прострочений товар, але на кого вони натрапили? На мене!

Вона акуратно поставила туфлі на поличку і пройшла до кухні. Тимко, почувши знайомий голос, не заплакав, а навпаки — весело затарабанив ложкою по столу.

— Лесю, каву не пропонуй, я на дієті — у нас завтра суботник, треба бути у формі, — вона дістала з сумки невеликий згорток. — Ось, купила Тимкові дерев’яний конструктор. Ніякого пластику!

Андрій, що вийшов з іншої кімнати, обійняв матір.

 — Мамо, ти виглядаєш чудово.

— Нема коли старіти, сину! — вона підмогнула. — Якщо я за цими волонтерами не простежу, вони замість вольєрів збудують курені з соломи. До речі, Лесю, бачу, сковорідку ти переставила. Молодець, вчишся.

Подружжя перезирнулося. Так, Олена Миколаївна залишилася собою — вона все ще давала поради й любила все контролювати. Але тепер її енергія мала вектор, спрямований на благородну справу, а їхній дім знову став їхньою фортецею.

Коли свекруха пішла, Леся притулилася до плеча Андрія.

 — Знаєш, а її поради щодо конструктора були непоганими.

— Звісно, — посміхнувся Андрій. — Вона ж у нас тепер головний менеджер з питань логістики та глобальної справедливості. Але головне — вона дзвонить перед тим, як прийти.

— Це маленька перемога для однієї сім’ї, але величезний крок для нашого спокою, — пожартувала Леся.

Життя було прекрасним.