Ключі від нової квартири лежали на долоні. Важкі й приємні, як обіцянка нового життя. Олена стиснула пальці, відчуваючи холодний метал, і посміхнулася чоловікові. Андрій обійняв її за плечі, притулив до себе.
— Ну що, заходимо в наше сімейне гніздечко? — запитав він, цілуючи її в скроню.
— Заходимо, — видихнула Олена, і вони увійшли в простору трикімнатну квартиру на восьмому поверсі цегляного будинку в спальному районі Києва.
П’ять років орендованих квартир, постійної економії та життя на валізі залишилися позаду. Нарешті своє житло, свій простір, де можна повісити на стіну картину, не питаючи дозволу в господині, де можна пофарбувати стіни в будь-який колір і не боятися, що через рік доведеться знову пакувати речі.
Перший місяць промайнув у приємній метушні. Вони обирали меблі, сперечалися про колір фіранок, розставляли книги на нових полицях.
Олена з радістю облаштовувала кухню, купувала посуд, розкладала спеції в гарні баночки. У неї нарешті був власний куточок, де вона могла творити, готувати, приймати друзів.
Першою гостею стала мама Андрія, Валентина Іванівна. Вона подзвонила в суботу вранці й попередила, що заїде подивитися на нове житло.
Олена спекла пиріг, зварила каву, дістала гарний сервіз. Свекруха прийшла з двома великими пакетами, з яких стирчали горщики з розсадою та якісь баночки.
— Оленко, ось тобі розсада, навесні посадиш у ящики на балконі, краса буде! А це варення моє, малинове. І огірочки мариновані візьми, у мене їх багато.
Валентина Іванівна пройшлася квартирою, заглядаючи в усі кімнати, відкриваючи шафи.
— А холодильник у вас який? О, «Індезіт», добрий. А в нас старий зовсім, може, ваш старенький віддасте, якщо він ще робочий? Бо наш скоро зовсім зіпсується.
— Мамо, ми його вже продали, — відповів Андрій, наливаючи матері каву.
— Шкода. Ну нічого. А ось цей плед гарний, де брали?
— У меблевому на Петрівці, — посміхнулася Олена. — Хочете такий самий?
— Та ні, навіщо купувати, ви ж ним не користуєтеся. Дайте мені, га? У мене на дачі в Передмісті Київщини знадобиться.
Олена розгублено подивилася на чоловіка. Плед був новий, куплений спеціально для вітальні, під колір дивана. Але Андрій вже кивав:
— Звичайно, мамо, забирай.
Валентина Іванівна пішла з пледом, трьома контейнерами («Такі зручні, у мене таких немає») і набором рушників («У вас же ще багато, а мені на дачу треба»).
Олена промовчала. Дрібниці, зрештою. Вона розуміла, що в свекрухи не так багато грошей, пенсія невелика. Можна ж допомогти родині чоловіка.
Через тиждень приїхала Марина, сестра Андрія. Вона подзвонила у двері ввечері, коли Олена тільки повернулася з роботи й збиралася готувати вечерю.
— Олено, привіт! Я тут повз проїжджала, вирішила зазирнути. Ой, яка у вас краса! — Марина скинула туфлі й пройшла у вітальню, плюхнувшись на диван. — Можна чаю?
Олена поставила чайник. Марина ходила квартирою, торкалася речей, заглядала в спальню.
— Слухай, а ось це плаття ти носиш? — вона витягла з шафи нове чорне плаття, яке Олена купила на корпоратив. — Можна мені на вихідні взяти? У мене побачення.
— Ну… я його ще не вдягала…
— Ось і чудово, значить, воно ще й нове! Дякую, ти найкраща! — Марина сунула плаття в сумку. — О, а це що за парфуми? Дай понюхати. Круто, які класні! Даси попшикатися?
— Це Андрій мені на день народження подарував…
— Не скнарся, я ж трошки! — Марина вже побризкала парфумами собі на зап’ястя. — А можна флакончик позичити? Я на тому побачення хочу його підкорити!
— Марино, це дорогі парфуми, я б воліла…
— Ой, та годі тобі! Ми ж родина! Всього на деньок! — Марина забрала флакон. Вона пішла з платтям, парфумами й ще з новою сумочкою, яку «просто приміряла й вирішила, що вона їй пасує більше, ніж Олені».
Ввечері Олена спробувала поговорити з Андрієм:
— Слухай, може, нам варто якось межі позначити? Твоя сестра взяла моє нове плаття й парфуми, які ти мені подарував. Мені це неприємно.
— Олено, ну вона ж поверне. Не скнарися, вона ж моя сестра. Ми завжди один одному допомагали.
— Але це ж мої речі…
— Вона на час взяла, не назавжди ж. І взагалі, ти ж знала, що в мене велика родина. Ми завжди були дружні, ділилися всім.
Олена промовчала. Може, це вона не права? Може, справді скнариться?
Але набіги тривали. Валентина Іванівна стала заїжджати два-три рази на тиждень. То їй потрібна була каструля («У вас таких три штуки, а мені одну дайте»), то комплект постільної білизни («Нове ж, навіть не розпаковане, до мене, якраз, гості приїдуть»), то набір ножів («Такі гострі, супер, а в мене старі тупі»).
Марина повертала речі рідко й у дивному вигляді. Плаття повернулося з плямою від вина. Парфуми вона використала майже повністю (чи перелила собі?) і не вибачилася. Сумку не повернула зовсім, пославшись на те, що загубила її.
— Не бурчи, куплю нову, — пообіцяла вона, але не купила.
Одного разу Олена прийшла додому й побачила на кухні Валентину Іванівну. Свекруха стояла біля відкритого холодильника й перекладала продукти в пакет.
— Валентино Іванівно? Як ви увійшли?
— А, Оленко, привіт! Андрій дав мені ключі, сказав, можете зайти, якщо що потрібно. Ось я й зайшла. Тут у вас сир добрий, я собі візьму, ви ж не проти? І шинка смачна, теж візьму. А ківі чого не їсте? Ну й гаразд, заберу.
Олена дивилася, як свекруха спорожняє її холодильник, і не могла вимовити ні слова. Ключі. Андрій дав матері ключі від їхньої квартири.
— І ось це миючий засіб добрий, дорогий. Відлий мені в пляшечку?
— Візьміть цілу, — видавила Олена.
Ввечері стався перший серйозний конфлікт.
— Ти дав своїй матері ключі від нашої квартири?! Без мого відома?!
— Олено, ну вона ж моя мати! Мало лі що їй знадобиться!
— Андрію, це наша квартира! Наш особистий простір! Я не хочу, щоб хтось просто так заходив сюди, коли нас немає!
— Вона не «хтось», вона моя мати! Ти що, зовсім зачерствіла? Родина це святе!
— Родина це ми з тобою! А твоя мати — це твоя рідня, і я її поважаю, але я не хочу, щоб вона брала наші речі без дозволу!
— Та що ти завелася? Вона що, золоті злитки забирає? Сир взяла, подумаєш! Ми новий купимо!
— Справа не в сирі! Справа в тому, що це відбувається постійно! Твоя сестра досі не повернула мою сумку! Твоя мати бере все, що їй сподобається!
— Вони малозабезпечені, Олено! У мами одна пенсія, у Марини зарплата маленька! А ми добре заробляємо! Невже тобі шкода поділитися?
— Я не скупа! Але я хочу, щоб мене питали! Щоб поважали мою думку!
— Знаєш, я не думав, що ти така егоїстка, — холодно сказав Андрій і пішов спати.
Олена сиділа на кухні до пізньої ночі, пила чай і думала. Може, справді, вона егоїстка? Може, так прийнято в його родині, і вона має звикнути?
Але щось усередині неї протестувало. Це було принизливо — бачити, як у її домі господарюють інші люди. Як її думку не враховують. Як її просто не питають.
Далі стало гірше. Валентина Іванівна стала приходити, коли їх не було вдома. Олена знаходила сліди її присутності: зниклі продукти, переставлені речі, відкриті шафи. Одного разу вона прийшла й побачила, що пропав новий пилосос.
— Мама взяла, — повідомив Андрій. — У неї старий зламався.
— А запитати мене?
— Навіщо? Ти б усе одно дозволила.
— Звідки ти знаєш? Ти мене не запитав!
— Олено, годі нервувати! Це всього лише пилосос!
Але справа була не в пилососі. Справа була в тому, що її ніби не існувало. Її квартира перестала бути її домом. Це було місце, куди приходила рідня чоловіка й брала все, що хотіла.
Марина почала заглядати по три рази на тиждень. Вона могла прийти в будь-який час, відкрити своїм ключем (виявилося, Андрій і їй дав ключі) і поводитися як у себе вдома. Могла лягти на диван, увімкнути телевізор, полізти в холодильник. Могла привести подруг.
— Дівчата, це квартира мого брата, тут можна посидіти, — сказала вона одного разу, коли Олена повернулася додому й знайшла на кухні трьох незнайомих жінок, які пили її каву й їли її печиво.
— Марино, я втомлена, мені потрібно відпочити…
— Та ми вже йдемо! Не нервуй!
Олена зачинилася в спальні й заплакала. Це був кошмар. Її дім перетворився на прохідний двір.
Вона спробувала ще раз поговорити з Андрієм:
— Я більше не можу так жити. Або ти забереш у них ключі, або я поїду.
— Ти мене шантажуєш? Ти хочеш зруйнувати мою родину?
— Я хочу жити в своєму домі спокійно! Я хочу, щоб мене поважали!
— А ти поважаєш мою матір? Мою сестру?
— Я поважаю їх, але я не хочу, щоб вони жили тут!
— Вони не живуть тут! Вони іноді заходять!
— Щодня! Вони беруть наші речі! Вони не питають дозволу!
— Бо ми родина! Невже це так складно зрозуміти?
Зрозуміти було складно. Олена виросла в родині, де особисті межі поважали. Де, якщо хотіли взяти чужу річ, питали дозволу. Де не заходили в дім без запрошення.
Все змінилося за тиждень до Нового року. Валентина Іванівна й Марина подзвонили в один день.
— Оленко, ми на Новий рік до вас прийдемо! — радісно повідомила свекруха. — Я олів’є зроблю, а ти гаряче приготуєш. Марина салат якийсь принесе.
— Олено, мама сказала, ми у вас Новий рік зустрінемо! — підтвердила Марина. — Я з Сергієм прийду, ти ж не проти? Він мій новий хлопець, я його познайомити хочу.
Олена поклала слухавку й важко зітхнула. Вона не запрошувала їх на Новий рік. Вона хотіла провести свято удвох з чоловіком, тихо й спокійно. Але її знову не запитали.
— Андрію, твоя мама сказала, що вони прийдуть на Новий рік.
— Ну й чудово! Веселіше буде!
— Я не запрошувала їх.
— Олено, вони ж родина! Ти що, хотіла залишити їх одних на свято?
— Я хотіла провести Новий рік з тобою!
— І проведеш. Зі мною й з моєю родиною.
Олена мовчала. Усередині все кипіло, але вона мовчала. Вона розуміла, що марно сперечатися.
Але в новорічну ніч, за годину до самого Нового року, коли в двері подзвонили, щось в Олені надломилося.
Вона підійшла до дверей, подивилася у вічко. На порозі стояли Валентина Іванівна з великим тазом олів’є й Марина з незнайомим чоловіком та пакетами, з яких стирчали пляшки.
— Оленко, відчиняй, це ми! — гукнула свекруха.
І Олена раптом зрозуміла, що не відчинить. Просто не відчинить двері.
— Я вас у гості не кликала, ідіть, — голосно сказала вона крізь двері.
Настала тиша.
— Ти що сказала? — перепитала Валентина Іванівна.
— Я сказала: я вас у гості не кликала. Ідіть.
— Олено, ти що, не в собі? Відчиняй негайно!
— Ні.
— Андрію! Андрію, скажи своїй дружині!
Андрій вийшов з кухні, не розуміючи, що відбувається.
— Олено, що сталося?
— Я не відчиню їм двері, — спокійно сказала вона, дивлячись чоловікові в очі. — Я їх не запрошувала. Я не хочу бачити їх сьогодні.Я хочу провести Новий рік з тобою, удвох, як я й планувала.
— Ти збожеволіла? Це моя мати! Моя сестра!
— Я знаю. Але я їх не запрошувала.
— Андрію! — причитала за дверима Валентина Іванівна. — Відчини нам!
Андрій кинувся до дверей, але Олена перегородила йому шлях. Вона була нижча на зріст, але в цей момент виглядала непохитною.
— Не смій, — тихо сказала вона. — Якщо ти відчиниш ці двері, я завтра ж поїду. І не повернуся.
Андрій зупинився. Він бачив її обличчя, бачив рішучість в очах. Він зрозумів, що вона не жартує.
— Олено, це моя родина…
— А я твоя дружина. Чи я нічого для тебе не значу?
— Звичайно, значиш, але…
— Тоді повір мені. Будь ласка.
За дверима почався справжній галас. Валентина Іванівна голосно вимагала, обурювалася. Марина висловлювала невдоволення й ображалася. Олена стояла спиною до дверей і дивилася на чоловіка.
— Вони завжди так поводилися? — запитала вона. — Брали твої речі, розпоряджалися твоїм життям?
— Ну… загалом, так. Ми ж родина.
— І ти ніколи не казав їм «ні»?
Андрій замислився. Ні, справді не казав. Мати завжди була авторитетом, сестра завжди була «молодшою», хоча їй вже за тридцять. Він звик віддавати, ділитися, поступатися.
— Я… ні, мабуть.
— І коли ти одружився, ти думав, що я стану частиною цієї системи? Що я теж буду все віддавати, всім поступатися, ніколи не казати «ні»?
— Я не думав, я…
— Ти просто не думав. Ти звик, що так влаштований твій світ. Але в моєму світі люди поважають особистий простір. Вони питають дозволу. Вони не беруть чуже. І я не можу жити в світі, де мене не поважають.
За дверима галас стих. Почулися кроки, що віддаляються сходами.
— Вона ще пошкодує! — долинув голос Марини.
— Я їй усе згадаю! — додала Валентина Іванівна.
Двері під’їзду грюкнули.
Олена й Андрій стояли в коридорі, дивлячись один на одного.
— Вони образилися, — тихо сказав Андрій.
— Так.
— Моя мати тепер не говоритиме зі мною тиждень. Чи місяць.
— Можливо.
— Марина розкаже всім родичам і знайомим, яка ти егоїстка.
— Нехай розкаже.
Андрій пройшов у вітальню, важко опустився на диван. Олена сіла поруч.
— Знаєш, — сказав він через хвилину, — я все життя почувався винним. Якщо не віддавав щось мамі, почувався поганим сином.
Якщо не допомагав Марині, почувався поганим братом. Я весь час щось комусь винен.
— А зараз?
— Зараз… Зараз я відчуваю полегшення. Ніби тягар упав. Знаєш, мабуть, ти права. Мабуть, це був єдиний спосіб сказати їм «ні». Бо я б не зміг.
Олена взяла його за руку.
— Я не хочу посварити тебе з родиною. Я просто хочу, щоб у нас були межі. Щоб вони питали, перш ніж взяти щось. Щоб приходили за запрошенням, а не коли захочуть. Це нормально?
— Це нормально, — кивнув Андрій. — Вибач, що не зрозумів раніше. Я просто… Я виріс у такій родині, де меж не було. І мені здавалося, що так правильно.
— А зараз?
— Зараз я розумію, що ти перетворилася в моєму домі на гостю. А це неправильно. Ти господиня. Ти маєш почуватися комфортно.
Вони сиділи мовчки, тримаючись за руки, слухаючи, як цокає годинник. До Нового року залишалося двадцять хвилин.
— Завтра я заберу в них ключі, — сказав Андрій. — І скажу, що приходити можна тільки попередивши заздалегідь.
— Вони образяться.
— Нехай. Зате ми нарешті заживемо нормально.
Олена поклала голову йому на плече. Вона відчувала втому, але разом з нею — й дивний спокій. Вона не голосно обурювалася, не влаштовувала суперечок, не виявляла сильних емоцій.
Вона просто встановила межу. Твердо й чітко.
Опівночі вони випили шампанського удвох, на маленькій кухні, під бій курантів. Андрій обійняв її й прошепотів:
— Дякую, що навчила мене казати «ні».
— Дякую, що почув, — відповіла Олена.
Життя увійшло в нове русло. Межі були встановлені, і всі поступово звикали до них. Валентина Іванівна приїжджала раз на тиждень, завжди попереджаючи.
Марина дзвонила, перш ніж зазирнути. Вони більше не брали речі без дозволу й не господарювали в квартирі, як у себе вдома.
Головна картинка ілюстративна.
