Життя моє, здавалося б, налагоджене: улюблена робота, затишна двокімнатна квартира, яку подарували батьки, і чоловік Тарас, з яким ми одружилися два роки тому.
Але нещодавно я дізналася дещо, що змусило мене переглянути наше подружнє життя. Тарас, виявляється, щомісяця віддає своїй мамі 15 000 гривень, не сказавши мені про це жодного слова.
Ця таємниця відкрила цілу низку проблем: від фінансових непорозумінь до відчуття несправедливості, адже мої батьки оплачують наші комунальні послуги, а я покриваю більшість наших спільних витрат.
Мої батьки завжди багато працювали. Мама — головна бухгалтерка у великій компанії, тато — інженер, який часто їздив у відрядження. У дитинстві я рідко їх бачила: мама поверталася додому пізно, а тато міг тижнями бути відсутнім.
Я не скажу, що мені бракувало любові, але уваги — точно. Проте я завжди знала, що вони працюють заради мене. Їхня праця дозволила мені не лише закінчити школу без турбот про фінанси, а й вступити до омріяного університету на біологічний факультет.
Вони навіть купили мені двокімнатну квартиру в центрі Києва, а собі — однокімнатну, яку здають в оренду, щоб мати додатковий дохід на пенсії.
— Олено, ми хочемо, щоб у тебе було все найкраще, — казала мама, коли вручала мені ключі від квартири. — Ти тільки вчися і будь щасливою.
— Мамо, я не знаю, як вам дякувати, — відповіла я тоді, обіймаючи її. — Обіцяю, що не підведу.
І я не підвела. Закінчила університет із червоним дипломом, влаштувалася в інститут працювати, де моя зарплата дозволяє мені жити комфортно.
Я люблю свою роботу: досліджувати спростовувати, знаходити рішення, писати статті, брати участь у конференціях. Це моє покликання.
Тарас з’явився в моєму житті три роки тому. Ми познайомилися на науковій конференції, де він представляв проєкт із відновлювальної енергетики.
Він інженер, працює в приватній компанії, і його зарплата — приблизно 32 000 гривень — майже не відрізняється від моєї. Тарас одразу підкорив мене своєю харизмою, гумором і тим, як він умів підтримати розмову про що завгодно — від екології до літератури.
— Олено, ти коли-небудь думала, якби мікроорганізми могли б керувати світом? — жартував він, коли ми пили каву після конференції.
— Тарасе, вони й так керують, — сміялася я. — Ти просто цього не помічаєш!
Наше кохання розвивалося стрімко. Через рік ми одружилися, і Тарас переїхав до моєї квартири, адже своєї у нього не було. Мої батьки, як завжди, підтримали нас: вони оплачують комунальні послуги, адже дохід від оренди їхньої однокімнатної квартири покриває ці витрати.
Ми з Тарасом ділили побутові витрати порівну: продукти, поїздки, подарунки. Я вважала, що у нас ідеальний шлюб. Поки не дізналася правду.
Одного вечора ми сиділи з сестрою Тараса, Марією, у кафе. Вона ще вчиться в школі, їй 16, і я люблю з нею спілкуватися — вона відкрита і весела. Ми говорили про її плани на випускний, коли вона раптом сказала:
— Олено, дякую за те що підтримуєте маму. Тарас щомісяця дає мамі 15 000? Вона так тішиться, каже, що без нього було б сутужно.
Я застигла, тримаючи чашку кави. 15 000? Щомісяця? Я нічого про це не знала. Тарас ніколи не згадував, що допомагає своїм батькам фінансово. Я намагалася зберігати спокій, але всередині все кипіло.
— Маріє, а давно він так робить? — запитала я, стараючись, щоб голос не тремтів.
— Та давно, ще одразу після вашого весілля, — безтурботно відповіла вона. — Мама вийшла на пенсію, а тато заробляє не так багато, то Тарас із братом допомагають.
Я кивнула, посміхнулася, але в голові вирували думки. Чому він не сказав мені? Ми ж домовлялися бути чесними одне з одним. І чому я покриваю більшість наших витрат, якщо він віддає такі суми?
Щоб зрозуміти ситуацію, варто розповісти про сім’ю Тараса. Його батьки — не бідні люди. У них є трикімнатна квартира в передмісті Києва, дача в Київській області та два гаражі.
Його мама, пані Наталя, нещодавно вийшла на пенсію, а тато, пан Василь, ще працює, але також отримує пенсію. У них троє дітей: старший син Богдан, Тарас і молодша донька Марія.
Богдан одружився, взяв квартиру в кредит і тепер виховує маленьку доньку. Тарас розповідав, що в їхній сім’ї дітей привчають до самостійності змалку.
Після школи — ніякої фінансової підтримки. Хочеш вчитися? Заробляй сам. Це, за словами Тараса, “такий собі американський підхід”.
— У нас у сім’ї так заведено, — пояснював він якось. — Батьки кажуть: “Виріс — крутись сам”.
— А як же університет? — здивувалася я. — Ти ж закінчив інженерний факультет.
— Працював ночами, брав підробітки, — знизав плечима Тарас. — Батьки допомогли тільки з весіллям.
Але після весілля Богдана почалися прохання про допомогу. Його дружина якось розповіла мені, що свекри попросили Богдана “покривати різницю” між пенсією пані Наталі та її колишньою зарплатою. І він погодився без питань. Тепер, як я зрозуміла, те саме відбувається з Тарасом.
Найбільше мене здивувало те, що спадщина в їхній сім’ї вже розподілена. Квартира дістанеться Марії, бо, за словами пана Василя, “дівчинці важче заробити на житло”.
Сини отримають по гаражу, а доля дачі поки не вирішена. Я не проти такого розподілу, але чому Тарас має віддавати такі суми, якщо його батьки не бідують?
Після розмови з Марією я почала помічати речі, на які раніше не звертала уваги. Ми з Тарасом планували купити новий телевізор, але він сказав, що в нього “закінчилися гроші”.
Я оплатила покупку сама — 20 000 гривень. Потім нас запросили на день народження до друзів, але Тарас знову був “на мілині”, тож я купила подарунок за 3000 гривень.
А коли ми поїхали на новорічні свята в Карпати, я знову заплатила за все — 25 000 гривень за відпочинок у готелі.
Спочатку я намагалася себе заспокоїти. “Ну, він же не знав, що я не знала, — думала я. — Може, це нормально?” Але відчуття несправедливості не відпускало.
Мої батьки оплачують наші комунальні послуги — приблизно 4000 гривень на місяць. Виходить, що їхні гроші опосередковано йдуть на підтримку батьків Тараса. Це мене обурювало.
Я вирішила поговорити з Тарасом. Одного вечора, коли ми вечеряли вдома, я набралася сміливості.
— Тарасе, я дізналася, що ти щомісяця даєш мамі 15 000 гривень, — почала я спокійно. — Чому ти мені не сказав?
Він відвів погляд, поклав виделку на тарілку.
— Олено, я не думав, що це так важливо, — відповів він. — Мама на пенсії, тато заробляє небагато, а Марія ще вчиться. Їм потрібна допомога.
— Але ж вони не бідують, — заперечила я. — У них є квартира, дача, гаражі. Чому ти маєш віддавати половину своєї зарплати?
— Бо це моя сім’я, — його голос став різкішим. — Я не можу їх покинути.
— А я твоя сім’я, Тарасе, — сказала я, відчуваючи, як голос став іншим. — Ми живемо в моїй квартирі, комуналку платять мої батьки. Виходить, що ми допомагаємо твоїй мамі за їхній рахунок. Ти вважаєш це справедливим?
Він насупився, але не відповів. Я продовжила:
— Давай ділити всі витрати порівну. Комуналку, продукти, поїздки. А з того, що залишиться, ти можеш давати мамі скільки хочеш.
— Ти серйозно? — він різко встав із-за столу. — Мої батьки потребують допомоги, а твої — ні. Ти ж не бідуєш, Олено. Тобі що, важко оплатити собі манікюр чи ще щось? Мої гроші тобі не потрібні.
Я була вражена. Він справді вважав, що я маю оплачувати наше життя, бо “мені не важко”?
— Тарасе, я хочу, щоб ми були партнерами, — сказала я, намагаючись стримати емоції. — Якщо ти платиш за себе половину комуналки, я згодна. Але чому я маю покривати все інше?
— Бо ти можеш собі це дозволити, — відрізав він. — І я все одно буду допомагати своїм. Це не обговорюється.
Після цієї розмови наші стосунки змінилися. Тарас поводився так, ніби я образила його батьків. Він платив половину комуналки — 2000 гривень — але на всьому іншому економив. Я купувала продукти, платила за наші поїздки, купувала подарунки. Мені здавалося, що я тягну все на собі.
Одного разу я не витримала і зателефонувала своїй подрузі Христині.
— Христино, я не знаю, що робити, — розповіла я їй усе. — Мені здається, що я живу не з партнером, а з кимось, хто просто користується моєю квартирою.
— Олено, ти маєш право на свою позицію, — відповіла вона. — Але подумай: якщо ти зараз не вирішиш це питання, воно буде тягнутися роками. Поговори з ним ще раз.
— Тарас на таке не погодиться. Він вважає, що я егоїстка.
— Тоді подумай, що для тебе важливіше: зберегти шлюб чи свою гідність, — сказала Христина.
Її слова змусили мене задуматися. Я люблю Тараса, але чи можу я жити з людиною, яка не вважає мене рівною?
Я вирішила ще раз поговорити з Тарасом. Цього разу я підготувалася: склала список наших витрат за останні пів року. Виявилося, що я витратила 80 000 гривень на спільні потреби, тоді як Тарас — лише 10 000, не враховуючи його “допомоги” мамі.
— Тарасе, подивися, — я показала йому таблицю. — Я плачу за все: від продуктів до відпусток. Ти вважаєш це нормальним?
Він довго мовчав, дивлячись на цифри.
— Ну і що ти цим хочеш показати і довести? – мовив він з викликом. – Ми з тобою сім’я і я ніколи не думав, що ти будеш аж наскільки дріб’язковою. Вираховувати витрати? Ти серйозно, жінко? Хочеш довести, що?
Я стояла мов водою злита. Говорити ні з ким. Він навіть не хоче розуміти у чому питання і не вважає за потрібне навіть поговорити про це.
Який день ходжу сама не своя. От як мені бути? Ніби і справді я не маю ні в чому потреби, можу усе оплатити сама, але оця несправедливість мене бентежить.
А може то я собі щось надумала? Сім’я це коли не рахують витрати і живуть у парі попри все?
Я чогось не розумію. чи ситуація і справді трішки неправильна? Як скажете?
Головна картинка ілюстративна.
