Два роки тому я вважала себе найщасливішою жінкою. Ми з Тарасом одружилися після трьох років стосунків, і я була впевнена, що мені пощастило.
Він — чоловік, про якого мріють: відповідальний, уважний, із гарним почуттям гумору. Працював менеджером у великій компанії, заробляв 50 000 гривень на місяць, що дозволяло нам жити комфортно.
Я також мала непогану роботу — маркетолог у фірмі, що займалася рекламою. Ми ділили витрати порівну, разом планували відпустки, купували техніку для дому. Усе було ідеально.
Тарас умів економити, але не скупився на подарунки чи спільні вечері в ресторанах. Ми обоє дбали про себе: він регулярно відвідував перукаря, я — косметолога й майстра манікюру. Життя здавалося гармонійним.
Коли я дізналася, що вагітна, це стало несподіванкою. Ми планували дитину, але трохи пізніше — хотіли спочатку купити більшу квартиру.
Проте я не панікувала. Тарас, дізнавшись новину, обійняв мене так міцно, що я відчула його радість кожною клітинкою.
— Олено, це ж чудово! — сказав він, сяючи. — Дитина — це благословення. Ми впораємося.
Його слова заспокоїли мене. Вагітність проходила легко, я почувалася добре і працювала майже до восьмого місяця.
Зарплату відкладала на речі для малюка: коляску, ліжечко, одяг. Тарас підтримував, але нагадував, щоб я не перевантажувалася.
— Ти ж тепер за двох відповідаєш, — жартував він, готуючи мені трав’яний чай увечері.
Народився наш син, Марко. Ми з Тарасом мріяли про хлопчика, і коли лікар підтвердив, що в нас син, чоловік аж сяяв від щастя.
Я теж була на сьомому небі. Марко став центром нашого світу. Перші місяці я поринула в материнство: годування, пелюшки, безсонні ночі.
Про себе думати не було коли. Манікюр, зачіска, догляд за шкірою — усе це відійшло на другий план. Я дивилася в дзеркало й бачила лише тіні під очима та скуйовджене волосся.
— Тарасе, я виглядаю, як привид, — пожартувала я якось, тримаючи Марка на руках.
— Ти прекрасна, — відповів він, цілуючи мене в чоло. — Мами завжди прекрасні.
Я повірила. Але місяці минали, і я дедалі частіше помічала, що втрачаю себе. Мої улюблені сукні були на мене малі, джинси тиснули, а спортивний костюм став єдиним зручним одягом.
Я набрала 7 кілограмів після пологів — не критично, але досить, щоб почуватися незручно. Спроби доглядати за собою вдома провалилися. Фарбування брів закінчувалося нерівними лініями, а манікюр. Скажімо так, мої нігті виглядали, ніби їх гриз пес.
— Може, спробуєш сама щось із цим зробити? — порадила подруга Катя, коли я поскаржилася їй у месенджері. — Є ж ролики на YouTube, там усе пояснюють.
— Катю, я пробувала, — зітхнула я. — У мене руки не для цього. Та й коли? Марко спить по дві години, і я в цей час або їм, або прибираю.
— А Тарас не може посидіти з ним, щоб ти кудись сходила?
Я задумалася. Тарас любив Марка, але залишатися з ним сам на сам боявся. Навіть коли я йшла в душ, він кричав із кімнати:
— Олено, а якщо він заплаче? Що я маю робити?
— Просто візьми його на руки, погойдай! — відповідала я, стримуючи сміх.
— А якщо це не спрацює? — його голос звучав так, ніби він збирався здавати іспит.
— Тоді співай йому, ти ж умієш!
Поступово він звик, але залишити його з Марком на кілька годин я не наважувалася. Та й розмов про манікюр чи зачіску я не заводила — якось не до того було.
Рік минув, і я відчула, що більше не можу. Одного вечора, коли Марко заснув, я сіла навпроти Тараса й наважилася.
— Тарасе, я хочу привести себе в порядок, — почала я обережно. — Хочу в салон, оновити гардероб. Мені потрібно 5 000 гривень.
Він підняв брови, відірвавшись від телефону.
— У сенсі? На що тобі 5 000? — його тон був не різким, але здивованим.
— На зачіску, манікюр, може, косметолога. І пару нових речей, бо я виглядаю, як із секонд-хенду, — я намагалася говорити спокійно, але в голосі відчувалася напруга.
Тарас усміхнувся, але якось поблажливо.
— Олено, ти ж удома сидиш. Кому ти там подобатися зібралася? Маркві все одно, як ти виглядаєш, а я тебе і так люблю.
Я відчула, як усе всередині стиснулося. Його слова звучали так, ніби мої бажання — дрібниця, не варта уваги.
— Тарасе, я не для когось, я для себе хочу, — сказала я, стримуючи роздратування. — Я не почуваюся собою в цих старих речах і з цими нігтями.
— Ну, поки ти в декреті, можна обійтися, — відмахнувся він. — Грошей і так обмаль, знаєш же, що я один заробляю.
Я нагадала йому, що минулого місяця він купив собі три сорочки за 4 000 гривень і нові кросівки за 3 500. Чому він може, а я ні?
— Олено, не порівнюй, — його голос став холоднішим. — Я працюю, зустрічаюся з людьми, мушу виглядати відповідно. А ти гуляєш із Марком у парку, ходиш у магазин. Кому там твій манікюр потрібен?
Я не витримала. Сльози покотилися самі собою.
— Тобто я тепер не людина? Просто додаток до дитини? — мій голос тремтів.
— Не перекручуй, — відрізав він. — Просто зараз не час для твоїх забаганок.
Ця розмова стала поворотною. Я плакала кілька днів, не могла зупинитися. Тарас лише дратувався, називаючи мої сльози «капризами».
Я почала сумніватися в усьому: у наших стосунках, у собі, у тому, чи повернеться колись та Олена, якою я була.
Наступного тижня я зателефонувала Каті. Ми домовилися зустрітися в кафе, куди я взяла Марка в колясці.
— Ти виглядаєш втомленою, — обережно сказала Катя, розмішуючи каву.
— Дякую за комплімент, — пожартувала я, але усмішка вийшла кривою. — Тарас вважає, що мені не треба виглядати краще, бо я «вдома сиджу».
Катя нахмурилася.
— Серйозно? Він так сказав? Олено, це ненормально. Ти не його прислуга, ти його дружина.
— Я не знаю, що робити, — зізналася я. — Мені здається, що він мене більше не бачить, як жінку. Тільки як маму Марка.
— Слухай, — Катя подалася вперед. — Ти маєш нагадати йому, хто ти. Знайди спосіб заробити трохи грошей, якщо він не хоче давати. Є фріланс, репетиторство, що завгодно. І сходи в той клятий салон!
Її слова запалили в мені іскру. Я згадала, що колись робила рекламні тексти на фрілансі. Може, варто спробувати знову?
Того ж вечора я почала шукати замовлення. Перше завдання — текст для інтернет-магазину — принесло мені 500 гривень. Це було небагато, але я відчула себе живою.
— Тарасе, я взяла замовлення, — сказала я за вечерею. — Хочу сама заробляти на свої потреби.
Він здивовано глянув на мене.
— Ти ж із Марком сидиш. Коли ти це робитимеш?
— Уночі, коли він спить, — відповіла я. — Я не прошу в тебе грошей, але виглядати нормально я хочу.
— Тобто тепер ти будеш ходити блідою тінню вічно не виспана, так? – раптом почав він, – Я тебе не розумію. Ти маєш що одягнути, повні шафи речей. Чого раптом ти так хочеш у той салон? Нащо тобі нігті і волосся? Чи ти мене покинути хочеш? Як це зрозуміти га?
Чесно кажучи, я вже сама не можу зрозуміти як мені бути і що робити? Хіба погано прагнути виглядати краще? А може дійсно у декреті потрібно дбати про дитину перш за все?
Чи всі проходять через це? Як це розуміти?
Головна картинка ілюстратвина.
