Оленку Бог вродою не обділив – чорнява, з синіми озерцями – очима, тоненька, мов лозинка, і завжди з незмінною усмішкою на вустах. Кому така дівчина не сподобається. А ще роботяща: за що не візьметься – усе до пуття доведе. Була вона в тата й мами дочкою-одиначкою. Голубили її з дитинства, пестили, і вона любов’ю відповідала. Бувало, тільки, батько з роботи, а вона вже йому назустріч – обцілує, мов рік не бачила. Не зогледілися батьки, як їхня донечка виросла. Уже й на танці до клубу з дівчатами йде, уже й хлопці простоюють біля її вікон. А вона крутила ними, вертіла й про заміжжя і не думала.
Мати не раз, бувало, каже: “Ти, Оленко, заміж ішла б, такі гарні хлопці трапляються”. Вона тільки рукою махне: “Мій жених ще в колисці спить. Хай росте, тоді й вийду заміж”. І пригадалося матері, як одного разу, коли ще Оленка була зовсім маленькою, до їхньої хати зайшла циганка. Привіталася молодиця й пильно глянула на дівчинку. “Нічого в тебе просити не буду, – сказала Оленчиній матері, – ти й так бідолашна. Немає долі у твоєї малої”. Опісля й двері за собою зачинила… А мати ще довго ходила в задумі: усе слова циганчині не давали спокою. Вже й виросла Оленка, а мати коли-не-коли та й пригадає сказане. Чому ж у доньки долі немає – ось школу закінчила з похвальною грамотою, професію гарну здобула, щоправда, так за спеціальністю й не працювала. Вродлива, здорова. Здавалося, що ще бракує для щастя? І хлопці в неї є, і подружки. Збігали роки, уже однокласниці Оленчині заміж повискакували, діток ростили, дехто примудрився й розлучитися, а Оленка відмовляла парубкам.
– Ну, не хочу я одружуватися, – казала матері. – От піду, покину вас із батьком, а вам нудно самим буде. Я ж молода, пожити для себе хочу. А то підуть пелюшки, повзунки… Ще встигну того щастя звідати.
Якось подруга попросила Оленку бути на весіллі за старшу дружку.
– А старший дружба у тебе буде ляля. Такий красень, що ти й не уявляєш. Дивись, може, сподобається тобі, хлопець він добрий, – нахвалювала подруга.
Молода на весіллі була гарна. Але старша дружка таки була кращою – спеціально сукню собі шикарну пошила, зачіску модельну зробила. Така красуня була, хоч картини малюй. Старшій дружці та дружбі співали весільних пісень і примушували цілуватися. Віктор так сподобався Оленці, що вона закохалася в нього з першого погляду. Цілий вечір танцювали вони вдвох, не розлучалися ні на мить і зрозуміли, що одне одному потрібні.
– Можна, я до тебе приїжджатиму? – попросив на прощання Віктор.
Жив він у сусідньому селі, тому після весілля навідувався до Олени частенько…
– Ой, доню, я сподівалася, що ти з Сергієм одружишся, хлопець за тобою аж сохне, а ти так легковажно чиниш. Ти дивись, бо так і без пари можна залишитися, – дорікала мати.
– Мам, Вітя в мене запасний варіант. Я ж тобі казала, що заміж не збираюся, а хлопці про всяк випадок хай будуть.
Зустрічалася Оленка з Віктором шість років. Інший давно покинув би, бо ж тільки за ніс водила. Скільки Вітя не просив, щоб вийшла за нього заміж, а вона на те лише посміхалася.
– Встигнеться з козами на торг. Куди поспішати? Ось поїду в Німеччину, зароблю трохи грошей, тоді і весілля відгуляємо.
І батьки були проти її поїздки на заробітки, і Вітя. А вона наполягала – подруга їде й вона разом із нею.
Листи в Німеччину від Віті приходили часто. Він скучав за нею, описував усі новини, благав, щоб швидше приїжджала. Але контракт Оленка підписала на шість місяців – хочеш чи ні, а відпрацювати мусиш.
Мама ж писала про всі сільські новини, описувала, чим займаються вони з батьком по господарству, писала Оленці про її улюбленого собачку Мухтара, якого їй подарували на день народження.
Раптом Вітя перестав писати.
– Усе, дівчата, мій запасний варіант самоусунувся від обов’язків. Одним кавалером менше, – жартувала Олена.
Щоправда, незабаром вона дочекалася листа від хлопця, але за кожним рядочком відчувала нотки суму й трохи співчувала хлопцю, бо ж він таки любив її понад усе.
А вона з Німеччини писала листи не лише Віті, а й Сергієві й Колі. Усе сміялася: “Ось приїду, посаджу трьох своїх кавалерів, зав’яжу очі і якого виберу – той буде мій”.
“Я зараз у шпиталю, – писав Віктор. – На шиї з’явився якийсь набряк, то мене поклали на обстеження. Без тебе мені дуже сумно. Понад усе на світі хочу тебе побачити, поцілувати твої очі. Покинь усе й приїжджай”.
До закінчення терміну контракту залишилося трохи більше ніж місяць.
Настрій у дівчат був хороший – грошей трохи заробили, на роботі недуже втомлювалися.
Оленка вже й подарунки почала купувати рідним. Кавалерів теж не забула. Для Віктора купила гарну сорочку.
– Танцюй, Оленко, тобі знову лист. Ото таланить людині – вчора від кавалера, а сьогодні від мами, – сказала подруга по кімнаті.
Вона зручно вмостилася на дивані й узялася читати.
– О, дівчата, мій Мухтар – справжній мисливський собака, – сказала Оленка, сміючись. – У сусідки всі качки подушив і вдома в нас у рядочок на подвір’ї поскладав.
Батько лютує, бо довелося гроші за качок віддавати. Вона довго читала листа, сміялася й раптом як заплаче. Впала на подушку і так зайшлася, що дівчата в кімнаті перелякалися.
– Що трапилося, Оленко? – запитували подруги, а вона лише простягнула їм листа.
‘‘Донечко, я знаю, що ця новина тобі буде важкою, але ти ж не дуже того Віктора любила, – писала мама. – Не стало хлопця – невиліковна недуга у нього була. Уже не вернеш… А приїдеш, то за Сергія заміж вийдеш – щодня питається про тебе…”
Не встигла приїхати із заробітків дівчина, як наступного дня на кладовище в сусіднє село поїхала. Купила гарний букет троянд й вирушила на місце останнього спочинку до Віті. У душі картала себе за “клеймо”, що колись дала Вікторові – запасний варіант. Бо зрозуміла лише після того як його не стало, що кохала…
