Мої плани змінилися. Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як сніжинки гойдаються в мерехтливому світлі ліхтарів. На кухні тихо гуділа посудомийка, а з вітальні долинали приглушені голоси телевізійних ведучих.
Андрій розвалився в кріслі, не відриваючи очей від екрана.
— Може, вийдемо прогулятися? — запропонувала я. — Така справжня зима буває нечасто.
— Та ну, холодно ж, — пробурмотів він, навіть не глянувши на мене.
Я зітхнула. Ще кілька років тому ми могли гуляти до півночі — блукати засніженими парками, годувати стаї голубів, мріяти про майбутнє. А тепер? Усе змінилося.
Телефонний дзвінок перервав мої думки. На екрані висвітилося: «Марія Петрівна» – моя свекруха.
— Андрію, твоя мама, — я простягнула йому телефон.
— Візьми сама, я зайнятий, — відмахнувся він.
Я натиснула зелену кнопку.
— Добрий вечір, Маріє Петрівно.
— Оленко, як добре, що ти вдома! — її голос був надто жвавим. — Я тут подумала: ви ж скоро ремонт затіваєте? Знайшла чудові шпалери зі знижкою! Завтра привезу, разом усе оберемо.
Я завмерла. Ми з Андрієм справді говорили про ремонт, але це були наші плани. Без сторонньої участі.
— Дякую, але ми ще не вирішили, — почала я.
— Що значить «не вирішили»? — не дала договорити вона. — Андрій сам просив допомогти! Не сперечайся, завтра о десятій буду.
Зв’язок обірвався. Я повернулася до Андрія:
— Ти просив маму допомогти з ремонтом? Вона вже шпалери купила!
— Ну і що? — він нарешті відірвався від телевізора. — Мама знається на цьому. Зі знижкою — взагалі чудово.
— Але ми навіть не обирали! Може, мені подобаються інші!
— У мами гарний смак, — відрізав він. — Вона недавно робила ремонт.
Я сіла на підвіконня. На душі кішки скребли. Це не почалося сьогодні. Ще перед весіллям Марія Петрівна показала свій характер.
— Оленко, які ромашки в букеті? — обурювалася вона. — Тільки кали! І сукня — обов’язково зі шлейфом!
Я мріяла про просту сукню й польові квіти, але Андрій, як завжди, підтримав маму. Весілля пройшло за її сценарієм: кали, п’ятиярусний торт, натовп її знайомих.
Після весілля стало тільки гірше. Свекруха поводилася в нашій квартирі, як у себе вдома, особливо на вихідних.
— Дітки, я вам борщик принесла! — і одразу на кухню.
Потім починалася інспекція: вона перебирала шафи, водила пальцем по полицях, перевіряла ложки.
— Оленко, хіба так складають білизну? — і починала все перекладати.
Одного разу притягла мішок брудної білизни:
— Моя пралка зламалася. Ти ж попереш? І попрасуєш — у мене руки терпнуть.
Я хотіла відмовитися, але Андрій уже схопив той мішок:
— Звичайно, мам. Так, Олено?
А тепер ці шпалери. Я зрозуміла: мовчати більше не можна.
— Андрію, твоя мама повністю контролює наше життя.
— Знову починаєш, — він скривився. — Вона просто піклується.
— Ні, вона вирішує за нас! Ми навіть ремонт не можемо зробити самі!
— Ти перебільшуєш. Мама хоче допомогти.
— Допомога — це коли питають! А вона просто ставить перед фактом.
Андрій підвівся:
— Не хочеш — не бери шпалери. Сама мамі пояснюй.
— Я повинна пояснювати? Це наша квартира!
— Саме так! І моя мама — частина нашої сім’ї!
Я ковтнула клубок у горлі. Згадала, як Андрій робив пропозицію, тримаючи кільце тремтячими руками. Як ми разом обирали цю квартиру, сперечалися про колір шпалер… Тоді нам не потрібні були нічиї поради.
У двері подзвонили. Я глянула на годинник — дев’ята вечора. Я знала, хто це. Марія Петрівна стояла на порозі з папкою.
— Не втрималася, привезла каталоги! — вона ввірвалася до квартири. — Ось, дивіться…
Я сіла на стілець. Свекруха гортала сторінки, тицяючи пальцем в узори.
— Ці, із позолотою — ідеальні! Я вже замовила. І штори візьмемо шовкові, — говорила вона, наче все вже вирішено.
— Мам, може, завтра? Пізно вже, — спробував Андрій.
— Який пізно? За моїх часів ремонти ночами робили! — вона похитала головою. — Андрію, ти блідий. Олена тебе не годує?
Я мало не захлипала. Кожен її візит — одні й ті самі шпильки.
Вихідні прийшли несподівано. За сніданком Андрій сказав:
— Сьогодні до мами. Паркан фарбувати.
— І коли ти це вирішив? — я поставила чашку.
— Мама вчора дзвонила. Їдемо?
За годину ми були в неї. Марія Петрівна зустріла нас:
— Андрійку, іди їсти, я плов приготувала! Олено, ось ганчірка — мий вікна.
— Мам, ти ж про паркан казала, — нагадав Андрій.
— Усе встигнемо! Олена вікна помиє, а ти до мене!
Я мовчки взяла відро. Цілий день — нескінченні доручення. Вікна, люстри, шафи. Андрій зрідка махав пензлем біля забору, але здебільшого сидів із матір’ю.
— Ти в мене завжди був охайний, — чула я її голос. — А тепер — м’ята сорочка. Дружина навіть не прасує?
Увечері вдома я не витримала:
— Ми їхали фарбувати паркан! Чому я весь день прибирала?
— Мамі важко самій, — знизав плечима Андрій. — Тобі складно допомогти?
Через тиждень знову дзвінок:
— Завтра приходь, прибери. Онуки приїжджають.
— Але в мене плани.
— Які плани? — голос свекрухи став крижаним. — Сім’я — найголовніше. Чекаю до шостої.
Я поклала слухавку й завмерла. У голові крутилися всі образи, всі жалі. Увечері я спробувала поговорити:
— Андрію, так більше не можна. Твоя мама поводиться зі мною, як із прислугою.
— Ти все перебільшуєш, — він навіть не глянув. — У неї такий характер.
— А мої почуття тебе не турбують?
— Олено, не заводься. Мама одна, їй потрібна допомога.
Наступного дня я не пішла. Вимкнула телефон, купила шпалери, які подобалися мені. Обрала фарбу, штори. День минув на одному подиху.
Увечері Марія Петрівна влетіла до квартири:
— Що ти собі дозволяєш?! Я дзвоню, а ти не береш слухавку?!
— Я не зобов’язана.
— Мовчи! — вона тремтіла від злості. — Невдячна! Мій син заслуговує кращої!
Позаду стояв Андрій. Я більше не стримувалася:
— Досить! Ви тільки командуєте й критикуєте! Я не служниця!
— Дівчата, заспокойтеся, — пробурмотів Андрій.
— Дівчата?! — я повернулася до нього. — Твоя мама розходилась у нашому домі, а ти — «дівчата»?!
Я схопила сумку й вибігла. На вулиці було холодно, але повертатися я не збиралася.
Ту ніч я провела в Наталі, моєї подруги. Лежачи в темряві, я згадувала, яким уважним здавався Андрій на початку. Коли все змінилося? Чи він завжди був таким — слухняним сином своєї матері?
Вранці телефон аж почервонів від дзвінків. Я не відповідала. Наталя, йдучи, сказала:
— Залишайся, скільки треба. Вирішуй.
Дні тяглися повільно. Я забігла до квартири, коли Андрія не було, зібрала речі. Вперше за довгий час я почувалася вільною. Ніхто не копирсався в моїх шафах, не вчив, як жити.
Андрій писав щодня:
«Пробач»
«Давай поговоримо»
«Мама більше не прийде»
Я не вірила. Занадто добре пам’ятала, як він завжди обирав сторону матері. Навіть у дрібницях — які тарілки купити, як варити суп — останнє слово завжди було за Марією Петрівною.
Через тиждень я повернулася. Андрій чекав у передпокої.
— Я зрозумів, — почав він. — Мама іноді перегинає. Я поговорю.
— Іноді? — я гірко всміхнулася. — Андрію, твоя мати зробила з мене прислугу. І ти це дозволив.
— Ти все перебільшуєш.
— Ось і я про те, — я дістала папку. — Я подаю на розлучення.
Він зблід:
— Ти з глузду з’їхала! Ми ж сім’я!
— Ні. Сім’я — це коли двоє. А в нас завжди була третя.
Марія Петрівна влетіла за сорок хвилин:
— Як ти смієш! Мій син — подарунок для такої, як ти!
Я спокійно складала речі.
— Андрію, ти їй дозволиш?! — свекруха трясла його за руку. — Кажи!
Андрій мовчав, дивлячись у підлогу. Навіть зараз він не міг суперечити матері.
За місяць усе закінчилося. Я орендувала квартиру на іншому кінці міста. Спочатку було незвично — жити самій, приймати рішення. Але поступово все налагодилося. Я придбала штори, які хотіла. Розставила книги так, як мені подобалося. Завела кота.
Через пів року я випадково зустріла Андрія в магазині. Поруч гуділа Марія Петрівна, викладаючи з його кошика «неправильні» продукти.
— Андрійку, нащо тобі ці пластівці? Я кашку зварю.
«Як я раніше цього не бачила?» — подумала я. — «Усе було очевидно від початку».
Я пройшла повз. У сумці лежав новий телефон — подарунок собі. Вдома чекав кіт і цікава книга. І тиша. Справжня, без чужих вказівок.
Увечері, з чашкою чаю біля вікна, я думала, як мало треба для щастя. Головне — не втратити себе. Телефон мовчав. На столі стояли ромашки — ті самі, про які я мріяла для весільного букета.
Головна картинка ілюстративна.
