Я завжди мріяла про міцну сім’ю, де всі живуть у злагоді, як у тих гарних українських піснях, що співають про родину за великим столом на свята.
Після весілля з Олегом я поставила собі за мету стати не просто невісткою, а рідною людиною для його мами, Галини Петрівни. Вона здавалася мені щирою, теплою, завжди обіймала мене, називала “донечкою” і дякувала Богові за таку невістку.
Я вірила, що з добрим серцем і терпінням можна уникнути всіх тих анекдотичних непорозумінь, про які жартують подруги. Та одного дня випадково почута розмова перевернула все з ніг на голову.
Коли ми з Олегом побралися, я була на сьомому небі від щастя. Він – добрий, турботливий, із тих чоловіків, які завжди підтримають.
Його мама, Галина Петрівна, здавалася мені людиною з великим серцем. Вона жила в невеличкому будинку на околиці Києва, у тихому районі з вишневими садками, де завжди пахло свіжоскошеною травою.
Наші перші зустрічі були як із казки: вона пригощала мене варениками з вишнями, розповідала історії про Олегове дитинство, а я слухала, сміялася і відчувала, що стаю частиною їхньої родини.
– Оленко, ти ж така молодець, що Олега мого обрала, – казала вона, наливаючи мені узвар. – Я за вас обох молюся щодня, щоб у вас усе було добре.
– Дякую, Галино Петрівно, – відповідала я, червоніючи. – Нам усім пощастило, що ми разом.
Олег завжди підтримував мої старання налагодити стосунки з його мамою. Одного вечора, коли ми пили чай на нашій маленькій кухні, він узяв мене за руку і сказав:
– Ти знаєш, яка ти в мене мудра? Усі довкола тільки й говорять, як сваряться зі свекрухами, а ти намагаєшся, щоб у нас усе було по-людськи. Я це дуже ціную.
– Ну, а як інакше? – усміхнулася я. – Твоя мама добра, щира. Ми ж родина, правда?
Подруги, щоправда, дивилися на мене з іронією. Моя найкраща подруга Наталка, з якою ми ще зі школи нерозлийвода, якось за кавою сказала:
– Олено, ти серйозно думаєш, що свекруха може бути такою милою? Зачекай, вона ще покаже своє справжнє обличчя!
– Та ну, Наталю, – сміялася я. – Галина Петрівна не така. Вона мене обіймає, хвалить. Ми з нею як подруги.
– Ну-ну, – хитала головою Наталка. – Запроси нас на телешоу, коли вас визнають ідеальною родиною!
Я лише відмахувалася. Мені здавалося, що я знаю, як будувати стосунки, і що щирість завжди перемагає.
Перші роки нашого подружнього життя були сповнені тепла й турботи. Ми з Олегом мріяли про дитину, але поки що в нас не виходило.
Щоб відволіктися, я поринула в роботу – я дизайнерка інтер’єрів, і замовлення приходили одне за одним. Але навіть у цьому вирі я намагалася не забувати про Галину Петрівну.
Я часто дзвонила їй, питала, як справи, привозила гостинці – то домашнє печиво, то фрукти з базару. Вона завжди раділа, дякувала, а я відчувала, що роблю щось важливе для нашої родини.
Одного разу, коли я привезла їй кошик із яблуками й медом, вона обняла мене так міцно, що я ледь не розплакалася.
– Оленко, ти мені як рідна донька, – сказала вона. – Де ж іще таку невістку знайдеш? Усі подруги мені заздрять!
Я лише усміхалася, але в душі мені було тепло. Я вірила, що ми з нею справді порозумілися.
Олег теж це бачив і завжди казав:
– Ти в мене золото, Оленко. Мама тебе так любить, і я радий, що ви ладите.
Мені здавалося, що ми з Олегом будуємо щось міцне, як той дуб, що росте біля нашого будинку. Але, як виявилося, не все було таким, як я думала.
Якось увечері, коли я вже їхала додому після важкого дня, задзвонив телефон. На екрані висвітилося “Галина Петрівна”. Я відповіла, думаючи, що вона просто хоче побалакати.
– Оленко, доню, – її голос звучав слабко. – Щось мені нездужається. Чи не могла б ти мені продукти якісь привезти? І ліки, якщо не важко.
– Звісно, Галино Петрівно, – відповіла я, не вагаючись. – Скажіть, що треба, я зараз заїду в магазин.
Вона надиктувала список: хліб, молоко, крупи, трохи м’яса, ще якісь дрібниці, а також ліки. Я все записала, заїхала в супермаркет і за пів години вже стояла на її порозі з двома повними пакетами.
Витратила 1700 гривень, але навіть не подумала просити в неї гроші. Для мене це було природно – допомагати рідним, не чекаючи нічого взамін.
– Ой, Оленко, дякую тобі, – сказала вона, обіймаючи мене. – Ти ж моя рятівниця!
– Та нічого, одужуйте швидше, – відповіла я, усміхаючись.
Коли я повернулася додому, Олег запитав:
– Ну як там мама?
– Усе добре, занедужала трохи, але я їй усе привезла.
Він поцілував мене в чоло і сказав:
– Ти в мене найкраща.
Минуло кілька днів, і я вирішила провідати Галину Петрівну без запрошення. Напекла пиріг із яблуками, купила її улюбленого чаю і зателефонувала, щоб уточнити, чи щось потрібно.
– Оленко, ти наче відчуваєш! – сказала вона, і в її голосі було стільки тепла, що я аж розчулилася. – Може, ще дещо купиш? Я тобі список зараз скажу.
Список виявився довгим: від продуктів до ліків і навіть якихось побутових дрібниць. Я все записала, об’їздила кілька магазинів, щоб узяти найкраще. Витратила цього разу майже 3000 гривень, але знову не думала про гроші – головне, щоб свекрусі було добре.
Коли я поклала слухавку, щось у мені ворухнулося. Я зібрала пакети, сіла в машину і поїхала до неї.
Коли я вже була в дорозі, згадала, що мій телефон автоматично записує всі дзвінки – функція, яку я увімкнула для роботи, щоб не забувати деталей розмов із клієнтами. І чомусь вирішила переслухати нашу останню розмову з Галиною Петрівною. Я натисла “плей” і почула її голос:
– …От наївна в мене невістка, кручу нею, як хочу! – сміялася вона. – От побачиш, накупить усього на 2000 гривень, а грошей не візьме. А в неділю я їй знову зателефоную, хай ще щось привезе!
Я мало не зупинила машину посеред дороги. Це була Галина Петрівна, моя “добра” свекруха, яка розповідала комусь – мабуть, сусідці – як вона мною маніпулює.
Я слухала далі, але кожне слово било, як камінь. Вона сміялася над тим яка я тішиться її похвалою і бігала за продуктами, не просячи ні копійки.
Свекруха не вимкнула зв’язок, я також кинула телефону у сумку. От і вийшло, що я почула все те.
Я відчула, як усе всередині стиснулося. Усе, що я вважала щирим – її обійми, її слова, її “донечко” – було лише грою. Я сиділа в машині, стискаючи кермо, і не знала, що робити. Хотілося розвернутися і поїхати додому, але я вже була майже біля її будинку.
Я вирішила не показувати, що почула ту розмову. Накупила все, що вона просила, але цього разу взяла найдорожче: органічні продукти, імпортні ліки, навіть якісь делікатеси, які вона ніколи не замовляла. Загалом вийшло на 5000 гривень. І, головне, я зберегла чек.
Коли я зайшла до її будинку, Галина Петрівна, як завжди, кинулася обіймати мене.
– Оленко, ти ж моя рятівниця! – сказала вона, посміхаючись.
Я усміхнулася у відповідь і простягнула їй пакети. А тоді, наче між іншим, дістала чек і поклала на стіл.
– Ось, Галино Петрівно, чек, – сказала я спокійно.
Вона здивовано глянула на папірець.
– А це що?
– Як що? Чек за продукти й ліки. 5000 гривень.
– Ти серйозно? – її очі округлилися. – Це ж майже нічого не лишиться з моєї пенсії!
– Ну, що поробиш, – знизала я плечима. – Ціни такі. Я брала все найкраще, ви ж казали, що вам потрібна якість.
Вона стояла, не знаючи, що сказати. Потім мовчки пішла до іншої кімнати, повернулася з гаманцем і віддала мені 3500 гривень. Я подякувала, попрощалася і поїхала додому.
У машині я відчувала дивну суміш полегшення і образи. Я не хотіла її ображати, але й не могла дозволити, щоб вона й далі вважала мене наївною.
Того ж вечора Галина Петрівна зателефонувала Олегові. Я не чула їхньої розмови, але коли він поклав слухавку, його обличчя було похмурим.
– Олено, нащо ти купувала такі дорогі продукти? – запитав він. – Мама каже, що ти спеціально взяла найдорожче.
Я мовчки дістала телефон і увімкнула запис. Олег слухав, і його обличчя дедалі більше темніло. Коли запис закінчився, він довго мовчав.
– Я не знав, – нарешті сказав він. – Вибач, що ти це почула. Я поговорю з мамою.
– Не треба, – зупинила я його. – Я не хочу непорозумінь. Просто, мені образливо, Олеже. Я так старалася, а вона.
Він обійняв мене, і ми довго сиділи мовчки. Я не знала, що він сказав мамі, але після цього Галина Петрівна стала поводитися тихіше. Вона більше не дзвонила з проханнями про продукти, не обіймала мене так часто, але й не намагалася щось доводити.
Подруга почувши про все що у мене відбулось засміялась:
– Олено, я ж казала, що свекрухи всі однакові! Але ти молодець, що не влаштувала сцен. Хоча я б, мабуть, не стрималася.
– А що б ти зробила? – запитала я.
– Ну, напевно, поговорила б із нею віч-на-віч. Сказала б, що знаю правду, і хай би виправдовувалася. А ти як думаєш?
Я не знала, що відповісти. Мені хотілося зберегти мир у родині, але водночас я не могла забути тих слів. Чи варто пробачити Галину Петрівну? Чи, може, тримати дистанцію, щоб більше не відчувати себе обманутою? Я досі шукаю відповідь.
А що б ви зробили на моєму місці? Чи влаштовували б сцену, чи спробували б усе залагодити по-доброму? І як би ви будували стосунки з людиною, яка вас так розчарувала?
Головна картинка ілюстративна
