Я завжди вважала, що в мене дві бабусі. Одна — рідна, мама моєї мами, а друга — баба Мила, так ми її малими назвали і так вона на все життя із Людмили у Милу і перетворилась, рідна сестра моєї бабусі. У баби Мили не було власних дітей, тож вона вважала нас, своїх племінників, своїми внуками.
Я її обожнювала. Вона була не просто родичкою, а справжньою подругою, з якою я ділилася всіма таємницями в підлітковому віці. Її чоловік, дядько Степан, був поважним інженером-конструктором на заводі.
Вони разом балували нас, купували дорогі подарунки, і я відчувала, скільки в них невитраченої любові до нас, дітей. Але життя, як це часто буває, внесло свої корективи.
Коли мені було тринадцять, моя рідна бабуся пішла з життя. Це було дуже непросто але баба Мила залишилася поруч. Вона була моєю опорою, людиною, яка завжди вислухає і дасть мудру пораду.
Я пам’ятаю, як ми сиділи на її кухні, пили чай із ромашкою, і вона розповідала мені історії про свою молодість.
— Оленко, — казала вона, — життя — це як вишиванка. Кожен стібок має значення, але якщо поспішити, можна все зіпсувати.
Я тоді не зовсім розуміла, що вона мала на увазі, але її слова закарбувалися в моїй пам’яті.
— Бабо Мило, а як ти з дідом Степаном познайомилися? — запитувала я, обіймаючи горнятко з чаєм.
— Ой, Оленко, то було ще в шістдесятих. Я працювала в бібліотеці, а він приходив туди щотижня, брав книжки про техніку. Одного разу попросив допомогти знайти якусь рідкісну книгу, а я йому кажу: «Степане, ви б краще на мене подивилися, ніж на ті креслення!» — Вона сміялася, а її очі блищали. — І знаєш, подивився! І більше не відводив погляду.
Їхня любов була такою щирою, що я, слухаючи ці розповіді, мріяла про таке ж кохання. Але одного дня дядя Степан раптово пішов із життя.
Бабина велика квартира в центрі міста стала порожньою. Вона трималася мужньо, і ми всі дивувалися, як їй це вдається. Вона продовжувала запрошувати нас на чай, пекла пиріжки з вишнями і завжди питала, як справи в школі чи на роботі.
— Бабо, ти як? — питала я, коли приходила до неї після того, як ми провели в останню путь діда.
— Оленко, я тримаюся. Степан би хотів, щоб я не падала духом, — відповідала вона, хоча я бачила, як важко їй посміхатися.
Через рік після втрати здоров’я баби Мили різко погіршилося. Вона злягла. Лікарі розводили руками: аналізи в нормі, вік бере своє.
Наша родина спочатку кинулася допомагати. Моя тітка Софія привозила продукти, двоюрідний брат Тарас заїжджав перевірити, чи все гаразд.
Але з часом я помітила, що їхні візити стають усе рідшими. «У мене робота», «Діти захворіли», «Треба їхати у відрядження» — відмазки сипалися одна за одною.
Одного вечора ми зібралися в мами на кухні, щоб обговорити, як бути з бабою Милою. Я запропонувала скинутися по 1000 гривень на місяць і найняти доглядальницю. Моя пропозиція повисла в повітрі.
— Олено, ти що, серйозно? — обурилася Софія, крутячи в руках ложку. — Вона нам не рідна бабуся, а тітка. Навіщо нам витрачатися? Є ж будинки для літніх людей, там за нею доглянуть.
— Ти жартуєш? — я ледве стримувала роздратування. — Баби Мили там не буде. Вона нас усіх виростила, любила, а ти хочеш її в туди відправити?
— Олено, не починай, — втрутився Тарас. — Ми всі зайняті, у нас свої сім’ї. Хто буде щодня до неї їздити?
— Я буду, — твердо сказала я. — І якщо ви не хочете допомагати, я сама впораюся.
Мама підтримала мене, але я бачила, що вона вагається. Вона любила бабу Милу, але не хотіла сваритися з Софією і Тарасом. Того вечора я зрозуміла, що розраховувати можу тільки на себе і свого чоловіка Андрія.
— Оленко, може, ми заберемо бабу Милу до нас? — запропонував Андрій, коли я повернулася додому і розповіла про розмову. — У нас є вільна кімната, діти будуть раді, та й тобі буде спокійніше.
— Ти впевнений? Це ж неабияке навантаження, — я подивилася на нього, шукаючи в його очах сумнів.
— Олено, вона твоя сім’я. І наша теж. Ми впораємося, — він усміхнувся, і я відчула, як камінь із душі падає.
Баба Мила погодилася переїхати до нас. Ми облаштували їй затишну кімнату, Андрій знайшов хорошого спеціаліста, який визначив, що її стан — це запізніла реакція на втрату чоловіка.
Ліки, наша турбота і дитячий сміх зробили диво. Баба Мила почала одужувати. Наші діти, Софійка і Максим, обожнювали її. Вони розповідали їй про школу, приносили свої малюнки, читали їй свої твори. А вона ділилася спогадами про своє життя.
— Бабо, а розкажи, як ти вчилася в школі! — просила Софійка, сидячи біля баби Мили на дивані.
— Ой, Софійко, то були часи! У нас не було комп’ютерів, як у вас. Ми писали перами, а чорнильниці вічно протікали. Одного разу я так поспішала на урок, що перекинула чорнильницю прямо на свою сукню! — Баба Мила сміялася, а діти заливалися сміхом.
Шість років баба Мила жила з нами. Це були щасливі роки. Вона стала частиною нашого життя, і я не уявляла, як могло бути інакше. Але одного дня вона покликала мене до себе.
— Оленко, я хочу тобі дещо сказати, — її голос був тихим, але твердим. — Я склала заповіт. Квартиру в центрі міста я залишаю тобі.
— Бабо, що ти таке кажеш? — я розгубилася. — Тобі ще жити і жити!
— Я знаю, що роблю, — вона взяла мене за руку. — Ти була мені як донька. Ти не покинула мене, коли всі відвернулися. Ця квартира — мій подарунок тобі і твоїм дітям.
Я не знала, що сказати. Мені було ніяково думати про спадщину, але я відчувала, що це її спосіб подякувати. Баба Мила прожила ще пів року після тієї розмови. Вона пішла з життя спокійно, уві сні, залишивши в моєму серці тепло і вдячність.
А потім почалося пекло. Коли родичі дізналися про заповіт, вони наче берегу не бачили. Софія подзвонила мені наступного дня після того, як ми із бабусею попрощались.
— Олено, ти серйозно думаєш, що вся квартира дістанеться тобі? — її голос тремтів від обурення. — Це несправедливо! Ми теж її родичі!
— Софія, ти сама казала, що вона тобі «не рідна бабуся». Ти не хотіла їй допомагати, коли вона потребувала. Чому ти тепер претендуєш на її спадок? — я намагалася говорити спокійно, але всередині все кипіло.
— Ти хитра, Олено! Ти спеціально забрала її до себе, щоб квартиру собі прибрати! — вона майже кричала.
— Софія, я забрала її, бо любила. А ти де була? — я поклала слухавку, відчуваючи, як тремтять руки.
Тарас був не кращим. Він подав клопотання про перегляд заповіту. Звісно, нічого із того не вийшло, але нерви мені потріпали добряче. Мама намагалася всіх помирити, але я бачила, що вона балансує між мною і ними.
— Оленко, може, варто поділитися? — обережно запитала вона одного разу. — Щоб не було от таких непорозумінь?
— Мамо, а якби я не забрала бабу Милу, де б вона була? У будинку для літніх людей? Чому я повинна ділитися тим, що вона залишила мені за її власним бажанням? — я дивилася на маму, сподіваючись, що вона зрозуміє.
— Ти права, — зрештою зітхнула вона. — Але ж ми – сім’я.
— Сім’я — це ті, хто поруч, коли важко, — не стрималась я. — А не ті, хто з’являється, коли пахне спадщиною.
Сьогодні я дивлюся на своїх дітей, які згадують бабу Милу з теплом. Софійка досі зберігає її вишиту хустку, а Максим малює їй листи, які, як він каже, «баба читає на небі».
Квартира в центрі міста — це не просто спадок. Це пам’ять про людину, яка вчила мене любові і справедливості. І я не відчуваю провини за те, що не поділилася.
Вважаю, що спадок ми отримали цілком заслужено і вже точно нікому нічого не винні. Ну хіба ж ні?
Головна картинка ілюстративна.
