Дзвінок у двері пролунав несподівано, перервавши мої спроби навести лад у дитячій кімнаті. Я кинула ганчірку й поспішила до дверей.
На порозі стояла сусідка, пані Софія Іванівна, із серйозним виразом обличчя. Її сиве волосся було акуратно зібране, але очі видавали занепокоєння.
— Оленко, добрий день, — почала вона, нервово поправляючи хустинку в руках. — Я за грішми прийшла. Марія Григорівна обіцяла, що ви їх повернете.
— Які гроші? — здивувалася я, відчуваючи, як всередині заворушилося неприємне передчуття. — Про що ви, пані Софіє?
— Ну, як же, — вона зніяковіло посміхнулася. — Марія Григорівна, твоя свекруха, позичала у мене 5 000 гривень. Казала, що через тиждень ви з Андрієм усе повернете. Мені завтра за комуналку платити, та й ліки закінчуються, а ще б до крамниці сходити.
Я відчула, як підлога піді мною захиталася. 5 000 гривень? У свекрухи? Я покликала чоловіка:
— Андрію! Ходи сюди! Тут до твоєї мами, здається, питання!
Андрій, високий чоловік із втомленим поглядом, з’явився у коридорі, витираючи руки об кухонний рушник. Він щойно повернувся з роботи й ще не встиг перевзутися.
— Здрастуйте, пані Софіє, — привітався він, насупивши брови. — Що сталося?
— Та от, Оленко, Андрію, — продовжувала сусідка, — Марія Григорівна запевнила, що ви віддасте. Я ж не наполягаю, щоб прямо зараз, але мені ці гроші потрібні. У доньки скоро день народження, я відкладала потроху, економила.
— Стоп, — перебив Андрій, його голос став різкішим. — Ви кажете, що моя мама у вас 5 000 гривень позичала?
— Так, — кивнула пані Софія, опустивши очі. — Сказала, що їй терміново треба, на санаторій. А ви через тиждень повернете.
Я переглянулася з Андрієм. Його обличчя почервоніло від подиву, а я ледве стримувала роздратування. Свекруха знову щось вигадала, і, як завжди, ми мали розгрібати наслідки.
— Добре, пані Софіє, — я змусила себе посміхнутися. — Ми розберемося. Дайте нам трохи часу.
Вона кивнула, подякувала й пішла, а я зачинила двері й повернулася до Андрія.
— Це що, серйозно? — я склала руки. — Твоя мама знову нас підставила?
— Олено, заспокойся, — Андрій потер скроні. — Я сам нічого не розумію. Давай подзвонимо їй і з’ясуємо, що за санаторій і звідки цей борг.
Ми з Андрієм уже п’ять років жили в квартирі його матері. Після весілля ми купили невеличку однокімнатну квартиру, але коли з’явились наші діти — Софійка й Максимко, — стало тісно.
Тоді Андрій запропонував обмінятися житлом із його мамою, Марією Григорівною, яка залишилася сама після втрати чоловіка. Вона погодилася, і ми переїхали до її просторої трикімнатної квартири, а вона — до нашої однокімнатної.
Такий обмін здавався ідеальним, але згодом я зрозуміла, що свекруха не готова відпустити свій старий дім. Вона приходила мало не щодня: то до подруг-сусідок, то до нас.
Її візити починали мене дратувати, адже Марія Григорівна мала звичку коментувати все — від моїх страв до виховання дітей.
— Олено, ти чому Софійці дозволяєш так довго в телефоні сидіти? — якось дорікнула вона, сидячи за нашим кухонним столом. — У її віці треба книжки читати, а не в ігри грати.
— Маріє Григорівно, — я намагалася бути ввічливою, — вона робить уроки, а телефон — це її хвилинка відпочинку.
— Ну, не знаю, — свекруха знизала плечима. — У мої часи такого не було. І виховували дітей інакше.
Я стрималася, але всередині кипіла. Андрій, коли я скаржилася, лише відмахувався:
— Олено, не зважай. Їй просто самотньо. Вона звикла до цього будинку, до сусідів. Скоро звикне до нового місця.
Але Марія Григорівна не звикала. Ба більше, вона почала просити гроші. Спершу на дрібниці — новий чайник, бо старий зламався, чи штори, бо “старі вже не пасують”. Потім вимоги стали серйознішими.
— Андрію, — якось почала вона, сидячи в нас на дивані, — мені зарплати не вистачає. Я ж у музеї працюю, там платять копійки. А в новій квартирі ремонт треба зробити, техніку оновити. Ви ж у моїй квартирі живете, могли б і допомогти.
— Мам, ну яка допомога? — Андрій виглядав роздратованим. — У нас двоє дітей, витрати ростуть. Ми й так тобі ремонт зробили з моїм другом Ігорем.
— Ремонт — це одне, — не вгавала свекруха. — А от телевізор у мене старий, ледве працює. І холодильник пора міняти.
Зрештою, ми купили їй телевізор, холодильник і навіть пилосос-робот, бо вона скаржилася на спину. Але після ремонту Марія Григорівна затребувала нові штори й посуд.
— У сусідки Наталі такі гарні каструлі, — розповідала вона. — А в мене все старе, ще з радянських часів.
Я не витримала:
— Андрію, це колись закінчиться? Ми що, тепер вічно будемо її забаганки оплачувати?
— Та заспокойся, — відповів він. — Ми все зробили, що вона просила. Думаю, тепер припинить.
Але я знала, що це не кінець.
Коли ми дізналися про борг пані Софії, я була не в собі від новини. Ми зателефонували Марії Григорівні, але вона не відповідала. Лише ввечері прийшло повідомлення: “Я в санаторії, не шукайте мене. Все добре”.
— Це що, вона взяла гроші в сусідки й поїхала відпочивати? — я ледве стримувала емоції. — І нас ще й винними зробила!
— Олено, я сам не розумію, — Андрій виглядав розгубленим. — Треба щось робити. Не можна ж залишити пані Софію без грошей. Вона на них розраховувала.
— А де ми візьмемо 5 000? — я сіла на диван, відчуваючи безсилля. — У нас самих ледь на місця вистачає.
— Позичимо, — твердо сказав Андрій. — Я поговорю з колегою, у нього можна взяти в борг.
— А повертати чим? — я зиркнула на нього. — Твоя мама, до речі, не поспішає нам щось віддавати.
— Ось повернеться, і ми з нею серйозно поговоримо, — пообіцяв Андрій.
Наступного дня він позичив гроші в колеги, і ми віддали борг пані Софії. Вона дякувала, але я бачила, що їй ніяково.
— Оленко, я не хотіла вас у це втягувати, — сказала вона. — Але Марія Григорівна так переконливо просила.
— Нічого, пані Софіє, — я змусила себе посміхнутися. — Ми розберемося.
Коли Марія Григорівна повернулася з санаторію, ми з Андрієм вирішили, що просто розмовою не обійтися. Треба було дати їй зрозуміти, що так чинити неприпустимо.
— Мам, — почав Андрій, коли ми приїхали до неї. — Ти знаєш, що ми віддали 5 000 пані Софії?
— Ну, я ж казала, що ви повернете, — вона знизала плечима, наче нічого особливого не сталося.
— Справді? — я не стрималася. — А те, що ми через вас в борги залізли, вас не хвилює?
— Олено, не починай, — свекруха насупилася. — Я ж не просила вас брати кредити.
— А що нам було робити? — втрутився Андрій. — Ти нас підвела! Ми не хочемо псувати стосунки з сусідами.
Марія Григорівна зітхнула, але виглядала не надто винуватою.
— Добре, — сказав Андрій, і в його голосі з’явилася сталева нотка. — Раз ти нас у таку ситуацію поставила, ми будемо змушені вжити заходів.
— Яких заходів? — насторожилася вона.
— Ми взяли ці гроші в борг і до зарплатні у нас ні копійки не лишається, — продовжував Андрій, хоча це було неправдою. — Тож, мамо, готуйся — ми з дітьми будемо їсти в тебе, щоб зекономити.
— Що? — вона округлила очі. — У мене ж немає стільки продуктів!
— Ну, це вже твої проблеми, — відрізав Андрій. — Ти нас у це втягнула, тож виправляй.
Наступногодня ми справді приїжджали до неї на сніданок івечерю. Я ще й у судки їжу складаа бо ж мала щось вдома їсти. Софійка й Максимко раділи, бо для них це була пригода, але Марія Григорівна виглядала дедалі розгубленішою.
— Андрію, Олено, — благала вона через кілька днів, — я розумію, що помилилася. Давайте я хоч частину грошей поверну.
— О, тепер ви заговорили про повернення? — я підняла брови. — А раніше куди ці гроші дівали?
— Ну, витратила, — зізналася вона. — На одяг, на санаторій. Але я ж не думала, що так вийде.
Зрештою, вона знайшла 5 000 гривень і віддала нам. Ми “закрили” уявний борг, але головне — дали їй зрозуміти, що ми не бездонна скарбничка.
— Тепер три місяці муситиму економити, – зітхала свекруха.
Однак і я і чоловік вважали за краще не реагувати. Ми не банк і не банкомат, хай економить, може нарешті зрозуміє ціну грошам. Ну скажіть хіба ми не праві?
Головна картинка ілюстративна.
