fbpx
Дозвілля
Оленка жила з мамою в маленькому селі в лісі. Навчалася вона в першому класі, а школа була в сусідньому селі. Жили вони тихо, дружно, дівчинці здавалося, що вони з мамою найщасливіші

Оленка жила з мамою в маленькому селі в лісі. Навчалася вона в першому класі, а школа була в сусідньому селі. Жили вони тихо, дружно, дівчинці здавалося, що вони з мамою найщасливіші…

Того вечора, який назавжди запам’ятався Оленці, мама пекла млинці. Підняла вона сковороду, раптом щось кольнуло, ойкнула і зігнулася, тільки і змогла відставити сковороду в сторону.

– Мамо, мамо, що з тобою? – кинулася до неї Оленка.

Мама насилу дісталася до ліжка і простогнала:

– Не знаю, донечко, біжи за сусідкою.

Оленка кинулася до сусідів. Добра старенька Василівна тут же прибігла слідом за нею. Мама лежала і стогнала. Вона була така бліда, що навіть губи побіліли.

– Погано діло, – сказала Василівна. – До фельдшера син приїхав на машині, побіжу за ними.

Оленка залишилася з мамою. Вона тихенько плакала і притискала личко до маминої руки.

Фельдшер швидко оглянув жінку і коротко сказав:

– Апендицит. В місто, терміново!

– Оленко, люба, – тільки й змогла прошепотіти мама. З тривогою дивилася вона на сусідку. Та зрозуміла її без слів.

– Не бійся, не залишимо! – промовила Василівна. Заходити буду.

До себе сусідка взяти Оленку не могла: чоловік випиває, щодня скандали.

І ось маму Оленки відвезли. Перед тим як сісти в машину, вона раптом міцно стиснула дитячу руку і прошепотіла:

– Господь з тобою, донечко.

Стих шум машини. Василівна посиділа, обнявшись з Оленкою, сказала: “лягай-но спати, завтра в школу!”- і пішла додому.

Оленка все думала про мамині слова… «Господь з тобою…» вони ніколи не говорили про Бога.

У куточку у них висіла ікона Богородиці з немовлям на руках від бабусі ще дісталася. Та пару раз в місті до церкви заходили. Оленці сподобалося: там було дуже красиво, тільки незрозуміло.

Дівчинка підійшла до ікони. Обличчя Божої Матері було таке добре, спокійне. Оленка перестала плакати. Незабаром вона відчула, що дуже втомилася, і прилягла, все дивлячись на ікону. Раптом вона згадала, що вранці потрібно йти в школу, їй стало дуже лячно: йти ж потрібно в темряві, через ліс.

Оленка завжди йшла, міцно тримаючись за мамину руку, та й то від кожного шороху здригалася … як же вона піде одна? З цими тривожними думками Оленка не помітила, як заснула.

І сниться їй, ніби йде вона через ліс, а він не страшний зовсім, світлий, красивий, ніби влітку, ні, ще красивіше! квіти ростуть прекрасні, яких на землі немає, птахи співають чудово, і світло над лісом яскравіше сонячного. Йде Оленка по цьому лісі незвичайному, чує звідусіль шепіт прекрасний, як музика: ” Господь з тобою… Господь з тобою… ” і не зрозуміє вона: сон це чи ні.

Встала дівчинка, зібралася в школу. Коли вийшла за поріг, завмерла: холодно, вітер виє, ліс чорним здається. І знову тихо-тихо: “Не бійся, Господь з тобою…” сміливо побігла вона по стежці і в школу встигла вчасно.

Увечері Оленка повернулася, сама в будинку прибрала. Абияк розтопила піч. Прийшла Василівна, принесла молока з пиріжками, посиділа з нею.

– Як ти тут одна? Страшно тобі? запитала сусідка.

– Та ні, не страшно, – посміхнулася Оленка. А про те, що чула, розповідати не стала, і слів таких не знала, щоб розповісти.

Так йшли дні за днями.

Тим часом мама поправилася і повернулася додому. Оленка кинулася її обіймати, цілувати, плачучи і сміючись від радості.

– Донечко, люба, як же ти одна впоралася? запитала мама.

Оленка подивилася їй в очі і раптом тихо і серйозно сказала:

– Я не одна, зі мною Господь. І з тобою, мамочка. Він тут. І скрізь…

Мати обняла її і не могла стримати емоцій. Хіба могла вона сказати зараз малятку, як молила вона Бога за неї, перебуваючи в лікарні?!

Вони підійшли до ікони, стали на коліна, перехрестилися. Як висловити ту радість, ту подяку, яка переповнювала їхні серця?

– Слава Тобі, Господи! – прошепотіла мама.

– Спасибі Тобі, Господи! – посміхаючись, шепнула Оленка.

Багато про що говорили вони того вечора. А вранці встали рано-рано і поїхали в місто, до церкви.