Це був звичайний понеділок, але я знала, що він принесе неочікувані сюрпризи. Ну, як звичайний — з Оленою, нашою співробітницею з бухгалтерії, таких днів взагалі не буває. Їй 47 років, мені — 35 років, і всі знають, що вона сама обрала для себе роль головного диригента у нашому офісі. Уявіть таку собі “залізну леді”, яка не промине можливості пояснити, як правильно сортувати папери, чому треба питати дозволу і яким тоном належить розмовляти у приміщенні.
Перші кілька місяців я намагалась з нею не перетинатись. Олена щоразу відкривала рот, щоб висловити своє бачення будь-якої ситуації. Більшість колег швидко зрозуміли, що з нею краще тримати дистанцію, тому між нами ходила приказка на її рахунок: “не дратуй звіра”.
З Маринкою з відділу кадрів вони так і не вітаються: якось посварились через зниклий степлер і відтоді — ні слова. Як нам казала Людмила Іванівна з бухгалтерії, до неї просто “треба більше витримки й терпіння” — здається, вона навіть пишалася тим, як майстерно вони з Оленою тримають нейтралітет. Ну, а я хоч і мовчала, але всередині все накопичувалося.
І ось одного дня я приходжу на роботу у новому костюмі, ніби й нічого особливого, але колеги, навіть Влад з іншого відділу, не втримався від компліменту.
— Ну, Лєро, тепер ми знаємо, на що ти витрачаєш зарплату, – усміхнувся він, підморгуючи.
А Олена – нуль реакції. Пильно оглянула мене, потім мовчки обернулася до монітора, як і завжди. І, чесно кажучи, я вже й звикла до цієї її тиші та навіть не переймалася. Бо якщо я щось люблю, то це сама робити компліменти людям. От, скажімо, ввечері побачила Олену біля виходу.
— Олено, ти така стильна в цьому синьому светрі, дуже тобі личить, – сказала я, щиро усміхаючись.
Вона кивнула. Але, виходячи разом з колегами до стоянки, я все ж почула від неї:
— Костюм у тебе гарний, але, знаєш, Лєро, він чомусь морщиться на спині. Ти, мабуть, не погладила його як слід, – додала вона, холодним поглядом дивлячись прямо в очі.
Ну, це вже було занадто. Усі притихли, а я тільки усміхнулася:
— Та ну, мені подобається. І колеги теж зацінили. Всі в офісі цілий день мені компліменти робили.
Олена ковтнула повітря, обличчя перекосилося, але вона швидко відвернулася. Здавалося, дрібниця, а як зачепила.
Наступного ранку, коли я тільки зайшла у кабінет, Олена вже була на місці, очікуючи, коли я почну розмову з Дімою, нашим новим стажистом. Як тільки ми почали обговорювати новий проєкт, вона вже стояла поруч.
— Лєро, ти дуже голосно говориш у кабінеті. Усі, хто тут знаходяться мають право на тишу, – пошепки, але наполегливо зауважила вона.
— Олено, а ви — мій керівник чи директор? – відповіла я, намагаючись зберегти спокій.
Її лице почервоніло, але більше ні слова я від неї не почула. Відтоді Олена зі мною навіть не віталася. Хоч я й не скажу, що мені це надто заважає. Насправді — стало легше дихати. А от що я досі не розумію, це як так виходить, що людина, яка не мине жодного шансу поставити когось на місце, так сильно переймається, коли їй не підіграють у цьому?
Тим часом у нас почалася нарада і до Олени підсів Влад. Він то і діло переглядався зі мною, намагаючись стримати усмішку. Ми з ним зустрічаємось, проте наші стосунки не афішуємо. Політикою компанії заборонені романтичні стосунки в офісі й за межами. У нас вже був випадок, коли співробітник з відділу продажу одружився з бухгалтеркою, то став вибір, кого звільнити. Порадили піти жінці, адже все одно скоро у декрет, а чоловіку накинули трохи зарплати.
Після наради дорогою до ліфта, Олена несподівано мене перехопила:
— Знаєш, Валерія, я розумію, що ми не маємо бути подругами. Але отак теж не добре, ми навіть не вітаємось? Це не гідно, – вона подивилася на мене зверхньо.
Я зітхнула.
— Олено, як не гідно? Можна ж просто спокійно працювати й не робити зауваження?
Вона знизала плечима і, нічого не сказавши, мовчки вийшла з ліфта. Я зрозуміла її мотиви. Чи їй Влад сподобався, чи сумління прокинулося? Якщо підпущу її ближче, вона ж дізнається про нас з Владом і розкаже у компанії, а мені щось у декрет ніяк не хочеться.
Дорогою додому я зупинилась, вдихаючи осіннє повітря і згадуючи її останній погляд. У ньому були заздрість, ображеність, але, можливо, і відчуття самотності, яке вона намагалася приховати за своїм невдоволенням. І тільки тепер мені стало її по-справжньому шкода. Можливо, за всі ці роки вона просто не навчилася любити себе такою, якою є.
