Олена Володимирівна Кравченко саме завершувала перемовини з партнерами, коли на екрані телефону з’явилося повідомлення від Дмитра: «Коли прийдеш? Вечеря остигає».
Вона швидко набрала відповідь: «За годину буду», — і повернулася до обговорення умов угоди. Ще три роки тому вона й уявити не могла, що стане комерційною директоркою великої логістичної компанії, літатиме на ділові зустрічі, а ввечері поспішатиме додому, бо хтось чекає її з приготованою вечерею.
Три роки тому вона мешкала сама у своїй двокімнатній квартирі на Хрещатику, працювала по дванадцять годин на добу і вважала, що так триватиме вічно.
У тридцять вісім років Олена змирилася з думкою, що особисте життя — не її сильна сторона. Кар’єра, подорожі, подруги, хрещеники — цього цілком вистачало для щастя.
А потім на корпоративній вечірці познайомилася з Дмитром Петренком.
Він працював у відділі інформаційних технологій, був на вісім років молодший, носив вицвілі джинси й вічно розкуйовджене волосся, усміхався сором’язливо і говорив тихо.
Коли він підійшов познайомитися, Олена спочатку навіть не сприйняла його серйозно. Але Дмитро виявився наполегливим. Писав щодня, приносив каву, проводжав до авто. Поступово його спокійна привабливість розтопила її захисні стіни.
Вони зустрічалися пів року, і це були дивовижні пів року. Дмитро умів слухати — справді слухати, а не просто чекати своєї черги говорити.
Він запам’ятовував, який чай вона любить вранці, які фільми обожнює дивитися на вихідних, як саме потрібно розминати їй плечі після довгого робочого дня.
Поруч із ним Олена почувалася не комерційною директоркою з жорстким розкладом, а просто жінкою.
Коли він освідчився, вона погодилася без вагань. Весілля було скромним, лише найближчі. Медовий місяць провели в Італії, і це були найкращі два тижні в житті Олени. Дмитро переїхав до неї одразу після повернення, привізши дві валізи з речами та ноутбук.
— Ти впевнений? — запитала Олена, допомагаючи йому розбирати коробки. — Може, знімемо щось спільне? Нейтральну територію?
— Навіщо? — здивувався він. — У тебе чудова квартира. І до того ж я вже почуваюся тут як удома.
Перші тижні спільного життя були суцільним продовженням медового місяця. Дмитро готував сніданки, зустрічав із роботи, розминав їй плечі ввечері. Олена танула від такої турботи, від відчуття, що вона більше не сама.
А потім Дмитро взявся за побут.
Спочатку він замінив змішувач на кухні — старий протікав. Олена була вдячна: вона вже місяць збиралася викликати майстра, але все не знаходила часу.
Потім полагодив дверцята шафи в передпокої, відрегулював вікна, замінив розетки в спальні. Квартира справді потребувала дрібного ремонту, і Олена раділа, що нарешті з’явилася людина, яка цим зайнялася.
— У тебе просто золоті руки, — казала вона, цілуючи його в щоку.
— Чоловік у домі має все вміти, — відповідав Дмитро з гордістю.
Десь через три місяці після весілля Олена помітила перші зміни в його інтонаціях. Вона затрималася на роботі до дев’ятої вечора — зривався важливий контракт, треба було терміново переробляти документи.
Коли вона повернулася додому втомлена й голодна, Дмитро зустрів її на порозі з незадоволеним виразом обличчя.
— Ти могла б попередити, що затримуєшся, — сказав він замість привітання. — Я вечерю приготував о сьомій. Все вже охололо.
— Вибач, любий, — вибачилася Олена, знімаючи взуття. — У нас була непередбачувана ситуація. Я написала тобі повідомлення.
— Написала о восьмій. А я з шостої чекав.
— Дмитре, я ж не могла раніше. Ти знаєш, яка в мене робота.
Він нічого не відповів, розвернувся й пішов на кухню. Олена постояла в передпокої, не розуміючи, що сталося. Потім зітхнула й пішла слідом. Вечерю вони їли мовчки, і вперше за час спільного життя між ними зависло незручне напруження.
Але наступного дня Дмитро знову був милим і уважним, і Олена вирішила, що просто в нього теж був важкий день. Усі ми люди, усі втомлюємося.
Проте подібні ситуації почали повторюватися. Кожного разу, коли Олена затримувалася на роботі, Дмитро зустрічав її з докорами. Спочатку м’якими, потім дедалі різкішими.
— Я ж просив сьогодні прийти раніше.
— Знову я один весь вечір.
— Ти хоч інколи думаєш про мене?
Олена намагалася пояснювати, що не може контролювати свій робочий графік, що вона — комерційна директорка, в неї відповідальність, люди, контракти. Але Дмитро ніби не чув. Або не хотів чути.
А потім почалися зауваження щодо побуту.
— Чому в холодильнику немає нормальних продуктів? Знову самі напівфабрикати.
— Чому сорочки не випрасувані? Мені завтра на роботу.
— Могла б і посуд помити, я ж учора мив.
Олена розгублено дивилася на чоловіка й дивувалася. Куди подівся той ніжний, сором’язливий Дмитро, який проводжав її до машини й пам’ятав, який чай вона любить?
Вона намагалася з ним розмовляти. Кілька разів сідала поруч, брала за руку, пояснювала, що її робота вимагає часу, що вона не може все кинути й бігти додому рівно о шостій.
Що в них є посудомийна машина, пральна машина з функцією сушіння, що можна замовити прибирання, продукти з доставкою — для всього є рішення.
Дмитро слухав, кивав, обіцяв зрозуміти. А за пару днів усе починалося спочатку.
Подруга Марина, з якою Олена зустрілася на обіді, похитала головою, вислухавши її скарги:
— Олено, ти розумієш, що відбувається? Він в’їхав у твою квартиру, у твоє життя, нічого свого не вклав — і тепер поводиться так, ніби він тут господар. Полагодив пару кранів і уявив себе головним.
— Не перебільшуй. Просто нам треба притертися. Це нормально для молодої пари.
— Молодої пари? — Марина підняла брову. — Олено, ви дорослі люди. Ви не підлітки. Він чудово знав, на кому одружується. Знав, чим ти займаєшся, як ти живеш. І раптом йому це не подобається?
— Може, я справді забагато працюю…
— Припини! — Марина стукнула долонею по столу, і кілька відвідувачів кафе обернулися. — Вибач, але це дратує. Ти все життя будувала кар’єру. Ти всього досягла сама. І тепер якийсь програміст, який переїхав до тебе на все готове, буде вказувати, коли тобі приходити додому?
Олена хотіла заперечити, але не знайшла що сказати. Глибоко всередині вона розуміла, що Марина має рацію. Але визнати це означало визнати, що вона помилилася.
Що її гарна історія кохання тріщить по швах лише через пів року шлюбу.
Ситуація загострилася на початку листопада. У компанії почався напружений період — підготовка до річного звіту, закриття контрактів, планування на наступний рік.
Олена приходила додому о десятій-одинадцятій вечора, інколи працювала у вихідні. Дмитро хмурився з кожним днем дедалі сильніше.
Одного вечора він не витримав. Олена тільки-но переступила поріг, ще не встигла зняти пальто, як він вийшов із вітальні з похмурим обличчям.
— Доки це триватиме? — запитав він без привітання.
— Що саме? — втомлено запитала Олена.
— Те, що ти на роботі живеш, а додому заходиш переночувати.
— Дмитре, у нас зараз аврал. Ще два тижні, і все налагодиться.
— Два тижні? — він усміхнувся. — Минулого місяця теж були якісь два тижні. І позаминулого. У тебе завжди щось термінове, важливе, невідкладне.
— Бо робота в мене така! — Олена скинула взуття й пройшла на кухню. — Я ж тобі пояснювала це сто разів.
— А мені що робити? Я теж працюю, між іншим. Теж втомлююся.
Олена відкрила холодильник, дістала пляшку води.
— Дмитре, я не прошу тебе готувати мені вечерю щодня. Я взагалі можу по дорозі перекусити. Давай просто…
— Ось саме! — перебив він. — Тобі взагалі байдуже. Ти можеш перекусити десь, можеш взагалі не приходити. Навіщо тоді ти заміж вийшла?
Олена повільно поставила пляшку на стіл.
— Що ти зараз сказав?
— Те, що сказав. Може, тобі взагалі сім’я не потрібна? Може, тобі тільки кар’єра важлива?
Вона відчула, як накочує втома, образа, розчарування.
— Я вийшла заміж не для того, щоб звітувати перед чоловіком за кожну зайву годину на роботі, — повільно промовила вона. — Я думала, що виходжу заміж за партнера. За людину, яка мене підтримує.
— Підтримує? — Дмитро схрестив руки. — А хто тебе щодня чекає? Хто дім у порядок привів? Хто всі твої розетки, крани та іншу дрібницю полагодив? Я, між іншим. А ти навіть дякувати нормально не можеш.
— Дякувати? Дмитре, я тобі вдячна, але…
— Але тобі байдуже, — завершив він. — Бо це твоя квартира, твоя територія. А я так, тимчасовий мешканець.
— Я такого не казала.
— Не казала, але думаєш.
Олена подивилася на нього — на цю людину, яку пів року тому кохала так сильно, що погодилася вийти заміж. І зараз не впізнавала.
Перед нею стояв ображеный, незадоволений чоловік із претензіями й невдоволенням у погляді.
— Може, нам варто взяти паузу? — тихо запропонувала вона. — Трохи пожити окремо, розібратися…
— Ось як? — Дмитро усміхнувся. — Тобто при першій же проблемі ти пропонуєш розбігтися? Дорослі люди проблеми вирішують, а не тікають від них.
— Я не тікаю. Я намагаюся знайти вихід.
— Вихід? Вихід простий — менше працюй, більше часу проводь удома. Як нормальна дружина.
Олена завмерла.
— Як нормальна дружина?
— Ну так. Чи ти вважаєш нормальним приходити опівночі й падати спати?
— Дмитре, — вона взяла себе в руки, — ти знав, чим я займаюся, коли ми познайомилися. Я не приховувала, що в мене висока посада й багато роботи.
— Я думав, ти після весілля трохи зменшиш оберти. Сім’я ж з’явилася.
— Тобто ти чекав, що я покину кар’єру заради тебе?
— Не покину, а знайдеш баланс. Як усі нормальні люди.
Вона похитала головою й вийшла з кухні. Розмова зайшла в глухий кут, і вона більше не хотіла її продовжувати. Їй треба було прийняти душ, лягти й спробувати заснути, бо завтра знову робочий день, і він обіцяв бути важким.
Але Дмитро не відступав. Він ішов за нею коридором, продовжуючи говорити.
— Ти мене ігноруєш? Серйозно? Я з тобою розмовляю!
— Дмитре, мені треба відпочити. Давай поговоримо завтра на свіжу голову.
— Ні, поговоримо зараз! Я втомився від того, що ти мене постійно відшиваєш!
Олена різко обернулася.
— Я тебе не відшиваю! Я просто працюю! Це моє життя, моя кар’єра, мої гроші, на які, між іншим, ми з тобою живемо!
Вона пошкодувала про ці слова одразу, щойно вони злетіли з вуст. Дмитро зблід.
— Ось воно що, — повільно промовив він. — Значить, ти мене утримуєш? Я в тебе на утриманні?
— Я не це мала на увазі…
— Ні, мала. Ти так і думаєш. Що я тут дармоїд, який у твоїй квартирі живе й твої гроші витрачає.
— Дмитре, припини. Я не це…
— Та пішла ти! — раптом вигукнув він, і Олена відсахнулася від несподіванки. За весь час їхніх стосунків він ні разу не підвищував на неї голос. — Я тобі не потрібен! Тобі взагалі ніхто не потрібен, крім твоєї клятої роботи!
Він розвернувся й пішов до вітальні, голосно зачинивши двері. Олена стояла в коридорі, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Вона давно не плакала — років п’ять, мабуть. Не дозволяла собі. А зараз не могла зупинитися.
Вона зайшла до спальні, зачинилася, лягла на ліжко й проплакала весь вечір. А вранці встала, вмилася холодною водою, нафарбувалася й поїхала на роботу раніше, ніж прокинувся Дмитро.
Наступні два тижні вони майже не розмовляли. Віталися, обмінювалися короткими фразами про побутові дрібниці — і все. Олена намагалася приходити додому якомога пізніше, щоб не перетинатися з чоловіком.
Дмитро демонстративно не готував вечерю й увесь вечір просиджував у вітальні з ноутбуком.
Олена розуміла, що так тривати не може. Треба або щось вирішувати, або розлучатися. Але вона не була готова до розмови. Не зараз, коли на роботі повний безлад, а вдома — напружена тиша.
А потім настав той день, який усе змінив.
Усе почалося зранку, коли Олена дізналася, що їхній найбільший контрагент відмовляється від угоди в останній момент. Зривався контракт на велику суму, треба було терміново шукати заміну або вигадувати, як утримати клієнта.
Вона провела в перемовинах увесь день, дзвонила партнерам, лихоманково шукала варіанти.
До вечора контракт вдалося врятувати — не повністю, але хоча б частково. Це означало, що компанія не піде в збитки, і її саму не попросять звільнитися.
Але перемога далася важко. Олена вийшла з офісу о пів на дев’яту вечора з головним болем і важкими ногами.
По дорозі додому вона сиділа в таксі із заплющеними очима, мріючи лише про одне — дістатися до ліжка. Не повечеряти, не прийняти душ — просто лягти й вимкнутися.
Коли вона відчинила двері квартири, Дмитро одразу вийшов до передпокою. Вона побачила його обличчя й зрозуміла, що зараз буде серйозна розмова. І не помилилася.
— Ти знову затрималася, — почав він без привітання. — Хоча просив сьогодні прийти раніше.
Олена повільно зняла пальто.
— Я не обіцяла. Ти попросив, я сказала, що намагатимуся.
— Намагатимуся! — передражнив він. — У тебе завжди одне — намагатимуся, може, подивимося. А насправді тобі на мене начхати!
— Дмитре, у мене сьогодні був дуже важкий день…
— У тебе кожен день важкий! А в мене що, легкий? Я теж працюю! Але я ж якось примудряюся приходити додому вчасно!
Олена притулилася спиною до стіни й заплющила очі. У неї не було сил на цю розмову.
— Мені треба лягти, — тихо сказала вона. — Будь ласка.
— Ні, не ляжеш! Я з тобою ще не закінчив! — Дмитро перегородив їй шлях. — Ти взагалі розумієш, що робиш? Я тебе чекаю, вечерю готую, дім у порядку тримаю, а ти ніби сама живеш! Тобі взагалі не соромно?
Щось усередині Олени клацнуло. Може, втома, може, накопичене роздратування, може, просто вичерпався запас терпіння. Вона розплющила очі й подивилася на чоловіка так, що він мимоволі відступив на крок.
— Соромно? — повільно перепитала вона. — Мені має бути соромно за те, що я працюю?
— Ти не працюєш, ти живеш на роботі! Це ненормально!
— Дмитре, — вона випросталася, і втома раптом відступила, поступившись місцем холодному гніву, — давай прояснимо дещо. Це моя квартира. Мої гроші. Моє життя. Я живу так, як хочу. Працюю стільки, скільки вважаю за потрібне. І ніхто, чуєш, ніхто не буде мені вказувати, коли приходити додому й що робити!
— Та що ти собі дозволяєш?! — Дмитро почервонів. — Я твій чоловік!
— Чоловік? — Олена усміхнулася. — Ти сюди прийшов на все готове й тепер господарем себе уявив?! Вирішив, що можеш щось вимагати?!
Дмитро відкрив рота, але вона не дала йому вставити слово.
— Ти в’їхав у мою квартиру зі своїми двома валізам! Не вклав ні копійки — ні в ремонт, ні в меблі, ні в комуналку! Ти полагодив тут пару кранів — і що, тепер це дає тобі право керувати мною?!
— Я не керую, я просто хочу, щоб ти поводилася як дружина!
— Як дружина? А ти поводився як чоловік? Партнер підтримує, а не дорікає за кожну зайву хвилину на роботі! Ти знав, на кому одружуєшся! Я не приховувала, чим займаюся, скільки працюю! Тебе це влаштовувало, поки ти в знімній однокімнатній мешкав! А як переїхав у гарну квартиру на Хрещатику, так одразу захотілося дружину-господарку!
— Це не так! Ти все перекрутила!
— Не перекрутила! Ти хотів готовенького — отримав! Квартиру, комфорт, стабільність! А взамін що? Докори, невдоволення, спроби мене переробити!
Дмитро мовчав, важко дихаючи. Олена підійшла до нього впритул.
— Знаєш що? Я втомилася. Я дуже втомилася. Від роботи — так. Але найбільше я втомилася від тебе. Від твоїх образ, претензій, від того, що ти перетворив мою квартиру на місце постійного напруження.
— Що ти хочеш сказати? — глухо запитав він.
— Я хочу сказати — збирай речі. Виїжджай.
Він витріщився на неї.
— Ти мене виганяєш?
— Так. Виганяю. Прямо зараз.
— Олено, ти збожеволіла! Ми чоловік і дружина! Так не роблять!
— Роблять. І треба. Я більше не хочу жити в постійному напруженні. Не хочу виправдовуватися за свою роботу. Не хочу почуватися винною у власному домі.
— Але… куди я поїду? Зараз же майже десята вечора!
— Не знаю. До батьків, до друзів, до готелю. Мені байдуже. Завтра забереш решту речей. Зараз бери найнеобхідніше — і йди.
Вона розвернулася й пішла до спальні. Руки тремтіли, серце калатало, але рішення було ухвалене, і вона не збиралася його змінювати.
Вона чула, як Дмитро ходить квартирою, щось бурмоче, грюкає дверцятами шаф.
За двадцять хвилин вхідні двері голосно зачинилися. Олена виглянула в коридор — він пішов. На підлозі стояла спортивна сумка, яку він не встиг забрати. Видимо, взяв лише найнеобхідніше.
Вона зачинила двері на всі замки, притулилася до них спиною й повільно сповзла на підлогу. І знову заплакала.
Наступні дні минули в якомусь тумані. Дмитро написав кілька повідомлень із вибаченнями, потім із докорами, потім знову з вибаченнями.
Олена не відповідала. За тиждень він приїхав забрати речі — вона спеціально поїхала з дому в цей час, залишивши ключі сусідці. Більше вони не бачилися.
Подруги відреагували по-різному. Марина сказала: «Нарешті! Я боялася, ти терпітимеш до останнього». Інші хитали головами: «Може, варто було спробувати сходити до психолога, попрацювати над стосунками». Але Олена знала, що зробила правильний вибір.
Вона не шкодувала, що вийшла заміж за Дмитра. Ці пів року багато чому її навчили. Навчили не ідеалізувати людей. Не жертвувати собою заради стосунків. Не дозволяти іншим диктувати, як їй жити. І головне — навчили довіряти своїм відчуттям. Коли щось іде не так, не треба намагатися виправити будь-якою ціною, а визнати помилку й рухатися далі.
Через місяць після розставання Олена оформила розлучення. Дмитро не заперечував — мабуть, зрозумів, що повернення не буде. Вона продовжувала працювати, їздити на перемовини, затримуватися допізна.
Але тепер поверталася до квартири, де панувала тиша й спокій. Де ніхто не зустрічав її з докорами й незадоволеним обличчям. Де вона могла просто бути собою.
Одного вечора, сидячи на дивані з чашкою чаю й дивлячись у вікно на вечірній Київ, Олена подумала, що не так уже й погано бути самій. Самотність може бути добровільним вибором, а не вироком. І в ній є своя свобода.
Може, колись вона знову зустрінеться з кимось. З кимось, хто буде її справжнім партнером, а не намагатиметься переробити під свої уявлення про те, якою має бути дружина.
А поки — робота, друзі, подорожі й ця тиха квартира на Хрещатику, яка знову стала по-справжньому її домом.
І цього було достатньо.
Головна картинка ілюстративна.
