— Анна, ти як собі це уявляєш? Як ти можеш просто так поїхати і залишити мене саму з дітьми? — голос свекрухи тремтів від обурення, коли вона стояла посеред кухні, тримаючи в руках чашку з чаєм, яку щойно налила.
— Мамо, я вже все пояснила. Мої батьки чекають на мене, у тата свято, і я обіцяла допомогти. Це не моя відповідальність за вашими онуками. У них є інші родичі, — відповіла я спокійно, але всередині все кипіло. Я не очікувала, що розмова дійде до такого.
— Які інші родичі? Їхні батьки у подорожі, а я на роботі! Ти ж знаєш, що мене попросили вийти, і я не можу відмовити. Ти мусиш залишитися або взяти малюків із собою. Інакше що я робитиму? — Вона поставила чашку на стіл так різко, що чай мало не вихлюпнувся.
— Ні, я не візьму. Мій син ще зовсім маленький, йому лише дев’ять місяців, і подорож для нього буде важкою. А щодо роботи — це ваш вибір. Ви могли сказати ні, але погодилися. Чому я маю потерпати через це? — Я намагалася тримати голос рівним, але серце калатало.
— Я подзвоню твоєму чоловікові! Він тобі пояснить, як поводитися в родині! — вигукнула вона, хапаючи телефон.
Той момент став переломним. Я стояла там, дивлячись, як вона набирає номер мого чоловіка, який був далеко на заробітках, і розуміла, що ця ситуація виходить з-під контролю.
Мене звуть Анна, і я живу в будинку своєї свекрухи, пані Марії, вже майже два роки. Ми з чоловіком, Андрієм, вирішили оселитися тут тимчасово, бо наш власний дім ще на стадії ремонту.
Пані Марія — жінка енергійна, завжди в русі, працює на фабриці, де керує невеликим відділом. Вона любить свою роботу, і це видно по тому, як вона розповідає про колег і проекти. Але іноді ця любов до справи робить її сліпою до потреб оточуючих.
Все почалося кілька тижнів тому. Пані Марія нарешті взяла відпустку — довгоочікувану, після місяців напруженої праці.
Вона планувала провести її спокійно, може, поїхати до подруги в село або просто відпочити вдома. Але життя внесло свої корективи.
Її син, старший брат мого чоловіка, разом із дружиною вирішили влаштувати собі коротку відпустку — поїхати на море на десять днів.
Вони мають двох дітей: дівчинку п’яти років на ім’я Софія і хлопчика трьох років, Максима. Діти активні, повні енергії, і доглядати за ними — це справжнє випробування.
— Мамо, ми з Катею хочемо трохи відпочити, — сказав син пані Марії по телефону. — Чи можеш ти посидіти з онуками? Вони вже не немовлята, впораєшся.
— Звичайно, синку! Привозьте їх, я рада буду. У мене ж відпустка, то чому б ні? — відповіла вона з ентузіазмом.
Я почула цю розмову, бо була поруч на кухні, готуючи обід. Мій син, маленький Тимко, саме тоді спав у колисці в сусідній кімнаті. Йому дев’ять місяців, і він тільки-но починає повзати, досліджуючи світ навколо.
Я не заперечувала — зрештою, це її онуки, її рішення. Але вже тоді відчула легке занепокоєння: будинок не такий великий, і з трьома дітьми буде гамірно.
Діти приїхали в п’ятницю ввечері. Софія одразу побігла до іграшок, які пані Марія тримала для них у шафі, а Максим вчепився за мою ногу, посміхаючись.
— Тітко Анно, пограймося в машинки! — попросив він, простягаючи маленьку іграшкову вантажівку.
— Добре, Максимчику, але спочатку поїмо, — усміхнулася я, намагаючись бути привітною.
Пані Марія сяяла від щастя. Вона обіймала онуків, розпитувала про школу Софії (хоча та ще в садочку) і про нові слова Максима. Вечеря пройшла весело: ми їли картопляний пиріг, який я спекла, і розмовляли про все на світі.
— Бабусю, а ти нас завтра на річку візьмеш? — запитала Софія, жуючи шматочок.
— Якщо погода буде добра, то чому б ні? — відповіла пані Марія. — Анна, ти з нами?
— Я подумаю, мамо. Тимко ще малий для таких прогулянок, — сказала я.
Та ніч була спокійною, але вже наступного дня все змінилося. У суботу вранці пані Марія отримала дзвінок від свого начальника.
— Добрий ранок, Маріє Петрівно. Вибачте, що турбую у відпустці, але у нас ситуація. Наталя, яка вас заміняє, має сімейні справи і працюватиме з дому. Це незручно для команди. Чи могли б ви вийти на кілька днів? — почувся голос у трубці, бо вона увімкнула гучний зв’язок.
— Ой, пане директор, я ж у відпустці. Але якщо потрібно, то я можу. Відпустку візьму пізніше, скажімо, восени, — відповіла вона без вагань.
Я сиділа за столом, годуючи Тимка кашею, і не вірила своїм вухам. Вона щойно погодилася вийти на роботу, маючи на руках двох онуків!
— Мамо, а як же діти? — запитала я, коли вона поклала трубку.
— Ну, ти ж вдома, Анно. Допоможеш? Вони ж не маленькі, самі граються. А я ввечері повернуся, — сказала вона легковажно, ніби це дрібниця.
Я ковтнула образу. Так, я вдома з Тимком, бо в декреті, але це не означає, що я готова стати нянькою для чужих дітей цілий день. Але я кивнула — що ще робити? Може, це на день-два.
Наступного дня, в неділю, пані Марія пішла на роботу о восьмій ранку. Я залишилася з трьома дітьми. Софія і Максим бігали по дому, розкидаючи іграшки, будуючи фортеці з подушок. Тимко повзав за ними, намагаючись схопити все, що падає на підлогу.
— Тітко, дивись, як я стрибаю! — кричала Софія, стрибаючи з дивана.
— Обережно, не впади! — відповідала я, хапаючи Тимка, щоб він не з’їв якусь дрібну детальку від конструктора.
День минув у метушні: годувати, гратися, прибирати, вкладати спати. Ввечері пані Марія повернулася о дев’ятій, втомлена.
— Ой, який день важкий був. Зроблю собі чай і ляжу, — сказала вона, проходячи повз.
— А діти? Вони вас чекали, — нагадала я.
— Ти ж з ними була, все гаразд. Дякую, доню, — і пішла до себе.
Я відчула роздратування. Вона навіть не запитала, як минув мій день. Наступні дні були подібними. Я прокидалася рано, бо Максим плакав о шостій, хотів їсти. Софія вимагала мультфільмів, Тимко — уваги. Я варила, прибирала, гуляла з ними в парку.
Одного вечора, коли пані Марія повернулася, я вирішила поговорити.
— Мамо, це важко. Діти активні, а Тимко все тягне до рота. Може, подзвоніть батькам дітей, щоб вони знайшли інший варіант?
— Анно, не перебільшуй. Вони ж повернуться через тиждень. А я на роботі потрібна. Директор подякував, сказав, що без мене не впораються, — відповіла вона, переглядаючи пошту на телефоні.
— Але я теж втомлююся. Це не мої діти, — сказала я тихо.
— Родина — це допомога одне одному. Ти ж у моєму домі живеш, — додала вона, і це зачепило.
Я не відповіла, але всередині все закипіло. Наступного дня ситуація загострилася. Пані Марія згадала, що її онук від першого шлюбу сина, десятирічний Артем, заїде на вихідні, бо його батьки їдуть до друзів.
— Артемко приїде в суботу. Він спокійний хлопець, не завадить, — сказала вона за сніданком.
— Мамо, але я планувала поїхати до своїх батьків на тиждень. У тата день народження, 60 років, і мама просить допомоги з приготуваннями. Я вже квитки взяла, — відповіла я.
Вона застигла з ложкою в руці.
— Як поїхати? А діти? Ти не можеш!
І ось тоді почався той діалог, який я описала на початку. Вона наполягала, щоб я залишилася або взяла Софійку і Максима з собою.
— Куди я їх візьму? Мої батьки живуть у маленькій квартирі, і Тимко вже займає місце. Це нереально, — заперечила я.
— Тоді скасуй поїздку. Родина на першому місці, — сказала вона.
— Яка родина? Ваші онуки — ваша відповідальність. У них є дідусь з іншої сторони, може, він допоможе.
— Він далеко, у іншому місті. І взагалі, ти дружина мого сина, мусиш допомагати.
Вона подзвонила Андрієві. Я чула, як вона скаржилася:
— Андрію, твоя дружина хоче поїхати і залишити мене саму! Поговори з нею!
Андрій, мій чоловік, був на заробітках у Польщі, працював на будівництві. Він вислухав і відповів:
— Мамо, Анна має право на свій час. Це ти взяла дітей, ти й вирішуй. Я на її боці. Нехай їде вже завтра, якщо хоче.
Пані Марія розлютилася ще більше.
— Ти завжди її захищаєш! А про матір не думаєш?
— Думаю, але справедливість важливіша, — сказав він і поклав трубку.
Після того дзвінка атмосфера в домі стала напруженою. Я годувала дітей, але думки крутилися навколо поїздки. З одного боку, шкода пані Марію — вона дійсно зайнята на роботі. З іншого — чому я маю наглядати за чужими дітьми??
Наступного дня я вирішила прогулятися з дітьми в парк, щоб розвіятися. Софія бігала за метеликами, Максим грався в пісочниці.
— Тітко, а чому бабуся завжди на роботі? — запитала Софія.
— Бо їй подобається допомагати колегам, — відповіла я, намагаючись не скаржитися.
— А ти не любиш роботу? — поцікавився Максим, будуючи замок.
— Я люблю, але зараз доглядаю за Тимком. І за вами теж, — усміхнулася я.
Пані Марія прийшла того вечора аж о десятій. Діти ще не спали. я вже ледь на ногах трималась.
— Господи, що за безлад. Завтра онук приїде, а тут такий гармидер. Ти вдома цілий день, нічого не робиш. Невже аж так важко прибрати, – почала свекруха з порогу.
То була остання крапля. Найостанніша у чаші мого терпіння. У суботу вранці я зібрала речі, а свекруха спокійнісінько збиралась на роботу. Приїхав ще один онук свекрухи. Тепер дітей було четверо. Будинок гудів, як вулик.
Я поцілувала дітей, обійняла Тимка і поїхала. Сказала ошелешеній свекрусі. що я поїхала і зачинила за собою двері.
Але на півдорозі подзвонив Андрій.
— Коxана, мама плаче. Може, повернися до понеділка?
— Ні, я не буду з малою дитиною їздити туди сюди. В батьків буду три тижні, а краще поживу тут. Все одно ти за кордоном. Вона сама винна.
Тепер я у батьків, допомагаю з ювілеєм. Але думаю про дім: як там пані Марія? Чи впорається? Чи залишитися ще на день-два після свята, щоб допомогти і їхати допомагати свекрусі?
Сили на межі, але совість гризе. Чужі діти — не свої, але родина є родина. Не знаю, що робити: повернутися одразу чи стояті на своєму?
Головна картинка ілюстративна.
