— Павле, ти серйозно? Твоя мама житиме в моїй квартирі, а я платитиму за її оренду?! Поясни мені це, будь ласка! — мій голос тремтів, ніби струна, готова лопнути.
— Ну, так, — Павло знизав плечима, наче це було щось буденне. — Це ж мама. Ти що, їй не довіряєш?
— Це не про довіру, Павле, — я видихнула, намагаючись стримати роздратування. — Це важливе рішення, і ми маємо його обговорити. Не можна просто так вирішувати за мене!
Він подивився на мене, як на дитину, яка не розуміє очевидного.
— Та що тут думати, Олено? Мама буде рада, а ти спатимеш спокійно, знаючи, що вона поруч.
Я відчула, як усе всередині стискається. Це була не просто розмова про квартиру — це стосувалося мого життя.
Господи, і коли наше життя раптом стало таким складним? Все ж починалось так прекрасно
— Олено, ти готова? — голос мами пролунав із-за дверей. Вона, як завжди, зазирнула до кімнати, посміхаючись. — Ігор уже чекає внизу.
— Так, мамо, — я востаннє поправила весільну сукню, ніби від цього залежала вся моя доля. — Знаєш, я досі не вірю, що це відбувається. Це як у казці. Ігор — він такий надійний, турботливий. Я справді щаслива.
Мама підійшла, міцно обійняла мене і тихо сказала:
— Головне, щоб ти була щаслива, донечко. А квартира, яку залишив тобі тато, — це твій золотий квиток. Чудовий старт для молодої сім’ї.
Двокімнатна квартира, яку я отримала у спадок від батька, дійсно була моєю гордістю. Новий ремонт, зручне розташування, парковка поруч — усе ідеально для початку сімейного життя.
Весілля пройшло як у мріях. Я сяяла від щастя, а Ігор не відводив від мене очей. Його мама, пані Марія, весь вечір повторювала:
— Оленко, яка ти красуня! Ігоре, тобі дуже пощастило! Тепер ти просто мусиш зробити її щасливою.
Що тут скажеш? Ми поїхали у медовий місяць до моря, а коли повернулися, одразу поринули у сімейне життя. Я влаштувалася в банк, Ігор отримав хорошу посаду в будівельній компанії.
Усе йшло гладко: доходи дозволяли жити комфортно, квартира була затишною, а ми з Ігорем будували плани на майбутнє. Але, як часто буває, людині завжди хочеться більшого.
Одного вечора, коли ми вечеряли, Ігор раптом сказав:
— Оленко, а що, якби ми взяли трикімнатну квартиру в кредит? Район чудовий, до центру недалеко. Перший внесок зробимо з твоїх заощаджень, а платити будемо разом. Усе буде ідеально!
Я замислилася. Мої заощадження були не просто цифрами на рахунку — це була моя подушка безпеки, спадок від батька. Але Ігор виглядав таким натхненним, що я не могла сказати “ні”.
— Гаразд, давай спробуємо, — відповіла я, хоч у душі відчувалася невпевненість. — Але скажи чесно: навіщо нам це? У нас і так усе добре.
— Уяви, — його очі горіли ентузіазмом, — простора кухня-вітальня, дитяча, спальня. Усе, як ми мріяли!
Покупка квартири затягнулася, але зрештою ми стали власниками нової оселі. Я з головою поринула в облаштування: вибирала меблі, штори, декор. Це було непросто, але результат того вартував. Наша нова квартира стала справжнім домом.
Одного вечора, коли ми сиділи на новій кухні, Ігор, наче між іншим, сказав:
— Олен, знаєш, моя мама платить 10 000 гривень за оренду своєї квартири. А твоя двокімнатна стоїть порожня
Я застигла. Ну от не просто так він поруши в цю тему, не просто так.
— Чуєш, а хай мама моя переїде у твою квартиру.
— Ти серйозно? Ти хочеш, щоб твоя мама переїхала в мою квартиру? — я намагалася говорити спокійно, але голос тремтів.
— Ну так, — він знизав плечима. — Навіщо їй платити чужим, якщо є твоя квартира?
Я не знала, що відповісти. У голові все закрутилося. Моя квартира — це не просто стіни, це спадок, моя безпека, моє минуле.
— Ігоре, це не так просто, — я нарешті видихнула. — Давай обговоримо це як слід.
Він подивився на мене здивовано, наче я ускладнюю щось очевидне.
— Та що тут думати? Мама буде рада, і ти не хвилюватимешся, що квартира пустує.
Я відчула, як усе всередині стискається. Це було не просто рішення про квартиру — це було глобальне рішення. В мене було щось своє. а тут свекруха житиме там?
Я довго думала. Не знаходила аргументів проти. Та й не гарно було б от так відмовляти свекрусі, тим паче, вона була ніби як приємною жінкою і доброю до мене.
Зрештою, я погодилася. Мені здавалося, що це розумне рішення: пані Марія платитиме квартплату, ми економитимемо кілька тисяч на місяць.Та й вона обіцяла гроші зекономлені від оренди нам віддавати аби ми швидше виплатили свій кредит, а моя квартира не стоятиме порожньою.
Спочатку все йшло гладко. Пані Марія принесла пиріг з вишнями, ми мило поспілкувалися, і я подумала, що, можливо, дарма так хвилювалася.
Вона здавалася доброзичливою і турботливою. Але змінилась вона швидко. І року не минуло з моменту її переїзду у мою квартиру, як я почала помічати дрібні зауваження, які спершу здавалися невинними.
— Оленко, тобі б килим у вітальні змінити. Він зовсім не пасує до інтер’єру, — сказала вона якось, оглядаючи нашу квартиру з виглядом дизайнера.
Потім зауваження стали більш різкими.
— Ігоре, подивися, як посуд розставлений у шафі. Хіба так можна? Я б усе організувала інакше, — її тон був повчальним, наче вона знала, як краще.
Я намагалася не звертати уваги, списувала це на її досвід і турботу. Але з кожним днем ці зауваження накопичувалися, і я відчувала, як моє терпіння тане.
— Синку, Олена геть замоталася на роботі, — сказала пані Марія, коли ми прийшли до неї в гості. — Хіба нормальна дружина стільки часу проводить в офісі? Дома безлад, вечеря не готова.
Ігор мовчав, як завжди у таких ситуаціях. Він уникав непорозумінь, переводив розмову на інше. Але я відчувала, як його мовчання ображає мене. Мені здавалося, що він не бачить, як важко мені зберігати спокій.
— Оленко, не ображайся на маму, — сказав він, коли ми повернулися додому. — Вона просто хоче нам добра.
Я ковтнула клубок у горлі. Я відчувала, що люблю цього чоловіка, але дедалі частіше його слова здавалися мені порожніми.
Одного вечора пані Марія прийшла без попередження. Я щойно повернулася з роботи, втомлена, і намагалася розслабитися у ванній.
— Олено, що це таке? — її голос пролунав із коридору. Вона провела пальцем по полиці, демонструючи невидиму пилинку. — Скрізь пил!
Я глянула на годинник. Ігор мав повернутися з хвилини на хвилину. Може, хоч цього разу він мене підтримає? Але надія танула швидше, ніж я встигала її втримати.
Коли Ігор увійшов, пані Марія одразу переключилася на нього.
— Ігоре, подивися, в якому стані ваша квартира! — вона розвела руками, наче показуючи масштаб неприпустимого. — Я зайшла перевірити, як ви живете. Олена зовсім занедбала дім.
Я відчула, як усе всередині кипить. Але я мовчала, чекаючи, що скаже Ігор.
— Треба зробити генеральне прибирання, — продовжувала пані Марія. — Пил скрізь, штори не випрані. Як можна так жити?
— У мене немає часу, — тихо сказала я. — Робота.
— Часу в неї немає! — пані Марія передражнила мене. — Ти господиня дому! Як можна думати тільки про роботу, коли вдома безлад?
Ігор мовчав, знімаючи піджак. Я помітила, як він ледь помітно кивнув, і це було як зрада. Він погоджувався з нею.
Останнім часом Ігор дедалі частіше повторював слова своєї матері. Він дорікав мені за затримки на роботі, за те, що вечеря не завжди готова. Усе, що я робила, здавалося йому недостатнім.
— Мама має рацію, — якось сказав він, не дивлячись мені в очі. — Ти забагато часу проводиш в офісі. Інші дружини встигають і готувати, і прибирати.
Я відчула, як втрачаю контроль над своїм життям. Мої рішення, мої зусилля — усе піддавалося критиці.
На сімейній вечері пані Марія заявила, наче це було щось очевидне:
— Олена має покинути роботу! Треба займатися сім’єю! Не можна бути хорошою дружиною, якщо цілими днями пропадаєш в офісі.
Я не витримала.
— Я не покину роботу, — твердо сказала я. — Ми з Ігорем разом платимо кредит. Мій дохід важливий для нас.
Пані Марія нервово сплеснула руками.
— Гроші, гроші! Тільки про це й думаєш! А як же домашній затишок? Турбота про чоловіка? Ігор, ти мусиш пояснити їй, що жінка має дбати про дім, а не бігати по офісах! — голос пані Марії був чітким і різким. — Я можу переїхати до вас, наведу лад у домі й у сім’ї.
Я отетеріла від почутого.
— Ви не переїдете і лад наводити у нас не потрібно. Знаєте, я напевне також піду у свою квартиру і перевірю, як там усе. У мене там лад?
На тому розмова і скінчилась. Але за кілька днів свекруха знову була на моєму порозі.
— У суботу чекаю вас на сімейну вечерю. Я запросила подруг, вони хочуть познайомитися з моєю невісткою.
— У суботу я працюю, — відповіла я, не сподіваючись на розуміння.
— Що значить працюєш? — обурилася пані Марія. — Відпросишся! Не ганьби сім’ю!
— Ні, — твердо сказала я. — Я не відпрошуватимуся з роботи заради ваших подруг.
Вона розходилась від обурення.
— Як ти смієш мені перечити?! Ігоре, скажи своїй дружині!
— Олено, не говори так із мамою моєю. Ти надто різка, — втрутився Ігор. — Вона лише хоче нам добра.
Я гірко всміхнулася.
— Добра? Ти називаєш це добром? Вона намагається зруйнувати нашу сім’ю, а ти цього не бачиш!
Ігор мовчки відвіз матір додому. Я залишилася сама, обдумуючи все, що сталося. У голові крутилися важкі думки, але я знала, що мушу прийняти рішення.
Коли Ігор повернувся, я зустріла його вже з готовою промовою..
— Якщо твоя мама ще раз втрутиться в мої справи, я здаватиму її квартиру в оренду! — сказала я, не відводячи очей.
Він зблід.
— Ти не можеш так вчинити.
— Можу, — відповіла я. — Квартира моя. І якщо твоя мама не навчиться поважати мене, хай не чекає від мене поблажок.
Наступного ранку пані Марія увірвалася до нас, аж підтстрибуючи від обурення.
— Як ти смієш так говорити про маму свого чоловіка? — розходилась вона. — Думаєш, якщо квартира на тебе записана, то можеш мене керувати? Я не матиму виробу і переїду до сина!
Я склала руки.
— Пані Маріє, — твердо сказала я. — У вас є тиждень, щоб знайти нове житло.
Вона зателефонувала Ігорю, і через двадцять хвилин він був удома.
— Що ти робиш?! — розходився він. — Хочеш вигнати мою маму на вулицю?
— А те, що вона перетворила наше життя на пекло, це нормально? — відповіла я.
— Мама хоче нам добра! Це ти руйнуєш нашу сім’ю! Ти не розумієш, як то бути хорошою жінкою.
У той момент я зрозуміла: Ігор ніколи не стане на мій бік. Для нього мати завжди буде важливішою.
— Пані Маріє, — чітко сказала я. — Через тиждень я перевірю квартиру. Вас там не буде.
Я розвернулася і пішла до спальні. Руки тремтіли, але я почала складати речі.
— Що ти робиш? — Ігор стояв у дверях.
— Йду. Наш шлюб закінчено.
— Олено, ти не можеш.
— Можу, — я продовжувала складати речі. — І знаєш що? Дякую твоїй мамі. Вона відкрила мені очі.
Того ж вечора я повернулася до батьків. Через тиждень я зайшла до своєї двокімнатної квартири. Пані Марія залишила ключі в сусідки і з’їхала. Я заблокувала номери Ігоря та його матері. Досить маніпуляцій.
Я подала на розлучення. Нову квартиру довелося продати, але я повернула свої гроші. Сподіваюсь і свекруха і мій колишній чоловік тепер щасливі удвох орендуючи квартиру на околиці. Напевне, там тепер ідеальний порядок і туди прибігає ідеальна дружина, що встигає готувати. прибирати і заробляти не гірше від мого колишнього.
Але якщо серйозно: чого намагалась досягти моя свекруха? Чого їй бракувало? Невже мама не повинна радіти за сина, оберігати його щастя?
Головна картинка ілюстратвина.
