Перший раз Олексій одружився через величезне кохання, з Тасею, однокурсницею. Прожили вони разом трохи більше двадцяти років, двох доньок виростили. А потім раптом виявилося, що “велике кохання” було тільки в Олексія. Тася вийшла за нього заміж, щоб “не відставати від подружок”. А тепер раптом зустріла своє кохання.
Олексій переживав, але, напевно, зміг би пробачити і забути, якби Тася передумала розлучатися. Але вона була налаштована рішуче – розлучення з нелюбим чоловіком та заміж за коханого.
Вона навіть майно ділити не хотіла: і машина, і деякі заощадження залишилися Олексію. Квартиру вони продали і гроші розділили між доньками: на перший внесок на квартиру вистачить. Тася пішла жити до нового чоловіка, до його однокімнатної квартири, а Олексій повернувся до літньої мами.
Якщо не брати до уваги переживань Олексія, то все влаштувалося досить добре. Дівчатка дорослі, нічого платити не треба, Тася залишилася з коханим, Олексій – з машиною та купкою заощаджень, доньки – з грошима. Але, незважаючи на це, Олексій був готовий віддати все, що має, аби повернути свою сім’ю. Повернути все, як було. Та його мрії так і залишилися мріями, і Олексій, котрий до сорока трьох років і так зробив непогану кар’єру, тепер працював ще більше, намагаючись забутися в роботі.
Так минуло два роки, а потім Олексій зустрів Марусю. Ну як зустрів… Вони перетнулися по роботі. Першою думкою, коли він побачив дівчину було: “Треба ж, яка непоказна… Та ще й кульгає…” Проте природа щедро нагородила Марію розумом, терпінням та залізним характером. До двадцяти семи років дівчина вже була керівником відділу, хай не надто великої, але й не маленької фірми. І дуже грамотним керівником. Це був той випадок, коли в жодного заздрісника не повернеться язик сказати, мовляв, “зробила кар’єру, зрозуміло, яким чином.”
Так вийшло, що Олексію та Марії довелося близько місяця працювати разом та спілкуватися практично щодня. З великим подивом чоловік почав усідомлювати, що дівчина починає йому подобатися. Ні, про кохання мова, звичайно, не йшла, але захоплений він однозначно був. Ще дивніше було те, що Марія відповідала йому взаємністю. Так, не красуня, але ж майже на двадцять років молодша! Тим не менш, Олексій та Марія спочатку разом почали пити каву, потім обідати, а потім чоловік запросив дівчину в кіно. За пів року вони розписалися.
Доньки Олексія, які на той час вже обидві були заміжні, одна вже мала дитину, а друга планувала стати мамою, спочатку підняли батька на сміх. А коли він повідомив їм, що збирається офіційно одружитися, розсердилися. Вони довго вмовляли батька “прийти до тями” і “відкрити очі”: ясно ж, що дівчина позарилася на його квартиру (мами Олекся нещодавно не стало) і його високу зарплату. Аргументи, що Марія і сама непогано заробляє, і перспективи має чудові, розуміння не знайшли. Доньки поставили ультиматум: або ми, або вона. “Нам чужих у сім’ї не треба!” – заявили вони.
Марія плакала та вмовляла Олексія “пожити так”, не можна з дітьми сваритися з такого приводу. Тим більше, що у самої Марії дітей бути не могло – напевно, тому вона так сильно переживала через Олексієвих доньок. Однак Олексій пішов на принцип, сказав, що доньки згодом самі зрозуміють. А якщо не зрозуміють, виходить, сам винен, неправильно виховав їх.
І доньки, справді, з часом відтанули, почали дзвонити батькові, вітати зі святами та навіть іноді бачитися: запрошували до себе чи приїжджали самі. Марію, щоправда, вони так і не прийняли, спілкувалися з нею крізь зуби.
Якщо не рахувати цього моменту, Марія та Олексій були цілком щасливі. Усі вісім років шлюбу. А потім Олексій несподівано серйозно занедужав. Фахівці розводили руками і радили Марії “бути сильною”. Бути сильною Маія не хотіла. А тому шукала то одного фахівця, то іншого, діставала вартісні припарати, домагалася нових курсів реабілітації. З роботи, правда, їй довелося звільнитися, Олексію був потрібний догляд, а проти няньок-доглядальниць він категорично заперечував. Добре хоч грошей відкладених було достатньо: і на життя вистачало, і на відновлення.
Не одразу, не раптом, а більше, ніж через рік, Олексію стало краще, і Марія знову вийшла на роботу. Щоправда, на колишнє місце її не взяли, та вона б і сама не пішла. Від дому до роботи більше години дороги, а якщо Олексію стане погано? Тому Марія влаштувалася працювати до кав’ярні за десять хвилин від дому. Грошей було обмаль, зате вона завжди поруч, завжди зможе добігти до дому, якщо що.
Хоча, буває так, що навіть десять хвилин це занадто багато. Якось Марія запізнилася. Правда, їй сказали, що тут не встиг би ніхто: все сталося миттєво. Навіть якби “швидку” викликали одразу, вони б не встигли. Марії не варто собі дорікнути. Але вона все одно продовжувала думати, що “не вберегла”.
Марії здавалося, що її проблема лиш у тім, що вона втратила Олексія, але помилилась. Бо його доньки подали на неї позов. Вони були переконані, що Марія вийшла заміж за їхнього батька, явно розраховуючи успадкувати квартиру, на яку взагалі ніяких прав не мала. І дача у батька була. І машина дошлюбна. Та ще й заощадження він мав! І, до речі, добре б було перевірити, на що Марія витрачала гроші, коли батька доглядала? Чи не привласнила вона чогось? Чи не перевела гроші на свою рідню?
Мама ж їхня, найблагородніша жінка, пішла з однією валізою, а тепер ще й доньки мають без усього залишитися? А чи не занадто? Тут взагалі нічого її немає! Нехай не за законом, але за справедливістю. Прийшла на все готове, а зараз у рідних доньок чоловіка третину спадщини відтяпає?
«Ні копійки не отримаєш!
“Мені нічого не треба. Мені був потрібен ваш батько, але його більше немає, – сказала Марія і підписала відмову від вступу у спадок. – “Ще б пак! – раділи доньки, – Явно рильце в пушку! Не на тих напала! Нехай радіє, що все так обійшлося!..”
