Олександр махнув рукою вслід машині, що від’їжджала. Підкинув вище рюкзак, підхопив важку валізу й попрямував у бік села.
Скільки років він тут не був? Якщо по-чесному — усі двадцять п’ять. Ну, іноді приїжджав — щось у хаті підлатати, перевірити. Та й то — на кілька годин. Синам це було зовсім нецікаво, а Галина… ну, їй аби подано. Скільки він її вмовляв: “Поїхали, бодай у відпустку. Там же природа, тиша, краса!”
Де там. Галю цікавили тільки курорти. От і крутився Сашко, як білка в колесі, аби щороку жінка мала море й повен достаток у квартирі. Поки міг — усе нібито було добре. А потім — та хвороба.
Сашко стільки років ганяв у далекобійниках, що й згадати важко. Кілька разів пробував змінити роботу — набридало жити не вдома. Але тоді Галя одразу починала сваритися. Бо ж ті рейси — хоч і важкі, зате грошей у рази більше.
Якось він не витримав і запитав:
— Я не розумію, тобі що — краще, коли мене вдома немає?
На що Галина наставницьким тоном відповіла:
— Чоловік у домі — щоб гроші приносити й родину забезпечувати. А все інше — потім. Я тобі навіщо синів на світ приводила? Щоб тепер сама їх утримувала?
— Ой, скажи мені, коли це було, щоб ти їх утримувала? Та й вистачає на все. Що тобі ще треба?
Галя дивилася в нього своїми чорними очима, як у стіну:
— Тільки не всі люди задовольняються тим, що мають. Всі завжди прагнуть більшого!
Ну і що йому лишалося? Знову за кермо.
А пів року тому лікарі поставили якийсь діагноз. Словом, здоров’я підвело. Працювати він більше не міг.
Перші два місяці Галя мовчала. А тоді одного вечора спитала:
— І що, ти так і збираєшся сидіти вдома?
— Галю, а що мені робити? Ти ж бачиш, що я не можу працювати за станом здоров’я. І немолодий вже. Куди я піду?
— Тоді я не розумію, навіщо ти мені взагалі? Я ще молода, можу за нормального чоловіка вийти.
Такого Сашко не чекав. Знав, що жінка у нього не цукор, але щоб отак — прямолінійно…
— А нічого, що цю квартиру я купував?
— Нічого. У тебе два сини. Тож ти давно вже до цієї квартири не маєш відношення.
Та найбільше його вразили саме діти. Рідні сини. Старшому — двадцять три, молодшому — сімнадцять. І обидва стали на бік матері.
— Їхав би ти кудись. Он у село, до себе. Там більше користі…
Перед тим як прийняти рішення, він не спав всю ніч. Перекрутив у голові все життя. І дійшов висновку: була в нього лише одна справжня помилка…
Колись, ще коли жив у селі, мав він любов. Веселу таку дівчину з довгою косою. Катерина. Так, була вона з багатодітної родини, але яка різниця — така любов між ними була, що й світ здавався світлішим. Усе йшло до весілля.
Та тут, як сніг на голову, з’явилася Галина — онуку до бабусі привезла. І все. Сашко пропав. Галя — в модних туфлях, із короткою стрижкою, фарбоване волосся, блузка напівпрозора. Хлопцеві й голову закрутило.
Три дні блукав, мов у тумані, не відходив від неї. А потім, після тижня вагань і докорів совісті, зібрав валізу й поїхав до неї в місто.
На той момент у Сашка була тільки бабуся, яка не підтримала його вибір. І було за що. Утікав Сашко посеред ночі. Потім у селі він побував лише через п’ять років. Каті вже не було — вона виїхала майже одразу після нього. Він приїхав лише для того, щоб поховати бабусю, та й знову поїхав — щоб багато років не з’являтись. Ось вона, та сама помилка. Якби не повівся, як сорока, на блискучу обгортку, якби не втік, наче переляканий хлопчисько, — мав би зовсім інше життя. І Сашко це добре розумів. Тільки що тепер? Минулого не повернеш.
У селі, мабуть, уже нікого з його однокласників не лишилось. Тільки літні люди, як і всюди. Тепер і він — один із них. Житиме якось, чекатиме чогось. Тим паче, що без лікування важко йому буде.
Сашко пришвидшив крок. Треба встигнути облаштуватись, поки ще світло. Скільки в нього є часу? Ліки треба економити, бо потім доведеться їхати в місто. А йому дуже не хотілося. Виїжджав важко. Сказав дружині, якщо колись повернеться — то ця зустріч буде останньою. Вона розсміялася і просто пішла у кімнату. Сашко розумів — треба було дати відсіч, але не хотілося. Він вибрав піти.
Дім зустрів його пилюкою й павутиною. Усе просочене сирістю, запахом затхлості. Хоч надворі й тепло, Сашко розтопив піч. Озирнувся й узявся до прибирання. Вже годину вовтузився — один кут розгріб, але до порядку й чистоти було ще далеко. Роботи не на день.
У двері постукали.
— Так!
Мабуть, хтось із села побачив дим із труби й прийшов перевірити, чи все гаразд. У селі так — усі приглядають одне за одним.
— Сашко, це ти?
Він здригнувся й обернувся. На порозі стояла Катерина. Боже, вона все така ж… Красива, свіжа. Скільки їй? Сорок п’ять? Сорок шість? Вона ж на три роки молодша за нього була.
— Катю?.. Привіт. Так, це я…
— Ти що, у гості, у відпустку?
— Ні, Катю. Назавжди.
Вона зайшла в кімнату, відсунула стільця й сіла.
— У твої роки чоловіки тільки починають жити. Тож, життя з нового аркуша?
Він теж сів.
— Ось так воно склалось. Поки міг — був потрібен. А як перестав — так і сказали: “З очей геть”. Та годі вже про мене… А ти як? Наче ж не жила тут?
— Я давно повернулася. Більше п’яти років уже.
— Чоловік, діти?
— Чоловіка немає. Донька є. Зараз у мене в гостях.
Катя озирнулася. У хаті справді ще багато роботи.
— Тобі тут самому довго вовтузитись. Зараз Марину покличу, допоможемо.
Вона швидко розвернулася й вийшла, а Сашко подумав: от же людина… Він же тоді з нею вчинив не дуже добре, а вона — жодного докору. Ні тіні образи. Свята, інакше й не скажеш.
Невдовзі Катя повернулася з донькою. Марина чимось невловимо нагадувала Катю, але було в ній і щось своє, особливе, — щось, що раз у раз притягувало погляд Сашка. Він не міг зрозуміти, що саме, але ловив себе на тому, що постійно на неї задивляється. Наче шукає щось важливе.
До вечора дім сяяв чистотою. А ще Марина приготувала смачну вечерю. Лише сіли до столу
— у двері знову постукали. Зайшла незнайома жінка.
— Добрий вечір. Мені сказали, що Катерину можна тут знайти. Катерину, яка допомагає…
Жінка виглядала виснаженою й заплаканою. Катя одразу підвелася.
— Маринко, вечеряйте без мене. Потім допоможи Сашкові з посудом.
— Добре, мамо…
Марина незворушно продовжувала їсти. Сашко подивився на неї, щойно Катя вийшла.
— А що означає — Катерина, яка допомагає?
Марина усміхнулася куточком губ:
— Та й означає саме це. До мами приїздять різні люди. Вона в травах розуміється, її тут травницею називають. Та не тільки в травах.
Оце новина.
— Ти серйозно?
— Авжеж.
— І що, є ті, кому справді допомогла?
— Так. Гаразд, я зараз посуд помию та піду. Може, мамі допомога якась потрібна.
Марина вийшла. Сашко ліг. Відчув, що втомився, але заснути не вдавалося — щось муляло, не давало спокою. Він раптом сів на ліжку, підвівся, знайшов у шафі старий альбом, довго гортав, аж поки не натрапив на світлину. Його бабуся. Затерта, напевно, ще довоєнна фотографія. Сашко здригнувся — на нього дивилась дівчина, дуже схожа на Марину. Він відклав альбом, прикинув, скільки Марині років. Потім встав, попив води — й заплакав. Тихо. Сидів, дивився у темряву, і сльози котилися щоками.
Вранці вічував себе погано. Він не ворушився, думав, що стане гірше. Ближче до обіду — клацнула дверна клямка.
— Сашо, ти де? Така погода, а ти й носа надвір не висунув?
Біля ліжка з’явилась Катя.
— А що з тобою? То правда, що ти сюди назавжди приїхав?
Сашко винувато посміхнувся.
— Катю… Марина — це моя донька?
Катя м’яко усміхнулась.
— Я думала, ти зразу здогадаєшся. Вона ж вилита твоя бабця.
Сашко відвернувся.
— Ну от що, Сашо. Що було — то поросло мохом. А тепер — будемо тебе лікувати. Надумав, бач, хворіти тут…
Минуло три роки. Біля Катиного двору зупинилася машина. Катя майже побігла їй назустріч. Відчинилися дверцята, і з них Маринині руки поставили на землю дворічного хлопчика. Той одразу закалатав ніжками до бабусі:
— Ба! Ба!
— Ти мій зайчик! — Катя підхопила онука на руки й закрутилася з ним у танці.
Підійшли Марина із зятем.
— Привіт, мамо. А тато вдома? Вовка йому таку вудку купив — він дуже зрадіє!
Вовка, зять, гордо показав обновку.
— Немає його, знову зранку в полі крутиться. Але сьогодні обіцяв раніше бути.
Як підтвердження її слів, у далечині загув мотор, а за ним — і курява з’явилася.
— Он летить. Знову баби сваритимуться!
Хлопчик заворушився на Катиних руках:
— Дееееда!
З вантажівки вийшов Сашко. Увесь у пилюці, замурзаний, але щасливий. Уже рік він працював у фермерському господарстві. І не лише непогано заробляв, а й почувався, як ніколи, добре — ніби друге дихання відкрилось, друга молодість.
— Приїхали! Нарешті!
Він потиснув руку зятеві, обійняв Марину, підкинув на руках онука, а потім ніжно чмокнув Катю в щоку.
— Марино, мені завтра дали вихідний. Я тільки машину поставлю, а Вовка нехай вугілля розпалює. А ми з малим — гайнемо машину ставити. Домовились?
Та розсміялась:
— Та їдьте вже. Його ж від тебе тепер і відірвати неможливо…
Так і залишився Сашко у тій сільській хаті, з якої колись утік за блиском і обіцянками міста. Тільки тепер він знав справжню ціну тиші, праці й людського тепла. Поруч була Катя — жінка, яку він колись зрадив, але яка першою простягла руку. Була Марина — донька, яку він знайшов, коли вже майже втратив усе. І був онук — нове життя, що розпочиналося просто на його очах.
Ні багатства, ні курортів він не здобув, зате нарешті мав головне — свою родину. І другий шанс, який рідко випадає, але який він цього разу вирішив не змарнувати.
