Олег дуже поспішав, і, побачивши, що Таня вдома, подумки вилаявся. «От, зараз знову почне скиглити, що завжди сама, що я її не кохаю… Треба швиденько щось вигадати, щоб відчепилася. Сьогодні мені не можна запізнюватися. Ні в якому разі!»

Олег дуже поспішав, і, побачивши, що Таня вдома, подумки вилаявся. «От, зараз знову почне скиглити, що завжди сама, що я її не кохаю… Треба швиденько щось вигадати, щоб відчепилася. Сьогодні мені не можна запізнюватися. Ні в якому разі!»

На корпоратив із ним погодилася піти лялечка з відділу доставки. Ох, скільки часу він за нею бігав! Думав, нічого не вийде, аж ні — пташка здалася. Олег уже замовив номер, де вони з лялечкою мали продовжити вечір. Така дівчина могла в одну мить увімкнути режим примхи. З яким же задоволенням би він розлучився зі своєю дружиною! Та якщо розлучиться, то жити йому буде ніде, адже жили вони в квартирі її батьків. Та й заробляла дружина більше, і в дома все встигала.

— Таню, а ти що тут робиш? — обережно запитав він.

Тетяна, що стояла біля дзеркала, посміхнулася йому.

— Олеже, ну ти ж як завжди, все забуваєш.

— Забуваю? Про що ти? — ще обережніше промовив він.

— Ну як же, забув попередити мене, що сьогодні корпоратив. З нагоди призначення нового директора. От, чудово що Марія Сергіївна вранці подзвонила, нагадала.

Олег подумки прокляв ту Марію Сергіївну. «От так кістка в горлі! Вічно лізе зі своїми уявленнями про честь. Скільки разів я її посилав подалі, а їй усе щось треба». Колись вона була подругою мами Тані та стежила буквально за кожним його кроком.

— Таню… — Олег намагався підібрати слова. — Я ж спеціально тобі нічого не сказав. Там така нудятина… Ти й так втомлюєшся, не хотів тебе зайвий раз турбувати.

Тетяна підняла брови.

— Дивно. А Марія Сергіївна казала, що буде дуже весело, що запрошені найкращі ведучі, якісь ді-джеї… Та й взагалі, гулятиме вся фірма, від прибиральниці до директора.

— Ой, та звідки їй знати, старій клячі!

— Олеже, ну як не соромно так говорити! Ми всі колись будемо літніми людьми, і, дай Боже, такими, як вона. У неї чудова пам’ять, ясний розум. Вона найкраща з усіх хрещених!

— Гаразд, гаразд, не починай.

Олег пройшов у кімнату, сів у крісло й почав гарячкувато думати, що робити.

— Ти що, у цьому йти збираєшся? — з острахом подивився він на її сукню.

Таня з незрозумілим поглядом оглянула себе.

— А що, тобі не подобається?

Вона виглядала цілком добре, але вона була Танею, набридлою, надоїдливою клушею, якій він зраджував направо й наліво.

— Та це ж колгосп! Мені буде соромно, якщо ти в цьому стоятимеш поруч зі мною.

Тетяна засмутилася, подивилася на себе в дзеркало, а потім обернулася до нього, і її погляд якось змінився.

— Здається мені, що все, що я зараз не вдягну, буде для тебе «колгоспом». Ти переодягатимешся чи йтимеш так?

Олег зніяковів і мовчав. Зазвичай дружина завжди прислухалася до нього. Все, що він казав, було для неї майже законом. А тепер вона відповіла так, що він навіть почувався скривдженим.

Він був похмурий і мовчав, поки вони їхали до ресторану. «Що ж робити? Ось зараз лялечка побачить мене з дружиною, і все… Кінець усім планам. Треба обов’язково з нею поговорити, пообіцяти щось, наприклад, круті вихідні».

Він знав, що Таня завжди відкладала гроші. Залишалося лише знайти їх у трикімнатній квартирі — і буде йому щастя. У нього, звісно, теж була заначка, але то були його гроші. Його посада дозволяла йому привласнювати дещо більше, ніж йому нараховували. На ці гроші він і розважався. Дуже любив розважатися, особливо з молодими дівчатами.

— Ну й народу! — вигукнула Таня, входячи до ресторану.

Олег кивнув.

— Ну що, може, повернемося додому? Ти ж не любиш галасливих компаній.

Тетяна знову його здивувала.

— Я дуже люблю галасливі компанії! Це ти чомусь вирішив, що мені не подобається, і нікуди мене не береш.

— Та куди б я тебе брав?.. Це взагалі перше таке свято.

— А новорічні корпоративи? А дні народження?

Олег відмахнувся, як від набридливої мухи. «Бракувало ще, щоб вона почала ходити туди, куди я ходжу сам».

Він побачив Лялечку. Вона стояла біля входу в оточенні чоловіків.

— Таню, іди, я зараз, — кинув Олег і кинувся до Лялі.

Тетяна, простеживши за траєкторією його бігу, зітхнула. «Ні, схоже, ніщо вже не допоможе їхній родині. Він навіть особо не ховається, ось як обіймає її». Хоча дівчина чомусь зовсім не кинулася йому на шию. Тетяна відвернулася, щоб не розплакатися, і все ж таки пішла всередину.

Звичайно, вона розуміла, що Олег їй зраджує, але все ще чіплялася за щось, намагаючись довести самій собі й покійному татові, що в неї все добре, що вона не помилилася. А тато ж відразу сказав їй, що з Олега доброго чоловіка не вийде.

«Ця порода людей, доню, ніколи не стане добрими сім’янинами. Їм потрібен комфорт. Ось ти й станеш тим комфортом».

«Тату, перестань!» — тоді сердито викрикнула Таня. «Ти думаєш, я не розумію, до чого ця розмова? Ну так, мовляв, а Ваня ось такий…»

«Ні, я зараз не збирався Івана згадувати, але вже коли ти сама про нього заговорила…»

«Тату, ми з Ванею просто друзі! А з Олегом…»

«Так, я зрозумію. Я просто дуже хочу, щоб ти була щаслива. А з Олегом у тебе цього не вийде».

Тоді Таня дуже образилася на тата. Як він взагалі міг так погано відгукуватися про її Олега?

Той Ваня два роки ходив за нею, як тінь, а потім йому запропонували їхати вчитися за кордон. Відмінник. А Таня була просто хорошисткою, могла пару занять прогуляти. Її ніхто не запрошував за кордон. А дуже промовисту промову про те, що три роки пролетять непомітно, вона слухати не стала.

Через кілька місяців, коли Таня вже зустрічалася з Олегом, Ваня їй подзвонив:

— Таню, я тут подумав… Ти мені дорожча. Я відмовлюся від поїздки.

А вона єхидно відповіла:

— Не хвилюйся. Я виходжу заміж.

І все. Більше про Івана вона не чула. Та й не дуже цікаво було, бо своїх клопотів вистачало.

Тим часом Олег швидко знайшов Лялечку.

— Ляль, — почав він, але вона, почувши, що сьогодні нічого не вийде, витріщила на нього очі.

— Я не розумію. Ти що, одружений?

— Ну, поки що… — пробубнів він.

— Усе, далі можеш не продовжувати. Я не зустрічаюся з одруженими за жодних обставин.

— Ляль, та це ж лише формальність! Ну ти ж бачиш її, звичайна клуша!

Ляля простежила поглядом туди, куди він показував, потім знову подивилася на нього.

— Ну, а з чоловіками, які, не соромлячись, при сторонніх ображають своїх дружин, я взагалі не розмовляю.

— Ляль! — він схопив її за руку.

Дівчина блиснула очима.

— Руки геть!

Вона пішла. Олег зрозумів, що у всіх його невдачах винувата лише Таня, і більше ніхто. Тільки вона, завжди й у всьому. Ось і з підвищенням: ще того місяця йому мали дати підвищення. Він уже подумки підраховував, якою вигодою це для нього обернеться. Але Тетяна почала капати на мізки, що він не впорається, і, звичайно, поговорила на цю тему з Марією Сергіївною. А та, будучи близькою до начальства, зруйнувала все. Хоча, правда, на посаду ще нікого не призначили, тож шанс ще був.

Олег наповнив келих. У голові шуміло, з’явилися якісь думки. Хотілося чогось феєричного, вчинити такий вчинок, щоб усі ахнули, особливо Ляля. Вона просто має знепритомніти від його сміливості чи дотепності.

Тим часом ведучий оголосив з центру залу:

— Отже, оголошується аукціон! Принесіть мені все, що ви хотіли б продати прямо зараз!

Олег підійшов ближче. Продавали якісь дрібниці, і всі сміялися. І тут Олегу спала на думку ідея. Він пробився до ведучого, по дорозі схопивши за руку дружину. Вона, тим часом, базікала з Марією Сергіївною.

— Олеже, куди ти мене ведеш?

Він лише мовчки посміхався. «Ось зараз будуть справжні веселощі. Лялечка оцінить».

— А в нас новий лот! Що продаємо? — запитав ведучий.

Олег, п’яно усміхнувшись, вигукнув:

— Дружину! Тому що вона — клуша-колгоспниця! Початкова ціна — сто гривень!

У залі встановилася глуха тиша. Таня дивилася на нього збентежено. Ведучий зніяковів.

Олег зрозумів, що щось відбувається не за його сценарієм. Він вихопив молоток з рук ведучого.

— Ну що, невже ніхто не візьме? Усього-то сотня! І вам добре, і я нарешті від неї позбудуся!

Він уже збирався з люттю розтрощити молоток, як у глухій тиші хтось назвав таку суму, що Олег ледь не випустив його з рук. Він намагався розгледіти того, хто сказав, але не міг. Нарешті люди розступилися, і до нього пройшов його новий бос.

— Я купую твою дружину, яку ти виставив на аукціон, саме за цю суму. А знаєш, чому сума така? — новий директор дивився на нього холодно. Олег розгублено похитав головою. — Саме стільки ти украв у фірми за останні два роки. Хотів посадити тебе за ці гроші, але зараз готовий пожертвувати ними, щоб позбавити цю нещасну жінку від звичайного козла. Даю тобі 24 години, щоб покинути це місто. Інакше тобою займеться поліція.

Олег відступив. «От так поворот…» Він побачив, що колишній директор, який йшов на пенсію, спокійно протирав окуляри. Значить, і він у курсі. А Лялечка дивилася на нього та посміхалася. «Вони всі змовилися!»

— Таню, негайно йдемо додому! — прошипів він.

Новий бос заступив йому шлях до дружини.

— Я ж купив її в тебе. Чи ти все ж таки хочеш у в’язницю? Вибирай, та швидше. Час — гроші.

За хвилину Олег уже біг до виходу, прикидаючи, де ж дружина ховає гроші. «Адже треба ж на щось починати на новому місці».

Тетяна стояла нерухомо, наче кам’яний ідол. Ні руху, ні звуку.

Новий директор обернувся до неї.

— Ну, вітаю, Тетяно.

Вона випустила повітря з легенів.

— Вітаю, Іване… — Таня знала, що ще сказати. Їй хотілося провалитися крізь землю.

— Ходімо.

Іван взяв її під руку і повів із сцени. Ведучий швидко зорієнтувався, і в залі знову заграла музика.

Іван підвів її до свого столика. Незабаром підійшла та сама дівчина, на якутак полював Олег.

— Тетяно, не впізнаєш? — Іван дивився на неї з посмішкою.

Тетяна вдивлялася в дівчину, а потім скрикнула:

— Не може бути! Олено?

«Ляля» засміялася.

— А я вас одразу впізнала! Пам’ятаю, вам так заздрила: то зачіска у вас така класна, то джинси.

Тетяна мимоволі засміялася.

— Джинси досі не викинула. Так і висять у шафі, як нагадування про молодість. Можу дати поносити на дискотеку.

Олена була сестрою Івана. Тоді, коли вони розійшлися, їй було всього дванадцять, і всім було не до неї.

— Ну, розповідай, як живеш? Діти, робота… «Чоловіка» твого, на своє нещастя, вже бачив, — сказав Іван.

Тетяна знизила плечима.

— Робота… Як у всіх. Дітей нема. Якось усе не було часу. А більше й розповідати нема чого. Дім, робота. Ось вирішила сьогодні назло чоловікові прийти на корпоратив, подивитися на його нову пасію.

— Це ти про «Лялечку»? Ну, вона швидше була «засланим козачком».

Тетяна підвела на Івана очі.

— І що ти з ним тепер робитимеш?

— Та нічого. Нехай котиться. Чи ти хочеш його повернути?

Тетяна подумала, прислухалася до своїх почуттів.

— Ні, знаєш, як це не дивно, але ні найменшого бажання. Але ти ж гроші втратив…

— Та годі вже про це. А чуєш, здається, наша пісня. Ходімо.

Вони танцювали. Тетяна відчувала, як у ній підіймається щось із минулого. Наче й не було всіх цих років, наче й не було нічого, пов’язаного з Олегом.

Іван пішов проводжати її пішки, як колись через усе місто. Вони розмовляли, розмовляли і не могли наговоритися. Раптом Іван зупинився.

— Ні, це неправильно. Ми стільки не бачилися, помилилися, втратили купу часу… Але мені здається, ні в тебе, ні в мене нічого не зникло. Я наче повернувся на п’ятнадцять років тому.

Тетяна зітхнула.

— Я теж, Вань… Але тепер ми дорослі, і все не так просто й легко.

Іван примружився.

— Чому це? Що взагалі заважає нам бути такими, як раніше?

Тетяна знизила плечима, намагаючись підібрати слова про суспільну думку, про те, що вони не діти.

Іван відчинив якусь ковану хвіртку.

— Усе, досить. Заходь.

Тетяна здивовано запитала:

— А це ми де?

— Де? У мене вдома. Я й не збирався тебе сьогодні відпускати.

— Ну, йду, — розсміялася Тетяна і кивнула.

А через три місяці на їхньому весіллі гуляв увесь офіс. Правда, Тетяна обмежувалася лише соками — лікар підтвердив цікавий стан.