— Андрію, будь ласка, не роби цього. Давай знайдемо інший вихід, — сказала я, намагаючись утримати тремтіння в голосі. Мої долоні спітніли, а кімната раптом здалася надто тісною.
Він стояв біля вікна, дивлячись кудись у далечінь, ніби вже не був тут, зі мною. Його плечі були напружені, а обличчя — холодне, як зимовий ранок.
— Оксано, я вже все вирішив. Мені потрібно побути на самоті. Квартиранти з’їжджають післязавтра, і я переїду туди. Це не назавжди, просто час подумати.
Я відчула, як світ почав розсипатись на тисячі шматочків. Слова повисли в повітрі, важкі й невідворотні. Ми були разом стільки років, а тепер він просто йде?
— Але чому? Чим я можу допомогти? Скажи, що змінити в собі, в нашому житті? — мій голос зірвався, але я не відступала.
— Ти не розумієш. Це не про тебе одну. Це про нас. Про те, що все стало таким передбачуваним. Я не хочу так жити далі. Дай мені простір, Оксано. Інакше все тільки погіршиться.
Його тон був остаточним, ніби двері зачинилися перед моїм носом. Я стояла посеред вітальні, відчуваючи, як світ руйнується, а він навіть не озирнувся.
Той день почався як звичайний недільний ранок. Я прокинулася рано, сповнена ентузіазму. Сонце пробивалося крізь штори, і я подумала: “Сьогодні ми нарешті проведемо час удвох”.
Останнім часом наше життя перетворилося на низку рутинних справ — робота, домашні клопоти, короткі розмови про дрібниці.
Андрій часто затримувався в офісі, а я занурювалася в свої проекти. Але я вірила, що ми можемо все виправити.
Я приготувала сніданок — його улюблені оладки з медом і свіжими ягодами. Поки смажила, уявляла, як запропоную йому прогулянку парком, а потім вечерю в затишному кафе з видом на річку. Ми не були там місяцями. “Це розворушить нас”, — міркувала я.
Коли Андрій увійшов на кухню, він виглядав стомленим. Сів за стіл, взяв каву, але не посміхнувся, як зазвичай.
— Доброго ранку, коханий. Я подумала, може, сьогодні виберемося кудись? Фільм у кінотеатрі, а потім посидимо в кафе. Давно не говорили по-справжньому.
Він підняв погляд, але в очах не було тепла. Замість цього — суміш провини й рішучості.
— Оксано, я маю тобі дещо сказати. Мені з тобою стало нецікаво. Нудно. Не хочу брехати. Ти чудова людина, але все таке одноманітне.
Його слова, як холодний вітер. Я застигла з тарілкою в руках, намагаючись осмислити.
— Що ти маєш на увазі? Як це — нудно? Ми ж команда, Андрію. Якщо щось не так, давай обговоримо.
Він відсунув чашку, зітхнув.
— Обговоримо? Ми тільки й робимо, що обговорюємо побут: хто забере посилку, скільки витратити на продукти. Де адреналін, де пригоди? Все зникло. Ми ніби сусіди, а не подружжя.
Я сіла навпроти, намагаючись заглянути йому в очі.
— Тому я й пропоную вийти. Якщо не кіно, то щось інше. Скажи, що ти хочеш, і я підтримаю.
— Справа не в кіно чи кафе. Я не знаю, чи хочу взагалі щось пропонувати. Мені потрібно перепочити.
— Перепочити? Від чого? Від мене? — мій голос тремтів, але я стримувалася.
Він мовчав хвилину, дивлячись у вікно.
— Від усього цього. Від рутини. Я люблю тебе, але емоцій немає. Де той запал, що був на початку?
Я згадала наші перші роки. Ми познайомилися в школі — сиділи за однією партою в шостому класі. Андрій був тим хлопцем, який завжди захищав мене від хуліганів, а я допомагала йому з математикою.
Ми були нерозлучні: разом грали у футбол на подвір’ї, ділилися секретами. Після школи вступили до одного університету на факультет економіки.
Студентські роки були сповнені романтики — прогулянки нічним містом, поїздки на озеро, плани на майбутнє.
Ми одружилися одразу після диплому. Життя текло гладко: кар’єра в одній компанії, кредит на квартиру, народження сина Артема.
Він був нашим сонечком — розумний, активний хлопчик. Ми разом подорожували, святкували дні народження, вирішували проблеми. Непорозуміння бували, але ми завжди знаходили спільну мову.
Але рік тому Артем вступив до університету в Києві й переїхав. З того часу Андрій змінився. Став дратівливим, шукав причини для невдоволення.
“Чому ти так посміхаєшся?” — міг сказати він раптом. Або: “Навіщо ти переставила меблі?” Я намагалася зрозуміти, але він зачинявся.
Тепер, сидячи на кухні, я сказала:
— Ми можемо повернути той запал. Давай спробуємо. Пам’ятаєш нашу поїздку до Карпат? Було так весело!
— То було давно. Зараз все інакше. Ми постаріли, Оксано. Життя стало сірим.
— Постаріли? Нам по 45, Андрію! Це не кінець. Давай поїдемо кудись удвох. Без планів, просто так.
Він похитав головою.
— Я не впевнений, що хочу боротися. Хочу просто жити, насолоджуватися.
Сльози навернулися на очі, але я стрималася.
— А я? Що зі мною? Я тебе люблю, не уявляю без тебе життя.
— Ти сильна. Знайдеш сили. Нам обом потрібен час.
Тоді я зрозуміла, що він серйозно. Ми перейшли до вітальні, і розмова загострилася. Він розповів, як затримується на роботі навмисно, бо не хоче йти додому. Я благала, пропонувала компроміси, але він був непохитний.
— Я переїду до бабусиної квартири. Там тихо, подумаю.
— Будь ласка, не йди. Давай спробуємо жити в різних кімнатах, але разом.
— Ні. Це тільки ускладнить. Краще окремо.
Я не вірила, що це відбувається. Через два дні він зібрав речі й пішов. Двері зачинилися, і я залишилася сама.
Перші дні були важкими.
Я взяла відпустку, закрилася в квартирі. Кожна річ нагадувала про нього: його улюблена чашка, фото з відпустки. Я дзвонила йому щодня, готувала його страви, намагалася догодити.
Але це тільки відштовхувало. Він відповідав сухо: “Все гаразд, не турбуйся”. Зрештою, я зрозуміла, що так не можна.
Подзвонила подрузі Ірині — ми дружили з університету.
— Оксано, що трапилося? Твій голос такий сумний, — сказала вона, коли я прийшла до неї.
Я вилила все: про розмову, про його від’їзд.
— Він каже, що нудно. Що я передбачувана.
Ірина обійняла мене.
— Чоловіки такі. Не цінують, що мають. Але ти не здавайся. Ні, стоп — здавайся йому, але не собі. Займися собою!
— Як?
— Почни з змін. Запишись на йогу, обнови зачіску, купи нові речі. Стань новою версією себе. Якщо він побачить, що ти не сумуєш, може, замислиться.
— А якщо ні?
— Тоді ти виграєш для себе. Життя не закінчується на ньому.
Її слова запалили іскру. Я вирішила спробувати. Спочатку було важко. Я пішла до перукаря — зробила стильну стрижку, пофарбувала волосся в теплий каштановий. Потім записалася на курси танців — сальса, щось нове й енергійне.
— Вітаю, Оксано! Ти виглядаєш фантастично, — сказала інструкторка на першому занятті. — Готова запалювати?
— Так, давайте! — відповіла я, посміхаючись.
Танці стали віддушиною. Там я познайомилася з новими людьми. Одна жінка, Лариса, розповіла свою історію: “Я теж розлучилася, але тепер щаслива. Головне — любити себе”.
Вдома я переставила меблі, купила нові подушки, почала готувати екзотичні страви. Витратила 5000 гривень на нову сукню — просту, але елегантну.
На роботі ми з Андрієм працювали в одній фірмі, тож бачилися. Він помітив зміни.
Одного разу в обідню перерву підійшов:
— Оксано, ти змінилася. Виглядаєш свіжо. Нова зачіска?
— Так, вирішила оновитися. Життя продовжується.
— Молодець. Може, вип’ємо кави після роботи?
— Дякую, але в мене плани. Курси.
Він здивувався, але я пішла. Це дало сили.
Минали тижні. Я подорожувала — поїхала на вихідні до Львова з Іриною.
— Дивись, який гарний замок! — вигукнула вона, фотографуючи.
— Так, і повітря свіже. Давно не відчувала такого свободи.
Ми сміялися, їли вуличну їжу, говорили про мрії.
— Ти завжди мріяла про власний бізнес? — запитала Ірина.
— Так, щось з дизайну. Може, інтер’єри.
— То роби! Час є.
Повернувшись, я записалася на онлайн-курси дизайну інтер’єрів.
Андрій дзвонив частіше.
— Як справи? Бачив тебе в офісі — ти сяєш.
— Дякую. Займаюся новими хобі.
— Може, зустрінемося? Поговоримо.
— Добре, але як друзі.
Ми зустрілися в кафе. Він виглядав стомленим.
— Сумую за тобою, Оксано. Ти стала такою впевненою.
— Це тому, що я навчилася жити для себе.
— Давай спробуємо знову. Наша річниця незабаром — 20 років.
— Я подумаю.
Але всередині я знала: щось зламалося. Його слова про нудьгу, про передбачуваність — вони відкрили очі. Я зрозуміла, що жила в рутині, забуваючи про себе.
На річницю він запросив до ресторану. Я одягла нову сукню — червону, шовкову. Зробила макіяж, зачіску.
Коли він побачив, очі заблищали.
— Ти приголомшлива! Не впізнаю.
— Дякую. Приємно чути.
Вечеря була смачною: салати, стейки. Ми говорили.
— Пам’ятаєш наше весілля? Було так радісно.
— Так. Але час минув.
— Я хочу повернутися. Люблю тебе.
Я посміхнулася.
— Андрію, я теж любила. Але тепер розумію: ми звикли один до одного. Ти дав мені поштовх змінитися. Дякую.
— Що? Ти не хочеш?
— Ні. Мені добре самій. Свобода — це подарунок.
Він благав, обіцяв зміни, але я була тверда. Подала на розлучення.
— Не роби цього, Оксано.
— Вже зроблено. Ти сам сказав: не принижуйся.
Через чотири роки я вийшла заміж за чоловіка, якого зустріла на екскурсії. Він — творчий, підтримує мене у всьому. Нещодавно оженила сина, скоро стану бабусею.
Андрій? Він на весіллі сина пропонував знову бути разом, навіть плакав. сказав, що більше не може зустріти таку жінку як я. аби розуміла з пв-слова.
Але я не озираюся.
Головна картинка ілюстративна.
