– Оксано, я вам ліжко постелю. Мабуть, змучились з дороги, – звернулася я до дівчини сина.
Вона мені якось, ні то польською (син вже багато років живе в Польщі, там і з Оксаною познайомився), ні то українською почала відповідати:
– Ні, що ви, не турбуйтеся через це. Ми вже їдемо. В нас з Андрієм вже готель оплачений.
Я стояла ніби на ватяних ногах. Це вже пізніше мені Андрій привідкрив завісу, чому Оксана так від нас тікала.
– Мам, зрозумій правильно, цей запах села не кожен може перенести!
– Запах села? – перепитала я, не приховуючи свого здивування.
У нас корова вже більше місяця не доїться, всього пару курей та п’ять качок. Ну з чого запах?
Так мені образливо стало. Я чоловіку навіть нічого не сказала, але він сам все зрозумів. Прийшов, присів біля мене на лаві, обійняв за плечі.
– Не переживай, Наталко. То їхні міські примхи. Ми жили, як жили, і далі так житимемо.
Але якось воно не відпускало. Почала я згадувати своє життя. Ще вчора мені здавалося, що я живу щасливо і спокійно. У хаті завжди порядок, у городі теж усе доглянуто. Ми з чоловіком довго працювали, щоб забезпечити дітям усе необхідне. Андрій виріс, отримав гарну освіту в місті, влаштувався на роботу, знайшов Оксану. А сьогодні я вперше відчула себе чужою у власному домі.
Оксана виявилася милою дівчиною, хоча спочатку я про неї майже нічого не знала. Андрій знайомив нас швидко, без подробиць. Я раділа, що він щасливий, але тепер усі ці деталі про “запах села” не давали спокою.
– Може, вони просто не звикли до таких умов, – спробувала я виправдати їх.
Чоловік мовчки слухав, кивнув і пішов поратися в сараї. А я сіла на ганку й почала згадувати своє дитинство. Як ми з батьками кожного ранку вставали до сходу сонця, як пахло свіжоскошеною травою і щойно випеченим хлібом. Для мене це були не просто запахи. Це були моменти щастя, які згодом стали спогадами на все життя.
Андрій, здається, забув про це, хоча сам виріс у цьому домі. Кожного літа бігав босоніж по траві, допомагав мені збирати ягоди в саду. І я думала, що він також цінуватиме цю простоту і тепло. Але тепер зрозуміла, що місто змінило його.
Наступного дня я вирішила поговорити з сином. Зустріла його на кухні, коли він збирався йти до машини.
– Андрію, сину, а ти пам’ятаєш, як ти в дитинстві боявся качок?
– Боявся? – засміявся він. – Мамо, це було так давно. Але що ти хочеш сказати?
– Нічого особливого, – зітхнула я. – Просто згадалося, як ти тоді сказав, що вони найкращі друзі, бо завжди чекали на тебе в дворі. Ти так радів, коли вони бігли до тебе.
Андрій опустив очі. Мабуть, зрозумів, до чого я веду, але промовчав. Я вирішила не тиснути. У кожного своє життя, свої пріоритети. Але мене не полишала думка: чому те, що для мене є джерелом гордості й спокою, для когось стає приводом для сорому чи незручності?
Того вечора я довго сиділа на кухні, поки чоловік читав газету. Ми майже не розмовляли, але я відчувала його підтримку. Раптом Андрій зайшов до кімнати.
– Мам, тату, я хотів вам дещо сказати.
Ми з чоловіком здивовано підняли голови.
– Я зрозумів, що був не зовсім правий. Ми з Оксаною справді звикли до міського життя, але це не означає, що ми не цінуємо ваше.
– Ми? – перепитала я. – Це ти так вирішив чи Оксана теж?
Андрій почервонів, але відповів:
– Я. Оксана ще не готова до цього, але, можливо, з часом зрозуміє. Я хочу, щоб ви знали: ваш дім завжди буде для мене рідним місцем.
Ці слова трохи розтопили лід у моєму серці. Я не очікувала, що син ось так відкрито зізнається у своїх почуттях. Але все одно залишилося багато запитань. Чому ми починаємо цінувати щось лише тоді, коли це може зникнути? Чому для когось “запах села” стає чимось неприйнятним, коли для інших – це символ дитинства, спокою і рідного дому?
Я довго думала про це і вирішила звернутися до читачів. Чи не так і у вас, шановні, буває? Чи цінують ваші діти те, що ви для них створювали роками? Чи є у вашому житті такі моменти, коли вас ображали, але ви знаходили сили пробачити і зрозуміти? Поділіться своїми думками, адже кожна історія має своє продовження, якщо ми готові про неї говорити.
