П’ять років тому я втратила чоловіка, Миколу, і відтоді живу сама в нашій двокімнатній квартирі в Черкасах. Пенсія в мене скромна — 3500 гривень, і її ледь вистачає на комунальні послуги, ліки та найнеобхідніше.
Інколи, купивши щось в аптеці, я змушена економити на їжі, вибираючи між хлібом і молоком. Мої діти, Роман і Оксана, давно виросли, мають свої сім’ї, гарні квартири, машини, відпочивають на дорогих курортах.
Але за весь час вони жодного разу не запропонували мені фінансової допомоги. Я не раз натякала, що могла б здавати свою квартиру, а жити в них, щоб трохи заощадити, але не могла сказати прямо, думала, що зрозуміють.
Коли мої діти були маленькими, ми з Миколою жили для них. Працювали, економили, щоб дати їм усе найкраще. Роман закінчив університет, став програмістом, Оксана вивчилася на економіста.
Ми з чоловіком допомогли їм із житлом: Роману викупили однокімнатну квартиру, а Оксані додали грошей на перший внесок. Коли з’явились онуки — Софійка в Оксани і Марко в Романа, — я годинами бавила їх, забирала з садочка, готувала їжу.
Микола, навіть вийшовши на пенсію, підробляв на будівництві, щоб ми могли допомагати дітям. Усе, що заробляли, віддавали їм — на меблі, на ремонт, на перші машини. Ми не відкладали на старість, бо вважали, що діти — це наша інвестиція в майбутнє.
Але після того, як Миколи не стало, я залишилася сама. Пенсія в 3500 гривень з’їдається комуналкою (1500-2000 гривень залежно від сезону), аптекою (800-1000 гривень) і найнеобхіднішими продуктами. Інколи я позичаю 500 гривень у сусідки Марії, але соромлюся просити ще, бо вона завжди питає: «А чому твої діти не допомагають?» І я не знаю, що відповісти.
Одного вечора, коли Оксана з Софійкою прийшли в гості, я набралася сміливості й заговорила про свої труднощі. Ми сиділи за столом, пили чай із печивом, яке я купила спеціально для них.
— Оксано, я тут подумала, — почала я обережно. — Комуналка за квартиру все дорожчає. Може, ви з Романом могли б хоч половину оплачувати? Все ж таки квартира колись ваша буде.
Оксана поставила чашку на стіл і зітхнула.
— Мамо, ти ж знаєш, як нам важко, — відповіла вона. — У нас кредит, Софійці репетитори, та й машина постійно щось ламається. Ми ледь тягнемо.
Я ледь стрималася, щоб не сказати, що бачила їхні фото з відпочинку на Мальдівах цього літа. Мальдівах! Я навіть не мріяла про таке. Але замість цього я лише кивнула.
— Розумію, доню. Просто подумала.
— Мам, ми подумаємо, добре? — вона посміхнулася, але я знала, що це порожні слова.
Роман, коли я заїкнулася про те саме, просто перевів тему на свою нову роботу. Його дружина, Наталка, взагалі не дає йому й слова сказати про гроші — усе під її контролем.
Я знаю, що вони купили нову машину за 600 000 гривень, але допомогти мені з 1000 гривень на комуналку — це, мабуть, занадто.
Моя сусідка Марія — моя ровесниця, але її життя зовсім інше. Її діти, двоє синів, щомісяця оплачують їй комуналку, привозять продукти, а останні три роки возять її на море в Одесу. Одного разу, коли ми гуляли в парку, вона розповіла мені про це, і я не могла стримати заздрощів.
— Богданко, ти ж стільки для своїх дітей зробила, — сказала Марія, коли я зізналася, чому позичала в неї гроші. — Чому вони тобі не допомагають?
— Не знаю, Маріє, — зітхнула я. — Може, я їх неправильно виховала. Ми з сестрою завжди допомагали батькам. Купували продукти, дрова, навіть газ у село провели за свої гроші. А мої. Вони живуть своїм життям.
— Поговори з ними, — порадила Марія. — Ти ж їхня мама. Вони мають знати, як тобі важко.
Я кивнула, але в душі знала, що не наважуся. Боялася почути відмову чи ще гірше — байдужість.
Моя сестра Соломія живе в селі, за 50 кілометрів від Черкас. Ми з нею завжди були близькі, і коли наші батьки були живі, ми робили все, щоб їм було комфортно.
Пам’ятаю, як ми скидалися по 2000 гривень, щоб купити мамі нову плиту, як возили їм картоплю, м’ясо, консервацію. Вони ніколи не просили, але ми знали, що так правильно. Соломія досі згадує, як тато радів, коли ми провели газ. Це було для нього справжнім святом.
Я намагалася виховати своїх дітей так само. Завжди вчила їх ділитися, піклуватися про інших. Але десь я, мабуть, дала слабину. Роман і Оксана виросли, і я бачу, як вони балують своїх дітей.
Софійці, моїй онучці, дають 4000 гривень на місяць на кишенькові витрати. Це більше, ніж моя пенсія! А я тим часом думаю, чи зможу купити собі курку за 150 гривень, чи краще взяти крупи.
Одного дня, коли я знову рахувала копійки, мені спала на думку ідея. У Оксани з чоловіком, Петром, велика трикімнатна квартира. Вони могли б узяти мене до себе на рік-два, а я б здавала свою квартиру за 7000 гривень на місяць. Це дало б мені змогу відкласти трохи грошей, може, навіть поїхати на море, як Марія. Але я боялася заговорити про це. Що, якщо Оксана скаже, що їм незручно? Що, якщо я стану для них тягарем?
Я вирішила спершу поговорити з Соломією. Вона завжди була моєю підтримкою.
— Соломіє, як думаєш, чи варто мені попроситися до Оксани пожити? — запитала я по телефону.
— Богданко, ти їхня мама, — твердо сказала сестра. — Ти стільки для них зробила. Якщо вони не зрозуміють, то це їхня провина, а не твоя. Поговори з ними. Але м’яко, ти ж умієш.
Її слова додали мені сміливості, але я все ще вагалася. Що, якщо діти подумають, що я хочу сісти їм на шию? Я не така. Я просто хочу жити гідно.
Нарешті я наважилася. Запросила Романа й Оксану на обід. Наготувала борщу, вареників, спекла пиріг — усе за останні 500 гривень, які в мене були. Коли ми сіли за стіл, я глибоко вдихнула і почала.
— Діти, я хочу з вами поговорити, — сказала я, дивлячись на них. — Ви знаєте, що моя пенсія — 3500 гривень. Її не вистачає. Я економлю на всьому, але інколи не можу навіть в аптеку сходити. Я подумала. Може, я могла б пожити в Оксани, а свою квартиру здавати? Це б мені дуже допомогло.
Роман відвів погляд, а Оксана зніяковіла.
— Мам, ну, у нас і так тісно, — сказала вона. — Софійка займає одну кімнату, ми з Петром у другій, а третя — кабінет. І Петро любить, щоб усе було по-його.
— Оксано, я не хочу вас обтяжувати, — тихо відповіла я. — Але я не справляюся. Ви ж бачите, як я живу.
— Мам, ми подумаємо, — втрутився Роман. — Але в нас із Наталкою теж витрати. Марко ходить на футбол, ми машину купили.
— Я розумію, — мовила я. — Але я вас виростила, допомагала всім, чим могла. Невже ви не можете мені хоч трохи допомогти?
Запала тиша. Оксана дивилася в тарілку, Роман кашлянув. Я відчула, як у горлі стоїть ком. Може, я справді чекала забагато?
Через тиждень Оксана зателефонувала.
— Мам, я поговорила з Петром, — сказала вона. — Ми готові взяти тебе до себе. Але, ти ж розумієш, у нас свої правила. І Софійка може бути проти, вона звикла до своєї кімнати.
— Доню, я не претендую на її кімнату, — відповіла я. — Мені б просто місце, де переночувати, і можливість здавати квартиру.
— Добре, мам. Приїжджай, подивимося.
Я була здивована, але раділа. Зібрала найнеобхідніше і поїхала до Оксани. Їхня квартира була простора, з новими меблями, величезним телевізором. Але я одразу відчула, що не вписуюся. Софійка, побачивши мене з сумкою, скривилася.
— Бабусю, ти надовго? — запитала вона.
— Софійко, я ненадовго, — відповіла я, намагаючись посміхнутися.
Петро був ввічливим, але холодним. Я зрозуміла, що мені тут не раді. Через тиждень я повернулася додому. Здавати квартиру я так і не стала.
Нині мені прикро до сліз. Просто не знаю, як мені бути? Невже всі діти такі? Де я помилилась зі своїми?
Що ж робити?
Головна картинка ілюстративна.
